Брати Островецькі —  Василь, Микола та Клим — пішли на війну в один день і майже одночасно живі-здорові повернулися з фронту, хоча й воювали в різних частинах та в різних країнах. Цю зустріч Василь Петрович Островецький із села Ворсин Млинівського району і досі вважає найтрепетнішою у своєму житті. Щоправда, повернулися брати не в батьківську хату — її спалили німці, і при цьому у вогні загинув їхній батько, який до останнього боронив рідне обійстя.
— У батька було четверо синів, — розповідає Василь Петрович, — але найменшому на 1944-й рік сповнилося тільки дванадцять, для фронту він вважався малий. Після того, як фашисти спалили нашу хату, родина вирила землянку — там мама із сином та донькою жили літом та зимою. А ми воювали... Я освоїв протитанкову рушницю. Не раз вона виручала у бою. Але одного разу довелося з нею розлучитися — через контузію. Досі не можу збагнути, як тоді, у сорок четвертому, залишився живим — бомба вибухнула буквально за кілька метрів від мене. Врятувала величезна колода, за якою заховався, і те, що вибухова хвиля пішла вверх. Коли отямився, побачив, що з протилежного боку вся колода нашпигована осколками. Як не всі, то принаймні десяток з них летіли просто на мене. Далі — госпіталь, закінчення війни, орден Червоної Зірки, який «догнав» солдата уже у повоєнний час, і, звичайно, довгоочікуване повернення додому.
— Чесно кажучи, не знав і не відав, що там, удома, діється, — продовжує фронтовик. — Листів не писав, бо й не знав, куди писати: мама з малими дітьми перед тим, як осісти у землянці, змушена була поневірятися по всіх усюдах. Та коли прийшов до рідної землянки, разом із мамою побачив також брата Клима. Він, щоправда, був поранений у руку, але, слава Богу, живий. Чомусь тоді мені пригадався односелець і друг Митько, який на моїх очах загинув. Він чимось був схожий на Клима. Такий же бойовий. Але ота відверта відчайдушність його, зрештою, і погубила. Бо замість того, щоб прикритися, він виліз з окопу — хотів, стоячи, стріляти по німцях. А тут — снайперська куля. От і все... На щастя, у Клима поранення виявилося не смертельним. О, скільки ми тоді з ним під час першої повоєнної зустрічі поперезгадували про війну! Водночас неабияк хотілося, щоб і Микола прийшов з війни. Знали, що він десь в Угорщині. А коли повернеться, й гадки не мали. Втім, минає три дні — й очам своїм не віримо: на порозі стоїть Микола. Яка то була радість, особливо для мами, словами не передати. Справжнє диво для тих часів, коли майже через хату наяву знали, що таке похоронка. За таку життєву благодать я дякував і не перестаю дякувати Богу, бо наша зустріч сталася лише з Його волі. Й мама наша не переставала молитися перед Біблією за нас. Ту святу книгу я й досі зберігаю як сімейну реліквію.
Рівненська область.
На знімку: фронтовик Василь Петрович Островецький і його дружина Надія Євстахіївна із сімейною реліквією — Біблією 1942 року видання.
Фото Євгена ЦИМБАЛЮКА.