Не вірте скептикам! Навіть у зрілих літах можна змінити життя, наповнивши його новим змістом. Доля Валерія Лопіна накреслила новий життєвий курс, коли йому було вже п’ятдесят. Зовні цілком здоровий чоловік раптом почав скаржитися на серце і потрапив до реанімації. Лікувався довго й вийшов з лікарні інвалідом. Як тепер жити, чим займатися і яке ремесло витримає його серце? За освітою Валерій Лопін — ветлікар, має велику практику. Виріс у шахтарській родині, але пов’язав своє життя із сільським господарством і справи в нього йшли досить успішно. Останні десять років працював керівником великого відділення аграрної фірми «Агротон» і трудився б тут понині, та серце скомандувало: «Стоп!».Лежачи на лікарняному ліжку, Валерій згадував, як дід Іван навчав його в дитинстві робити стільчики та різні дерев’яні штучки. Іван Григорович Дерев’янченко був чудовим столяром-червонодеревцем. Краще за нього в селищі ніхто не міг зробити меблі. Й онук при ньому вчився ремесла. Очевидно, дід і заклав у хлоп’яти захоплення деревом. А батько Володимир Тимофійович поділився з Валерієм талантом художника. Був шахтарем, але малював дуже вміло. Скоріш за все, живопис був його покликанням. Але в шахтарському краї головна чоловіча професія — гірник, вибирати не доводилося. Одне слово, поки Валерій лежав у лікарні, в нього визрів новий життєвий проект, який певною мірою допоміг піднятися на ноги. Задум підтримали рідні — дружина, дорослі син і дочка.
Минулого літа Валерій вирішив створити майстерню різьблення і розпису по дереву. Незвичайність у тім, що головною її продукцією були церковні речі — ікони, кіоти, а майстрами — люди, котрі відбули покарання в місцях позбавлення волі.
Як раділи ці четверо молодих чоловіків, спостерігаючи, як відвідувачі районної виставки розглядають їхні роботи. Вони прислухалися, що кажуть про їхню творчість фахівці. І від доброзичливого поводження почувалися... ні в сих ні в тих. Для Віктора, Олега, Іллі й Віталія визнання їхнього таланту дуже важливе, це надає впевненості в собі. Виходить, мав рацію Валерій Володимирович Лопін, коли обіцяв, що в хлопців усе буде гаразд, попри небажаний факт у біографії.
Цих чотирьох Лопін вибрав із майже двохсот претендентів. Кастинг тривав майже два місяці. Почувши про майстерню, люди приїжджали до Лопіна з усієї області. Багатьох приваблювало, що Валерій давав і роботу, і повний пансіон. До того ж обіцяв допомогти із пропискою. Побачивши рівень робіт, який вимагав Лопін, деякі відразу їхали, інших бракував сам Валерій. А от Віктор під час знайомства сказав: «Я вмію малювати лики святих» і показав, як це робить. Оскільки Валерій сам має гарний художній смак, він розпізнав у Вікторові майстра, залишив його в майстерні й жодного разу про це не пожалкував.
Як розповідає Ілля, різьбленням по дереву він захоплювався ще в школі, але потім закинув. У колонії в нього був гарний наставник, який по-новому вчив працювати з деревом. Не відомо, як склалася б подальша доля Іллі, якби в найтяжчий момент життя, уже поза тюремними стінами, він не почув про Валерія Лопіна із села Верхня Вільхова. Так Ілля став різьбярем, спеціалізуючись на візантійському стилі. Його першою серйозною роботою став кіот на ікону Богородиці.
— У кожного з нас, — розповідає Ілля, — свій стиль, свій профіль роботи. Але ми вчимося один у одного чогось нового, підвищуємо свій професійний рівень. Валерій Володимирович радиться з нами, підказує, якщо потрібно. За допомогою Інтернету й спеціальних журналів ми намагаємося врахувати нові напрями в художньому різьбленні по дереву.
Особливість майстерні в тому, що ікони й картини біблійного характеру тут народжуються з допомогою... різця і приладу для випалювання. Незвичайність такої манери досить приваблива. Вона дає змогу не ставити такі картини на потік, а працювати над ними, глибоко поринувши у творчість. Особливий стан душі майстра народжує нові ідеї й позбавляє твір нудної одноманітності.
Вони живуть однією великою родиною. Діти Лопіна працюють у Києві, але замість них у подружжя — четверо хлопців, ровесників сина. Їм «трішки за тридцять». Разом вони лише три місяці, але вже зрослися долями. Дружина Валерія — «мама» Олена, на всіх готує обіди, турбується про здоров’я кожного, купує їм одяг, але й вилає, якщо хлопці не прибрали у своїх кімнатах. Життя в цих хлопців склалося непросто, тому Валерій і Олена вважають, що їм треба допомогти спочатку знайти себе, створити базу для майбутнього життя. У всій Луганській області навряд чи знайдеться ще така майстерня, хазяїн якої повірив у людей, котрі одного разу оступилися, дав їм роботу, дах над головою і, власне кажучи, зробив їх членами своєї родини. Сьогодні він готується прийняти ще одного чоловіка, в якого закінчується строк ув’язнення.
Валерій Лопін мріє показати роботи своїх майстрів на міжнародній виставці.
Луганськ.
На знімку з архіву Валерія Лопіна: майстри та їхні роботи. Ліворуч (стоїть) він сам.
