Cамосели. Життя всупереч заборонам

Їхні діди й прадіди жили тут споконвіків. Ловили рибу в Дніпрі й Прип’яті, збирали гриби, полювали, орали землю, вирощували картоплю й жито. Цей плин життя був перерваний атомною катастрофою. О першій годині 23 хвилини 40 секунд 26 квітня 1986 року перший, а слідом за ним другий, вибухи зруйнували реактор 4-го блоку Чорнобильської АЕС ім. Леніна. У реакторі було 192 тонни ядерного палива (діоксиду урану). В навколишнє середовище потрапили від п’яти до тридцяти відсотків цієї кількості. Хмару, що виникла над ЧАЕС, вітер поніс на північ, накривши собою Українське Полісся, деякі регіони Білорусі й Росії. Незабаром радіоактивні викиди науковці виявили у Швеції, Фінляндії, а згодом — у Польщі, Німеччині, Франції, на інших територіях. Радіація проникла в атмосферу усієї Північної півкулі.

Із 30-кілометрової зони навколо станції було евакуйовано і відселено більше 150 тисяч осіб із 179 населених пунктів. Ліквідатори наслідків аварії на Чорнобильській атомній працювали позмінно: ті, хто набирав максимально допустиму дозу радіації, виїжджали, а на їхнє місце прибували інші. Основна частина робіт була виконана у 1986—1987 роках, у них взяли участь приблизно 240 тисяч осіб. Загальна кількість ліквідаторів за всі роки — близько 600 тисяч.

Будівництво укриття над місцем вибуху завершили в кінці листопада 1986 року. Цікавий випадок про це розповідав кінооператор Віктор Крипченко, що знімав у той час у зоні. Голова урядової комісії з ліквідації наслідків аварії, заступник голови Ради Міністрів СРСР Борис Щербина на час закінчення саркофагу був у від’їзді. Коли повернувся — побачив червоний прапор Радянського Союзу на вершечку труби укриття. І наказав снайперу стріляти по знамену. Про думки й мотиви високого урядовця можна тільки здогадуватись...

Нині загальна площа зони відчуження становить дві тисячі 598 квадратних кілометрів. Незважаючи на заборони та попередження медиків, після аварії сюди повернулися люди. У перші роки вони вивішували на будинках таблички «Живе господар». А зараз, через 24 роки, вже й так видно, живе хтось у хаті чи ні. Нежилі обійстя заросли і тепер мають такий вигляд, ніби покинуті міста. На одному з будинків у зоні прибита табличка з гордим написом: «Живуть господарі, і рід наш не переведеться».

Село Теремці Чорнобильського району розкинулось у мальовничому місці, де Прип’ять впадає у Дніпро. Нині тут живе 40 самоселів. «І це так страшно, коли корінні люди, які тут справіку жили — поліщуки, тепер називаються «самосели»», — говорила Ліна Костенко. Поетеса, яка присвятила кілька років свого життя Чорнобильській зоні.

Один з жителів цього села, з яким я познайомився, — Кузьмович. Так його називають односельці. Брати інтерв’ю у Івана Кузьмовича Раєнка для журналіста — одне задоволення, бо через брак спілкування дідусь надзвичайно приязно ставиться до усіх гостей, охоче розповідає про себе ще й за стіл запрошує.

