Реалії дослідницького вишу

— Усі кращі університети світу є дослідницькими, — відповідає Юрій Ярославович, — хоча більшість спеціалістів в Україні, і не тільки, вважають, що статус дослідницького повинен мати лише технічний університет, адже саме він може водночас здійснювати три види діяльності — давати хорошу освіту, розвивати науку (що є в кожному провідному університеті), а ще вести інноваційну діяльність. Найскладніше у нас в Україні, звичайно, з інноваційним напрямком. Поясню чому. В наших каталогах наукових розробок представлено практично доведені до виробництва речі, і за певної зацікавленості їх можна впроваджувати в життя, більше того — запускати в серійне виробництво. Але враховуючи специфіку Західного регіону, та й України загалом, скажу з повною відповідальністю: великого бажання керівників підприємств у цьому не помічено. Вони взагалі, за поодинокими винятками, не зацікавлені впроваджувати щось нове на своїх виробництвах, бо здебільшого працюють на виживання. Та надто багато років ми вже чуємо ті самі старі пісні: вижити, вижити, вижити, звести кінці з кінцями... Треба нарешті виходити на інше коло. Адже коли немає затребуваності у вузівських розробках, навіть у розробках академічних інститутів, економіка в кращому варіанті тупцюватиме на місці.

Їм би поцікавитися: що у вас хорошого? (А хорошого, корисного є чимало!) Або прийти з конкретною пропозицією: мені потрібно це і це, дайте технічний проект і ми вводитимемо розробку у виробництво.

— Є, звичайно. Однак, розумієте, вони мало того, що поодинокі, дріб’язкові, та ще й не такі, як хотілося б, прибуткові для нас. Інноваційна складова для університетів Заходу є важливішою і становить 60—70 відсотків обсягу фінансування. У нас же мало не капля в морі. Якщо говорити, наприклад, про виконання госпдоговірної тематики, яку теж з великою натяжкою можна зарахувати до інноваційних робіт, то у нас торік замовлень було на 13 мільйонів гривень. Ніби чималі гроші, однак порівняно із сумою, яку вуз отримує від держави для науково-технічних працівників, стипендій, сплати комунальних послуг, це дуже мало.

— Для чого ж тоді цей статус? Адже матеріальних преференцій, як я розумію, він не дає...

— Коли я бесідую із завідувачами кафедр, то все-таки націлюю їх на перспективу. Сьогодні ми повинні обернути такі великі структури, як Київська, Львівська чи Харківська політехніка до нових підходів наукових працівників до своєї діяльності. Признаюся, це не так просто. Треба змінити психологію, менталітет людей. (І не тільки у вишах, а й виробничників!) А часом треба просто згадати, як працювали наші попередники — на науку, для технічного прогресу не лише галицької, а європейської, світової спільноти.

— Ми говоримо про фундаментальну науку чи прикладну? Якщо вести мову про фундаментальну науку, вона у нас присутня також, але щоб отримати результати, про які говоритиме світ, потрібні не наші матеріальні статки. Сьогодні дійти до якихось серйозних наукових досягнень, щоб претендувати на Нобелівську премію, «на пальцях» неможливо. Ні на коліні, ні навіть з допомогою тих самих комп’ютерів. Має бути серйозна метрологічна база. Якщо хороший спектрометр коштує 60 тисяч євро, я вже не кажу про хороші електронні мікроскопи, що коштують мільйони євро, то вони для нас недосяжні. Так, два роки тому ми купили один мікроскоп за 900 тисяч, але це не ті прилади, які просувають науку вперед.

Усі статті, які ми публікуємо в журналах, і які мають серйозний так званий імпакт-фактор, ґрунтуються на закордонних результатах. Це Німеччина, Франція, Англія, Польща. Наші вчені просто їдуть туди у відрядження на час, необхідний для проведення експерименту. Для цього укладено двосторонні угоди, на підставі яких львів’яни працюють там на відповідних приладах, і повертаються. Потім друкують статті, включаючи співавторами і людей, з якими вони працювали за кордоном. Тобто вчені з ідеями у нас є, у нас немає відповідної матеріальної бази.

Звичайно, кожному зрозуміло: якщо в політехнічному викладає 250 докторів наук, то всі вони не будуть займатися фундаментальними дослідженнями на рівні передових рубежів науки і техніки. Але у нас є 20—30 осіб, які працюють на рівні, щоправда, експерименти здійснюють за кордоном і навіть аж ніяк не завжди можуть перевозити дослідні зразки. У нас, до речі, вже були неприємності із митною службою, коли вчені везли свої ж розробки в кишенях, а їх затримали, і ми змушені були звільнити людей з роботи. Хіба це нормально?

Я нещодавно був у Стокгольмі, в королівському університеті. Це один з кращих університетів Європи, і його матеріальна база така, якої не має сьогодні ніхто на теренах колишнього Союзу. І я зустрів там багато людей з України. Це вчені зі Львова, Харкова, Києва, Донецька.

— А коли приїжджає земляк, вони ладні йому показати і розказати все. І у мене часом віднімало мову. І це — наші люди, які не мали освіти Кембриджської політехніки, а закінчували українські вузи. І вони отримали виключні результати, тому що мали на чому працювати. Це біда не тільки вузівська, а біда для науки України.

