Сьогодні, 22 квітня, виповнюється 140 років від дня народження Володимира Ілліча Леніна — геніального вождя світового пролетаріату, видатного засновника і організатора Комуністичної партії, першої в історії людства держави трудящих, полум’яного борця за волю всіх пригноблених.
Ленінська спадщина належить нам
Ця знаменна ювілейна дата, яку широко відзначає прогресивна громадськість планети, має особливе значення для нас в Україні. Ми зустрічаємо її в ситуації, коли країна тільки що з величезними зусиллями вирвалася з «помаранчевого» глухого кута, куди її силою й обманом зіштовхнули в недоброї пам’яті 2004 році.
У світлі тих знущань, які пережила наша Батьківщина за останні п’ять років перебування при владі злочинного режиму Ющенка, наочно простежується прямий зв’язок між духовною злиденністю націоналістичних нападників на Леніна й убогістю, що панує навколо. Ганебний досвід руйнування випадковими тимчасовими правителями монументів вождю, вилучення ленінських книг із бібліотек ще раз підтвердили: усяка влада, що піднімає блюзнірську руку на світлу пам’ять про Володимира Ілліча Леніна, воює не тільки й не стільки з минулим, а й із майбутнім свого народу.
Ми, продовжувачі безсмертних революційних ідей і справи великого Леніна, повинні зосередити свою увагу на тому, як ефективніше використовувати його найбагатшу теоретичну й практичну спадщину, щоб побудувати суспільство соціальної справедливості.
Адже відсторонення націоналістів від влади — це тільки перша і дуже мала частина справи. В Україні, як і раніше, зберігається антинародний кримінально-олігархічний режим, що затвердився після контрреволюційного, антинародного перевороту в 1991 році. Тоді нашу країну змусили зійти із соціалістичного шляху, прокладеного Леніним у сімнадцятому році.
Завдання комуністів і всіх лівих і лівоцентристських сил — покінчити з капіталістичним рабством. І вождь переможного Великого Жовтня робить нам у цьому неоціненну допомогу. Він вніс настільки вагомий внесок у розвиток сучасної цивілізації, що новітню історію людства просто неможливо уявити собі без нього.
Загальновизнана у наші дні ленінська спадщина в міжнародному праві — це принцип неприпустимості територіальних анексій.
У ХХІ столітті це здається очевидним і ніким не заперечується. Принаймні привселюдно. Однак наприкінці 1917 року, коли цей принцип уперше в історії проголосила Рада Народних Комісарів на чолі з Леніним, це викликало тільки саркастичну зневагу у переважної більшості буржуазних політиків. Їхнім спадкоємцям знадобилися десятиліття, щоб знехотя визнати справедливість цієї вимоги, висунутої й обґрунтованої Володимиром Іллічем.
Всесвітньо-історичне значення має ленінська спадщина у сфері міжнаціональних відносин — це визнання права націй на самовизначення аж до відокремлення й утворення самостійної держави.
Такий підхід сьогодні також ніким на словах не заперечується, хоча вождь більшовиків обґрунтував його майже сто років тому і все своє життя рішуче добивався практичної реалізації цього гасла. У тому числі й стосовно України. Відразу ж після Лютневої революції 1917 року, викликавши обурення всіх буржуазних російських політиків, Ленін заявив: народ України має право на автономію і на державну незалежність, якщо цього захоче.
У складі утвореної В. І. Леніним Країни Рад Україна не тільки вибралася з вікової вбогості, але й увійшла в десятку найбільш економічно розвинених країн світу. Вона вперше за свою історію знайшла реальну державність і стала одним із засновників Організації Об’єднаних Націй. Більше того, тільки у братній багатонаціональній радянській сім’ї наш народ зумів у повному обсязі реалізувати своє право на самовизначення: всі споконвічні українські землі возз’єдналися у складі однієї держави — Української Радянської Соціалістичної Республіки.
Визнаною є ленінська спадщина у світовій економіці — це ефективність довгострокового державного планування.