— Народився я 1934 року у Теремцях, — розповідає Іван Кузьмович. — Брат Василь — 1918-го, сестра Ольга — 1925-го. Батько Кузьма Михайлович теж тут народився у 1892 році. З 1941-го до 1945-го батько й брат воювали. 1942 року німці спалили наше село. Мешканців на катері річкою Прип’ять під конвоєм, з вівчарками вивезли у концтабір у Чорнобиль. У школі був цей концтабір. Кілька місяців були із мамою там. Потім втекли у село Осташів. Потім ховались у лісах Білорусі, у селі Нижні Жари, що за вісім кілометрів звідси. Як наступив фронт і повернулися червоні, я був у них як син полку. Годували нас. Хотіли забрати мене із собою — мати не дала. Якось украв у них протигаз, порізав на рогатки. Посварили мене — кажуть «не крадь — ти ж наш». Та й німці були всякі. Один дав мені шоколадку у тій школі у Чорнобилі. А якось я попав німцю з рогатки у пілотку. Пригрозив пальцем — мовляв, не роби так. Наприкінці 1945-го батько й брат припливли з війни у село на одному пароплаві — «Молотов». Але не впізнали один одного, поки не спитали прізвища. «Так це ж син мій», — розплакався батько. Коли повернулись з війни батько й брат, пошили мені одяг, купили зошити гарні, ходив я фраєром. Купили корову. І зажили... Ходив я до школи, ходив у сезон до радгоспу на роботу. У 1946-48 роках були дуже великі податки. Треба було за рік здати 120 яєць, 220 літрів молока, 45 кілограмів м’яса. Де хочеш — там і візьми. Як не здав, заберуть щось із дому. У 1953-му забрали мене в армію. Служив у Німеччині. У 1956-му звільнився, приїхав у село, перезимував — і в Київ. З 1957 року служив у міліції п’ять років. Охороняв будинок уряду, Верховну Раду, Києво-Печерську лавру. Вітався за руку з Сидором Ковпаком, Дем’яном Коротченком. А службове житло у мене було у клубі Кабміну. Йдуть міністри — а моя дружина пелюшки розвішує.

Коли сталася аварія на ЧАЕС, я саме був тут, будував хату. 4 травня 1986-го була евакуація. Поїхав до Києва. Приїздив сюди, слідкував за хатою. А в 1997 році переїхали з дружиною в Теремці, у липні 2003-го вона померла, з тих пір живу тут сам. Двоє дітей — син Микола і донька Тетяна із сім’єю, онук Артем — живуть у Києві. Приїздять до мене і діти, й родичі, і знайомі.

Ось така історія самосела-оптиміста Кузьмовича.

Ще одні самосели, з якими я познайомився, — Василь і Мотрона Лаврієнки та Катерина Кондратенко.

Катерина Кондратенко (1926 року народження) потрапила до Німеччини у 1942-му і була там до 45-го. Працювала у господаря. Розповідає, що хоча й роботодавець був непоганим, вона дуже плакала за рідною домівкою, дитя ще була. Але встигла роздивитися, як жили німці.

— Були у них і молотарки, і косарки, і млини свої — добре жили. Годували худобу, здавали державі. Ще до війни, коли була голодовка, — згадує баба Катя, — їздили з батьком і мамою в якесь село Кищенці (на Україну, як тут кажуть). Там була менша голодовка. А потім назад, додому. Отак прожили все горе, хату свою збудували у 1974-му. Чоловік Микола пройшов і фінську війну, і Велику Вітчизняну. Сім разів був поранений, мав багато нагород — п’ять медалей, «За відвагу», солдатський орден Слави. Помер у 1994 році. Виселили нас четвертого травня 1986 року. Сказали, на три дні. Коли стало зрозуміло, що назавжди, то давали машину — їдь забирай щось, що пропустять вивезти. Та незабаром (у тому ж таки 1986 році) восени ми з чоловіком Миколою повернулись сюди, додому. Бо удома таки краще, ніде не поселялись, не брали хату. Восени їздили машини по селу — знову виселяйтесь. Та ми вже не поїхали нікуди.

Дочка баби Каті Мотрона та її чоловік Василь, які теж живуть у Теремцях, тримали корову, але три роки тому відмовилися. «Їй треба був бугай. Раніше водили у Білорусь — 25 кілометрів в один бік. А зараз — кордон, не можна. Старець од старця загороджується», — каже баба Катерина. У неї в Білорусі живе рідний брат Іван, 1929 року народження. Вже п’ять років вони не бачилися...

Щоосені до села приїздить радіологічна лабораторія. Беруть на аналізи продукти, землю, попіл з печі. Потім привозять довідки — це все безкоштовно. Василь каже, що результати аналізів у кілька разів нижчі за допустиму норму. Стежать за криницями. Якщо в хаті ніхто не живе —колодязь закопують. Василь Лаврієнко тримає кобилу Зорьку. Навесні він оре всім жителям городи. Іван Кузьмович Раєнок каже, що Василя треба зробити головою села, — такий він добрий до людей.

Поки у селі живуть хоч кілька людей, воно й не переведеться. Так думають у Теремцях і живуть — усупереч наказам, заборонам і погрозам.