— Перебудувавши мислення групи людей, нічого не зміниш. Потрібен системний підхід. Якщо тільки розвивати науку, то нічого не буде. Якщо розвивати економіку, а про науку забути, також. Все взаємопов’язано. Наразі матеріальні статки України не такі великі, щоб Україна могла розвивати все. Особисто мене як ректора турбує: в Україні є більш як 800 навчальних закладів. А якщо за столом сидять п’ятеро і кожен має по 100 гривень, то нічого вони не збудують. Однак якщо всі скинуться, то за 500 вони щось та зроблять. Якщо фінансування, яке виділяється на вищу освіту, розпорошується на 800 закладів, нехай навіть не рівномірно, а по відношенню до кількості працівників, то рівня не досягнеш. В Польщі, між іншим, фінансування вузу іде дуже специфічно. На одного доктора. От працює 5 докторів наук, то й фінансування здійснюється на кількість докторів наук.

До речі, я працюю протягом 20 років у вищій школі на різних керівних посадах і всі ці роки чую, що потрібно виділити провідні вузи і зосередити там і освіту, і науку. Сконцентрувати матеріальну базу, яка десь не використовується, а десь просто до розривання. І це — як один з варіантів.

— Я не дуже хочу говорити про політику. Однак жодного разу не було спроби на рівні Верховної Ради скликати провідних спеціалістів (я не кажу — ректорів, бо ректор не завжди спеціаліст у цій галузі), зібрати провідних науковців з певних напрямів і запитати: що робитимемо? Але я вам одразу скажу, цього не роблять. Тому що всі скажуть одне: забезпечте нас нормальними умовами праці й вирішимо всі питання, які стоять не тільки перед Україною, а набагато ширше.

Не може країна розвиватися, якщо еліта країни живе від виборів до виборів і думає, як залишитися і надалі при владі. І всі рішення продиктовані саме такою потаємною думкою. Рано чи пізно, а визначати пріоритетні вузи треба. Вони матимуть статус і навколо них сконцентруються всі можливості, на які здатна держава на даний момент. Про цю ідею давно говорять, однак втілити її бояться. Бо будуть нові вибори, і депутати розмірковують приблизно так: «Як залишимо, приміром, 20 вузів, то 40 вузів у повному складі будуть вже нашими ворогами, голосуватимуть проти нас, адже ми пішли на непопулярні заходи». Але без цього рішення не обійтися. Перестрахувальники мають піти з політики.

— Було і не раз. От і сьогодні на колегії Міністерства освіти в Харкові йтиметься про це. Ми не можемо далі існувати за нинішніх умов. Не маючи відповідної техніки, допуску до так званого клубного Інтернету, де накопичуються наукові думки і на певному рівні обговорюються. Навіть не можемо передплатити чудові наукові журнали, які видаються за кордоном. Якщо казати про фінансування вузу, то отримуємо лише заробітну плату, стипендію і відсотків 30—40 комунальних послуг. Решта — так звані комерційні кошти за рахунок підготовки студентів-платників, екстернату, баз відпочинку, технопарку і так далі... Ми заробляємо приблизно 90 мільйонів гривень на рік.

— Ректора на сьогодні перетворили на серйозного бізнесмена?

— Швидше, на нещасну людину, яка весь час думає, як же викрутитися. Це проблема, але я не розглядаю її окремо для якоїсь галузі. Економіка України — це велика система і немає нічого поза нею. На жаль, немає спеціалістів, які описали б глобально цю систему і визначили напрямки оздоровлення. Та, на щастя, є в Україні люди, зацікавлені в тому, щоб освіта, наука розвивалися. І таких людей дуже багато, і вони працюють в очікуванні розумних якісних змін.

— Є у нас науково-дослідний інститут «Елвіт», він працює над створенням військової техніки і апаратури для супутників. Україна розробляла супутники для Єгипту і в розробці певної апаратури брали участь наші працівники, а саме директор інституту Віктор Ткаченко. Або Григорій Ільчук, Віктор Токарєв, вони працюють з Тайванським текстильним університетом у спілці з Токійським технічним університетом, і розробляють дуже специфічні накопичувачі енергії. Це має бути текстиль, який накопичує сонячну енергію влітку, а взимку обігріває людину. Є у нас і Іван Григорчак, що займається створенням суперконденсаторів дуже великої ємності. Сподіваємося, у майбутньому вони замінять великі конденсаторні батареї, які використовують в автомобілях. А нині їхні розробки використовуватимуть для створення пальчикових батарейок, що живлять радіоапаратуру. Серед хіміків професор Воронов займається серйозними розробками. Або професор Пасічник, він займається програмним забезпеченням для того, щоб незрячі інваліди могли спілкуватися із комп’ютерами. До речі, у нас є спеціальна лабораторія, яка сертифікує відповідну продукцію, щоб наші винаходи банально не викрадали.

— Перед нами стоїть питання електронних підручників (не плутайте з підручниками в електронному вигляді). Коли до кожної книжки додається диск і можна з нею працювати в діалоговому режимі. Ось я, наприклад, вивчив певний розділ і можу сам себе проконтролювати, як його засвоїв. Бо подаються задачі, лабораторні роботи, і якщо хочеш, відповідай, а комп’ютер видасть оцінку. Дещо примітивно пояснив, але матимете уявлення.

— Створити таку атмосферу в політесі, щоб люди були задоволені і роботою, і заробітною платнею, і технікою, на якій вони працюють, і своїми керівниками.

— Як ви гадаєте, чи скоро в Україні з’явиться клан людей, які житимуть інтелектуальним, духовним життям, із розумінням, що накопичення грошей для одного себе — марна справа.

— А чому ви думаєте, що таких людей і сьогодні в Україні мало? Саме такі особи просувають науку вперед. А бізнесом мають займатися ті, хто хоче використати наукові результати і знають, як це зробити. Потрібні і ті, і ті, і необхідна повага одне до одного.