Ми не завжди замислюємося над тим, в яких умовах розроблявся під керівництвом Ілліча перший в історії людства загальнодержавний план господарського розвитку — знаменитий план ГОЕЛРО. А відбувалося це у грізні роки громадянської війни, коли в запеклих боях із білогвардійцями й інтервентами вирішувалася доля пролетарської революції, коли робітничо-селянська влада висіла буквально на волосині!
У результаті новаторського, справді революційного підходу до проблем економічного розвитку країна дуже швидко покрилася густою мережею електростанцій. Вони влили енергетичну кров у жили стрімко зростаючої радянської промисловості. І серед них був Дніпрогес — найбільша на той момент гідроелектростанція Європи, якою й у наші дні заслужено пишається народ України. Нічого подібного нинішній буржуазний режим так і не зміг побудувати за майже двадцять років свого хазяйнування в нашій країні.
Після того, як радянський досвід довгострокового державного планування на практиці довів свою найвищу ефективність, він був узятий на озброєння в багатьох країнах світу, що мають зовсім різний суспільний устрій.
Зокрема, завдяки використанню цього досвіду президентом США Франкліном Рузвельтом Америка вибралася в 30-х роках минулого століття з Великої депресії, а Південна Корея декількома десятиліттями пізніше зробила своє економічне чудо. Незрівнянно більш широко й послідовно довгострокове державне планування використовується сьогодні у Китайській Народній Республіці, яка впевнено виходить у світові лідери по виробництву валового внутрішнього продукту.
Загальновизнана ленінська спадщина в соціальній сфері — це право кожного на працю, відпочинок, житло, гідне матеріальне забезпечення в старості й у випадку втрати працездатності, доступне медичне обслуговування.
Зрозуміло, що між формальним проголошенням соціально-економічних прав трудящих і практичною реалізацією таких декларацій у капіталістичному суспільстві лежить безодня. Буржуазія не хоче, та й просто нездатна це зробити, а постійно й послідовно відбирає в людини праці ті соціальні завоювання, які вона вже має. Свіжий приклад на цю тему: спроба української олігархічної держави антиконституційно підняти пенсійний вік.
Гарантію дотримання соціально-економічних прав трудящих дає тільки соціалізм із перерозподілом доходів в інтересах усього суспільства.
Загальновизнана ленінська спадщина у сфері культури — це доступ до духовних цінностей, обов’язкове залучення кожного члена суспільства до отримання освіти.
У Радянському Союзі у повній відповідності із задумами Ілліча всього за двадцять років після революції було покінчено з неписьменністю. Більше того, кожний громадянин СРСР мав право вчитися рідною мовою. Малочисельні народи вперше отримали власну писемність.
Це забезпечило бурхливий розквіт багатонаціональної радянської культури. І важливе місце в ній посідала українська культура. Саме при соціалізмі вона переживала бурхливий розквіт. Величезні наклади книг і засобів масової інформації, що видавалися тоді українською мовою, навіть зрівняти не можна з тими, які ми маємо в нинішній буржуазній Україні.
І ці заходи були здійснені Радянською владою в країні, де зовсім недавно царизм приймав середньовічні закони «про кухаркиних дітей», які відсторонювали від знань трудящих. Де зовсім недавно були неписьменні вісімдесят відсотків селян, які становили переважну більшість населення.
Що вже казати про нинішню буржуазну Україну, де по вулицях бродять десятки тисяч безпритульних дітей, які жодного дня не ходили до школи! Де одна тільки думка про можливість отримання повноцінної освіти російською мовою оголошена не тільки страшною єрессю, але й державним злочином! Де культура деградує так само стрімко, як і економіка.
Загальновизнана ленінська спадщина в області дотримання громадянських прав — це забезпечення робітничо-селянською владою гендерної рівності.
Далеко не всім відомо, що в більшості країн Європи жінки до 1917 року не користувалися рівними політичними правами із чоловіками. У тому числі й правом голосу на виборах. Вони отримали це право тільки під безпосереднім впливом Великого Жовтня.
А візьмемо актуальну проблему соціального звільнення жінок! Уперше в історії Радянська влада на чолі з В. І. Леніним надала їм можливість отримувати рівну плату із чоловіками за рівну працю. Уже одне тільки це стало величезним ривком уперед на шляху розкріпачення наших матерів, дружин і дочок! Але було ще й багато чого іншого.
