Недавно побачила світ одна з, можливо, найсумніших книжок про сучасне побутування української мови, а точніше — про те, що від цієї мови залишилося у широкому вжитку. Ця книжка вийшла польською мовою й зветься «Surzyk Hіstorіa і teraznіejszosc» («Суржик. Історія і сучасність»). Автор Артур Брацкі (Artur Brackі) — ад’юнкт кафедри славістики Гданського університету.
Пан Брацкі — серйозний науковець, відомий серед філологів у себе на батьківщині й поза її межами, зокрема, у нас, у Білорусії та Росії. Він писав цю книжку передусім як дослідник, а не публіцист. І передусім — для своїх співвітчизників. Оскільки в Польщі такого явища нема (сам термін «суржик» узято з нашої мови) — то авторові довелося для своїх читачів надто багато пояснювати — такого, що у нас нібито зрозуміло й без пояснень. Ми не замислюємось над тим, що наш суржик у принципі неперекладний. Для поляків ще сяк-так зрозумілими є суржикові слова «очередь», «дєньгі» або «дєвачкі», а слово «главний» у них передається запозиченим з того ж таки джерела словом «камандір». На цьому перекладацькі ресурси суржику у поляків вичерпуються. Через те авторові доводиться подавати одну й ту саму нашу суржикову фразу — чотири рази! Спершу — суржиком, потім українською, російською й нарешті польською мовою. Щоб поляк міг сам порівняти й зрозуміти, з чого це зліплено. Але це тоді, коли фраза коротка. Монологи Вєрки Сердючки автор цитує залюбки — але перекладати не береться, а довго й нудно пояснює, з яких компонентів це зроблено. Далі він уважно аналізує усну мову політиків, урядовців, простих людей з Черкащини або Дніпропетровщини (з козацького, понімаєте лі, краю). Він також аналізує мову нашої всюдисущої реклами та убогого Інтернету, наших засобів масової інформації. Й доходить смішного (для поляка, звісно) висновку, що на телебаченні у нас «ситуація курйозальна»: більш-менш схожою на українську мову в прямому ефірі розмовляє тільки тележурналіст, а всі інші — і не українською, і не російською, а тією, що для іноземця неперекладна, бо йому незрозуміло, як таке взагалі може бути.
Це шокуюча книжка — як для нас. Бо ми вже давно перестали помічати, що надто далеко відійшли і від «першої» державної, й навіть від тієї, яку зараз стараються зробити «іще пєрвєє».
Зовсім ненаукове запитання: а навіщо полякові знадобилося так серйозно цим займатися? Він в однім місці свої книги сам пояснює це. Виявляється, в кашубському діалекті польської мови та в шльонському діалекті є певні механізми, здатні (коли-небудь — теоретично!) призвести до утворення суржику. Автор же є кашубом, його рідна мова (таки для нього мова, а не діалект) — кашубська, і його це непокоїть. Й він вивчає досвід чужого суржику. Про всяк випадок.