Українські буржуазні критики радянського способу життя лицемірно ремствують на те, що при соціалізмі жінка нібито була змушена працювати нарівні із чоловіком. Акценти розставлені тут зовсім неправильно, вони так далекі від дійсності, як непристойний малюнок на паркані — від полотна пензля Рембрандта. Причому робиться це навмисно, щоб підмінити справжню картину радянської епохи вульгарною карикатурою, що народилася в збуджених мізках наших доморощених антикомуністів.
Істина ж полягає в тому, що при соціалізмі жінка не була змушена, а отримала можливість трудитися поруч із чоловіком. Тільки завдяки цьому вона змогла вирватися із зачарованого кола «кухня — церква — діти», у якому перебувала з незапам’ятних часів.
Звичайно, у сучасних умовах, коли капіталізм тимчасово затвердився у всій Європі, знахідки й починання Леніна проводяться в життя певною мірою половинчасто й вкрай непослідовно, більшість із них буржуазія просто ігнорує.
Ну, не здатний капіталізм забезпечити перемогу над безробіттям і бідністю! Не може буржуазний лад запобігти економічним кризам. Такі приклади можна приводити без кінця. Ці та інші руйнівні катаклізми — закономірний наслідок органічно властивого йому протиріччя між суспільним характером виробництва й приватнокапіталістичною формою його привласнення
Тим більше, що є ще безліч ленінських ідей, здійснення яких принципово неможливе при капіталізмі — ні повністю, ні частково. Одні з них були реалізовані свого часу у Радянському Союзі, інші залишилися тільки в планах. І всі вони чекають свого соціалістичного часу.
Тільки соціалізм здатний забезпечити повноцінну реалізацію ленінських задумів, без чого неможливий суспільний прогрес. Ленін випередив не тільки свій, але й нинішній час. І його революційні ідеї й справи кличуть нас уперед — до боротьби за соціалістичне майбутнє!
Опанувати ленінською «наукою перемагати»
Давайте подумаємо, яка зі сторін багатогранної особистості Володимира Ілліча Леніна була в ньому головною? Ким він був насамперед?
Природженим лідером, що став завдяки цьому вождем найбільшої з усіх революцій? Так!
Прозорливим політиком, мудрим стратегом і тактиком, що став видатним державним діячем? Так!
Геніальним ученим і філософом? Так!
Яскравим оратором, що вмів запалювати своєю логікою й енергією тисячі і мільйони людей? Так!
Блискучим літератором, чиє бойове перо завжди проникало в саму суть проблеми, що він порушував? Так!
Але ці всі сторони особистості Володимира Ілліча були похідними від однієї, головної. Насамперед Ленін був комуністом!
Створення у 1903 році більшовицької партії — революційної організації нового типу — було його величезною заслугою перед тодішніми і прийдешніми поколіннями. Але й партія, у свою чергу, викувала й загартувала свого лідера — Леніна-борця, Леніна-мислителя, Леніна-творця, Леніна-переможця. Тільки завдяки цьому він став визнаним вождем трудящих усього світу.
Геніальний внесок Володимира Ілліча в скарбницю наукового комунізму настільки великий, що ми можемо беззастережно стверджувати: немає й не буде іншого марксизму, крім марксизму-ленінізму. Адже ленінізм — це марксизм, творчо застосований до умов конкретної історичної епохи. Епохи міняють одна іншу, а він залишається. І служить безвідмовним компасом усім прихильникам народовладдя й соціальної справедливості.
Комуністам і їх політичним союзникам потрібно освоїти ленінську «науку перемагати», яка є справжнім золотом партії. А це означає таке.
По-перше, ми зобов’язані завжди мати перед очима кінцеву мету нашої боротьби — повне звільнення трудящих від експлуатації й побудову суспільства соціальної справедливості.
Ця мета досяжна тільки одним шляхом — революційним. Історичний прогрес просто не знає іншого способу вирішити протиріччя нового і старого. Ми повинні й можемо домогтися, щоб її розвиток був мирним, демократичним, тобто найбільш вигідним для трудового народу.
Варто добре усвідомити самим і донести до всіх пригноблених: людські жертви породжує не стільки революційний перехід до соціалізму, скільки відмова від нього. За неповних двадцять років свого панування в Україні капіталізм уже знищив більше десяти відсотків її громадян. Сьогодні наших співвітчизників не п’ятдесят два мільйони, як було при Радянській владі у 1990 році, а менше сорока шести. І ця сумна демографічна тенденція продовжується.
Володимир Ілліч завжди вважав найважливішим завданням комуністів рішучий опір будь-яким спробам крайнє правих сил знищити або обмежити демократію в рамках капіталізму.
У серпні 1917 року більшовики з його ініціативи підняли своїх прихильників на відсіч заколоту генерала Корнілова, спрямованого проти буржуазного Тимчасового уряду. І зробили це зовсім не тому, що співчували куцому, непослідовному демократизму Керенського й компанії, яких потім відсторонили від влади через три місяці. Просто більшовики знали азбучну істину: трудящим легше боротися за соціалізм в умовах буржуазної демократії, чим у ситуації, коли в країні панує відкрита диктатура.
Нинішня обстановка в Україні, звичайно, докорінно відрізняється від тієї, котра існувала в Росії влітку сімнадцятого. Революційна ситуація, на жаль, у нас поки що не склалася, і ми переживаємо тривалий період реакції. Великий капітал на всіх фронтах веде наступ на трудящих, а ті терплять цю несправедливість. Трудящі ще не готові до рішучої боротьби за свої права й свободи.
Усе це робить ще більш актуальною протидію спробам найбільш реакційних олігархічних угруповань нав’язати нашій країні відкриту диктатуру фашистського типу. В умовах криз, подібних нинішній, фашистська диктатура — це найефективніша з погляду великого капіталу форма превентивної контрреволюції. І капітал без коливань використовує її, щоб продовжити своє панування. Запобігши загрозі встановлення такої диктатури, ми наблизимо день падіння експлуататорського ладу.
По-друге, щоб освоїти ленінську «науку перемагати», необхідно розвивати марксистську теорію так само системно й уміло, як це робив вождь Великого Жовтня.
Ми повинні брати приклад із Володимира Ілліча, який ніколи не боявся відмовитися від теоретичних положень, що здавалися його сучасникам-марксистам вічними істинами, якщо ті з часом переставали відповідати новим історичним умовам.
Саме так Ленін у роки Першої світової війни зробив висновок про те, що в епоху монополістичного капіталізму одночасна перемога соціалістичної революції в усьому світі стала неможливою. Вона почнеться в одній країні — найслабшій ланці ланцюга імперіалізму. І такою слабкою ланкою виявилася Росія.
Ленінський підхід до розвитку теорії наукового комунізму зобов’язує всебічно враховувати конкретні особливості кожної країни. Для нас важливо розібратися, чому в період світової кризи робітники в інших державах активно відстоюють свої соціально-економічні права, а в Україні мовчать. Що це: прояв вітчизняної специфіки чи просто наша недоробка?
Якщо правильна перша відповідь, то необхідно дати марксистсько-ленінський аналіз причин виникнення такої специфіки. Якщо правильна друга відповідь, то ми зобов’язані негайно змінити форми й методи своєї роботи з мобілізації пролетаріату на відсіч наступу великого капіталу.
Ленінська позиція — це непримиренна ідейна боротьба проти ревізіонізму й догматизму, які насправді являють собою дві сторони однієї медалі.
Ревізіоніст оголошує застарілими вироблені раніше революційні формули, навіть якщо їхня правильність підтверджується діалектико-матеріалістичним аналізом сучасних суспільних відносин. На його думку, сьогоднішній капіталізм зумів перебороти свої внутрішні протиріччя, а робітничий клас так змінився з ленінських часів, що вже не здатний стати могильником буржуазії. Звідси боягузливий, опортуністичний висновок: епоха пролетарських революцій безповоротно канула в Лету.
Догматик, навпаки, тримається за старі формули навіть тоді, коли нові явища суспільного життя вимагають їхнього уточнення або заміни. Всупереч очевидним фактам, він стверджує, що і капіталізм, і пролетаріат залишилися абсолютно такими само, якими були напередодні Великого Жовтня, що революційна ситуація в Україні склалася вже сьогодні. Звідси авантюристичний висновок: потрібно негайно кликати робітників на барикади.
Заклики ревізіоністів підштовхують трудящих до відмови від боротьби за своє звільнення від ярма капіталу, заклики догматиків ведуть до поразки в ній. Перші відкидають революційні гасла марксизму-ленінізму, другі — його революційний діалектико-матеріалістичний метод.
Таким чином, ревізіоністи і догматики грають на руку буржуазії, вносячи в лави прихильників соціалізму ідейно-організаційний розбрід. Їхнім проповідям потрібно вчасно давати рішучу відсіч.
По-третє, необхідно, подібно Леніну, як зіницю ока берегти єдність нашої партії й залізну партійну дисципліну, навчитися в нього виховувати з кожного комуніста організованого солдата армії праці, добре знаючого свій маневр.
Ілліч приділяв цим питанням неослабну увагу протягом всієї своєї багаторічної політичної діяльності.
Так було у 1902 році, коли в книзі «Що робити?» він заклав організаційні основи майбутньої революційної партії нового типу, виробляв принципи демократичного централізму.
Так було у 1903 році, коли Ленін на ІІ з’їзді РСДРП домагався прийняття такого Статуту, що зобов’язав би кожного члена партії працювати в одній з її організацій.
Так було в період реакції, коли Володимир Ілліч боровся проти ліквідаторів.
Так було напередодні Жовтня 1917 року, коли він вимагав виключити з партії своїх давніх соратників Зінов’єва й Камєнєва за те, що ті самовільно зробили заяву про незгоду з рішеннями ЦК у непартійній газеті «Нове життя» і тим самим стали штрейкбрехерами революції.
Так було й на Х з’їзді РКП (б), коли Володимир Ілліч домігся прийняття постанови про неприпустимість будь-яких форм фракційної діяльності.
Вождь більшовиків прекрасно розумів: організація, що поставила перед собою завдання покінчити з капіталістичним гнітом, не має права відволікатися від боротьби з визискувачами на якійсь дрібні розбірки у власних лавах.
Широка дискусія на партійних зборах і в партійній пресі повинна поєднуватися з неухильним виконанням ухвалених рішень. Меншість не має права нав’язувати свою волю більшості! Від зрадників і свідомих порушників дисципліни потрібно очищатися без вагань! Це і є демократичний централізм у дії.
Величезною заслугою В. І. Леніна було те, що він багаторічною кропіткою роботою зумів всебічно підготувати більшовиків до дій в умовах революційної ситуації. Тільки завдяки цьому партії, що при виході з підпілля в лютому 1917 року нараховувала у своїх рядах менше двадцяти п’яти тисяч чоловік на всю неосяжну Росію, удалося привести трудящих до переможного Жовтня. Більшовики-ленінці були організаційно й психологічно підготовлені до виникнення революційної ситуації в будь-який момент!
А чи є гарантія, що якщо революційна ситуація виникне завтра, комуністи України зуміють так само бездоганно виконати свої зобов’язання перед трудовим народом, як це вдалося нашим попередникам у 1917 році? Думаю, ніхто з нас не дасть сьогодні позитивної відповіді на подібні питання.
Саме тому 42-й з’їзд КПУ, що відбувся у червні 2008 року, назвав першочерговим завданням модернізацію партії.
Модернізувати партію — це означає підготувати її до успішної боротьби в умовах революційної ситуації.
Для цього необхідно розширити й зміцнити мережу первинних партійних організацій, якісно підвищити ефективність партійного керівництва їхньою роботою. Адже ми зможемо перемагати в умовах революційної ситуації тільки тоді, коли до цього будуть готові кожна наша первинна організація, кожний комуніст.
Друге найважливіше завдання — рішуче омолодження своїх лав. Цей процес уже почався, однак його необхідно на порядок прискорити. В іншому випадку ми ще довго не зможемо опанувати розумом нового покоління, якому доведеться зробити соціалістичну революцію.
Омолодження КПУ ставить перед нами завдання передати багатий теоретичний і практичний політичний досвід молодим членам партії. Вони вступили в доросле життя після 1991 року й знають про суспільно-політичні науки тільки те, що написано у сфальсифікованих буржуазією підручниках. Ми зобов’язані зробити з такої молоді свідомих комуністів, здатних не тільки застосовувати, але й розвивати марксистсько-ленінську теорію і практику.
Із цим завданням тісно пов’язана й ще одна, оскільки її передусім доведеться вирішувати молодим: потрібно негайно опанувати всіма новітніми інформаційними технологіями. Без повсякденного їхнього використання в нашій боротьбі перемога над капіталізмом у ХХІ столітті просто нереальна. Скажімо, діючою альтернативою монополії великого капіталу на телебаченні є Інтернет, якого просто неможливо поставити під контроль.
Коротше кажучи, модернізація — це не разова кампанія, а кропітка повсякденна робота по забезпеченню максимально ефективної революційної діяльності партії в умовах, що безперервно змінюються. Партія, як і армія, яка хоче перемагати, зобов’язана постійно вдосконалювати своє озброєння й бойову підготовку відповідно до вимог часу.
По-четверте, ленінська «наука перемагати» вимагає неухильно дотримуватися принципу пролетарського інтернаціоналізму.
Неможливо переоцінити важливість цього заповіту Ілліча для кожного, хто виступає за торжество соціальної справедливості в Україні. Адже ми з вами виявилися на передньому краї боротьби проти націоналізму як однієї з форм фашизму в Європі!
Націоналізм небезпечний тим, що сіє між трудящими расову, етнічну, мовно-культурну, релігійну ворожнечу. Тим, що створює в робітників і селян ілюзію спільності інтересів зі «своїми» капіталістами. Останні вибори показали, що як на заході, так і на півдні, й сході нашої країни склався протиприродний, нерівноправний політичний альянс трудівників цих регіонів з місцевою буржуазією.
Парадоксально, але факт: спекулюючи на проблемах мови й цивілізаційного вибору, олігархічні клани зуміли «прив’язати» до себе саме ту частину пригноблених, котру вони безпосередньо експлуатують. Це ще одна форма превентивної контрреволюції. Зрозуміло, що трудящим дуже важко вести класову боротьбу проти тієї буржуазії, чиїм молодшим політичним партнером вони є.
Чому великий капітал має можливість діяти в Україні за древнім принципом «поділяй і пануй»? Тому що майже 20 років свого панування він, по-перше, штучно розпалював націоналістичні настрої в Західній Україні, по-друге, проводив у життя програмні гасла націоналістів у масштабах усієї країни. Відвертій дискримінації піддалися десятки мільйонів громадян, які говорять російською мовою й бачать майбутнє Батьківщини у братній сім’ї східнослов’янських народів.
Висновок однозначний: цілковита й остаточна перемога над націоналізмом як однієї з форм фашизму невигідна жодному з угруповань великого капіталу. Але вона дуже вигідна всім трудящим — і на півдні, й сході, і на заході України. Домігшись надання російській мові державного статусу й відновлення східнослов’янського братерства, переборовши згубні наслідки багаторічного панування націоналістичної ідеології, ми зробимо важливий крок до того, щоб відправити в небуття буржуазний лад.
По-п’яте, ленінська «наука перемагати» говорить, що обов’язковою умовою скинення влади капіталу є найтісніший союз усіх трудящих, що об’єдналися навколо робітничого класу.
Давайте знову звернемося до історії.
Великий Жовтень переміг і вистояв винятково тому, що його лідери на чолі з Леніним зуміли забезпечити союз пролетаріату із дрібнобуржуазним середнім селянством.
Домогтися цього було нелегко. З одного боку, становлення такого союзу утруднялося необхідністю ідейно протистояти дрібнобуржуазній стихії, що буквально заполонила в той час країну. Адже, маючи величезну кількісну перевагу, селянство могло психологічно «розчинити» у собі робітничий клас.
З іншого боку, ленінському курсу на союз із середняком підсвідомо пручалися багато членів більшовицької партії, що звикли дивитися на дрібних власників як на реакційну, ворожу соціалізму силу.
Комуністична партія України взяла на озброєння ленінський досвід співробітництва із дрібнобуржуазними підприємцями міста й села — людьми, що володіють засобами виробництва, але не експлуатують чужої праці (селянами, роздрібними ринковими торговцями, ремісниками, приватними таксистами і т. д.).
Адже дрібні підприємці, що становлять значну частину населення України, — природні союзники робітничого класу. Вони так само страждають від капіталістичного гніту, як і інший трудовий народ. Не можна допустити, щоб ці наші товариші й далі залишалися під впливом буржуазії.
Хочу наголосити: курс на оволодіння ленінською «наукою перемагати», взятий комуністами всерйоз і надовго, ми будемо проводити його послідовно й рішуче, до повної перемоги праці над капіталом.
Ленінська стратегія і тактика нашої боротьби
Ленінська «наука перемагати» вимагає від нас навчитися домагатися вирішення стратегічних завдань за допомогою правильно обраних тактичних засобів, що враховують особливості сучасного моменту. Володимир Ілліч писав, що «Перше завдання всякої партії майбутнього — переконати більшість народу у правильності її програми і тактики».
Треба сказати, що Комуністична партія після смерті Леніна, виконуючи його заповіти, проводила активну роботу з будівництва соціалізму. У перші п’ятирічки проведено індустріалізацію промисловості, колективізацію сільського господарства, культурну революцію. У грізні роки Великої Вітчизняної війни партія очолила всенародний опір ворогу, з’єднала всі народи Радянського Союзу, всі ресурси фронту і тилу у єдиний бойовий табір і забезпечила Перемогу над німецько-фашистськими загарбниками. У важкий післявоєнний час у короткі терміни було проведено відбудову народного господарства і отримано атомну зброю, освоєно цілину, радянська людина першою полетіла в космос... З кожним днем життя ставало дедалі веселішим.
На жаль, ще не все у нас виходило так, як цього хотілося. Був дефіцит окремих товарів, були певні черги, були інші явні перегини і невирішені проблеми. Все це з часом рішуче виправлялось, радянська система вдосконалювалась, реформувалася. Люди вірили партії і уряду, були впевнені у своїх силах, вірили у щасливе майбутнє.
Зрозуміло, що сьогодні ситуація різко змінилась. У наш дім прийшов дикий капіталізм з усіма своїми складностями.
На наш погляд, у поточному моменті є три відмінні риси, всебічне врахування яких необхідне для вироблення правильної тактики боротьби за соціалізм.
Перша особливість — це наймасштабніша на пам’яті нинішнього покоління світова соціально-економічна криза, що особливо боляче вдарила по Україні.
Криза показала повну неспроможність тверджень буржуазної пропаганди, начебто сучасному капіталізму вдалося перебороти свої внутрішні протиріччя, що роздирали його. І начебто він перейшов у якусь «постіндустріальну» стадію, на якій здатний забезпечити стабільне господарське зростання і високий рівень життя переважної більшості населення.
Головний урок кризи: як і в ленінські часи, буржуазний лад є сьогодні гальмом у механізмі суспільного прогресу. Незважаючи на всі зміни, що відбулися, його сутність залишається колишньою — експлуататорською, грабіжницькою, соціально несправедливою. І вона буде такою до останнього дня існування цієї форми суспільного устрою, яка давно віджила відведений їй історією час.
Виходячи з цього, перед трудовим народом України стоїть цивілізаційний вибір — це вибір між капіталізмом і соціалізмом.
Друга особливість сучасного моменту полягає в тому, що необхідність зробити такий вибір поки що не усвідомлюється більшістю трудящих нашої країни.
Дезорієнтовані брехливою буржуазною пропагандою, люди шукають захисту від гніту великого капіталу в його ж політичних представників — своїх лютих ворогів. Розчарувавшись в одній олігархічній партії, трудящі віддають свої симпатії іншій. Вони ще не усвідомили себе самостійною силою, здатною прийти до влади й реалізувати власну політичну програму.
Становище ускладнюється тим, що природний вождь трудящих — кадровий робітничий клас кількісно скоротився і якісно ослабнув у ході проведених після 1991 року так званих радикальних ринкових реформ, які ведуть до повної деіндустріалізації України.
Здається, саме в цьому криється відповідь на питання: чому робітники в інших державах Європи активно борються за свої права, а в нашій країні — безмовно тягнуть на собі олігархічне ярмо?
Третя особливість поточного моменту — затяжна політична криза України.
Передусім політична криза пов’язана зі злочинною діяльністю «помаранчевого» режиму, що протягом останніх п’яти років систематично і цілеспрямовано розвалював систему керування й насаджував у нашій країні націоналізм і фашизм.
Узимку нинішнього року «помаранчеві» відсторонені від влади. Однак з націонал-фашистською небезпекою аж ніяк не покінчено. Політична «турбулентність» продовжує залишатися настільки високою, що загрожує Україні національною катастрофою.
Марксистсько-ленінський аналіз цих особливостей сучасного моменту дає змогу вичленувати такі невідкладні завдання, які перед нами стоять:
— добити націоналізм і фашизм;
— врятувати вітчизняну економіку від розвалу;
— захистити трудящих від посягань олігархічного режиму перекласти на них всі тяготи глобальної кризи;
— мобілізувати робітничий клас на організацію всенародної відсічі наступу великого капіталу.
Як вирішити ці завдання в ситуації, коли політичний вплив комуністів в Україні явно недостатній?
Відповідь дає нам ленінська праця «Дитяча хвороба «лівизни» у комунізмі»: якими методами можна встановити зв’язок партії з трудящими, як поєднати парламентські й позапарламентські форми боротьби, яку позицію займати у відношенні реакційних «жовтих» профспілок, на які компроміси із класовим противником можна йти. Залишається тільки правильно скористатися ленінськими порадами
Саме так зробила Компартія України, уклавши угоду з Віктором Януковичем і створивши антикризову коаліцію з Партією регіонів і Блоком Литвина на умовах, які протистоять «помаранчевим» силам, підтримують національну економіку і заходи щодо поліпшення становища трудящих.
Однак ми не були б марксистами-ленінцями, якби наївно повірили, що олігархічні сили, що мають у коаліції величезну чисельну перевагу, дійсно хочуть подбати про тих, кого вони нещадно експлуатують.
Це визначає межу компромісу, на який пішла наша партія. Дуже важливо домагатися у Верховній Раді України прийняття потрібних трудящим рішень, всіма силами перешкоджати проходженню через неї антинародних законів і при цьому зберігати повну свободу критики у відношенні своїх буржуазних попутників.
Але ще більш важливі й актуальні сьогодні позапарламентські форми нашої роботи. Ми зобов’язані організувати й очолити ефективну класову боротьбу трудящих проти великого капіталу. У тому числі й проти тієї його частини, що представлена в коаліції. Завдання комуністів — щодня й щогодини повторювати пригнобленим людям: олігархи ніколи не будуть для вас «своїми», якої б політичної масті вони не були!
Досить «ображатися» на профспілки за те, що вони перебувають під впливом служителів великого капіталу! Ми повинні опанувати цими масовими організаціями пролетаріату!
Не час чекати, поки робітники з’являться до нас і попросять допомогти провести страйк! Треба самим іти у трудові колективи, цілеспрямовано шукати й знаходити там нових прихильників.
Потрібно не дискутувати про доцільність створення Блоку лівих і лівоцентристських сил, а прикласти максимум зусиль для того, щоб цей політичний союз прихильників соціалізму став бойовим і переможним!
Необхідно всіма доступними способами зберігати єдність міжнародного комуністичного й робітничого руху, обмінюватися з нашими закордонними товаришами досвідом боротьби проти капіталізму!
Цим ми зробимо важливий і переконливий крок до того, щоб опанувати ленінською «наукою перемагати». Саме на це спрямовані тези Центрального Комітету Компартії України до 140-річчя від дня народження нашого великого вождя і вчителя Володимира Ілліча Леніна. І ми твердо впевнені у перемозі ідей соціалізму, правди, миру і справедливості!
Хай живуть революційні ідеї і справа великого Леніна — справжнє золото партії! Хай живе соціалізм — світле майбутнє України, світле майбутнє всього людства!
Петро СИМОНЕНКО, голова депутатської фракції комуністів у Верховній Раді України, перший секретар ЦК Компартії України.
