Роменська гардинно-тюлева фабрика — одне з трьох підприємств галузі, які залишилися на плаву на пострадянському просторі. Незмінним директором фабрики ось уже три десятиліття залишається Олександр ЛАКІЗА (на знімку) — вправний організатор і талановитий керівник, який завжди планує роботу підприємства на перспективу, постійно працює над технічним переоснащенням, впроваджує новітні технології. При цьому, зважте, на фабриці збережено соціальні програми, кожен працівник може розраховувати на підтримку навіть у скрутні часи.
Тож наша розповідь про минулорічні здобутки колективу та плани на найближче майбутнє.
...Зробити ціну доступнішою
— Олександре Васильовичу, торік ви досить впевнено заявили, що фінансова криза вас не лякає, фабрика й надалі працюватиме у звичному режимі: продовжуватиме розширювати асортимент продукції, вдосконалюватиме її якість, займатиметься пошуком нових ринків збуту, продовжуватиме модернізацію.
— Важко повірити, але криза нас не зачепила. Наша фабрика ніколи не відчувала глобальних перепадів і труднощів, не зупинялась, ніколи не затримувала виплату зарплати і сплату податків. Тож і торік виникла звичайна стандартна ситуація для підприємства: закуповували сировину, займалися реалізацією продукції, їздили по досвід до Європи, брали участь у багатьох спеціалізованих виставках. Започаткували експериментальну дільницею з індивідуального та ексклюзивного пошиття гардинно-тюлевих виробів. Коли буваю у великих містах чи за кордоном, завжди заходжу до магазинів «Єврогардини». Ціни там захмарні. Тож подумалося, а чого б у себе не створити цех з індивідуального пошиття? Талановитих майстринь і вільних площ достатньо, наявне також різноманіття тканин і візерунків. І якщо до цього додати прийнятні ціни за високої якості... Вирішили — зробили!
Збігло кілька місяців, і нині відбою від замовників немає. Наші вироби купують не лише українці, роменські гардини вже «поїхали» до Франції, Італії, Нідерландів. Декілька найпопулярніших виробів передали до основного швейного виробництва, вже для масового випуску. Тим часом життя підказує: експериментальну дільницю необхідно розширювати.
— За високої якості і помірної ціни попит на продукцію «гардинки», певно, величезний?
— Справді, сьогодні попит набагато перевищує наші пропозиції. Дехто шукає причин для підвищення цін, ми — навпаки. Наше кредо — зробити ціни доступнішими і прийнятнішими. Насамперед за рахунок нарощування обсягів випуску продукції. А ще за рахунок запровадження енергозберігаючих технологій і модернізації виробництва. Навіть коли долар здорожчав з 5 до 8 гривень, а ми 100 відсотків сировини закуповуємо за кордоном, ціну не підняли. Хоча, скажу чесно, були сумніви: чи обійдемося без підвищення? Обійшлися. Утрималися і в рентабельності, і в економіці, і прибуток також одержали. Працюємо у три зміни, навіть у свята не зупиняємося. 15 відсотків нашої продукції експортуємо до Росії. І якщо раніше ми активно співпрацювали лише із Санкт-Петербургом, то тепер маємо свої представництва і в інших регіонах Росії, зокрема, у Старому Осколі, у Воронежі...
— А в Києві?
— Поки що ні. А от у Сумах відкрили спеціалізований магазин «ТЮЛЬпан». До того ж роменські гардини і тюль можна придбати через інтернет-магазин.
Курс — на модернізацію
Олександр Лакіза постійно заклопотаний модернізацією виробництва, всі вільні кошти вкладає в його технічне переоснащення. Створив на підприємстві, що спеціалізується лише на в’язанні гардинного полотна, швейне виробництво! Згодом на фабриці з’явилося дві високопродуктивні жакардові машини з комп’ютерним управлінням. В О. Лакізи є власні принципи у веденні бізнесу, один із них — не брати позик у банків.
Нинішньому успіху передували сотні безсонних ночей пошуків, незліченна кількість поїздок ледь не за тридев’ять земель. Після однієї з них, приміром, привіз із Німеччини комп’ютерну програму для художників, за допомогою якої різноманітні малюнки і візерунки з’являються на екрані комп’ютера, звідки легко «перекочовують» на тканину. Для освоєння програми директор відрядив до Німеччини на навчання кращих виробничниць. І тепер отримують усе, що забажають. Сьогодні асортимент тільки штучної продукції, яку виготовляють на фабриці, налічує понад триста(!) видів. Зрештою, нічого дивного, адже з одних країн Олександр Лакіза привозить обладнання, в інших запозичує технології, десь — ще якісь секрети. На державну допомогу вже давно не розраховує. Знає ж бо — марна справа. «В Україні й досі немає жодної програми, яка захищала б, а тим паче допомагала вітчизняному виробнику, як, скажімо, у Польщі чи Білорусі, — з прикрістю констатує Олександр Васильович. — Хоча ні. Одного разу держава таки «допомогла», коли підвищила мито на товар, який закуповуємо за кордоном. Тому й не покладаємося ні на державу, ні на доброго дядю. Торік, приміром, придбали 15 японських високопродуктивних швейних машинок, удосконалили виїзну форму торгівлі. Тож тепер і дрібному, і середньому оптовику товар доправляємо самостійно...».
Від «червоного» директора — до успішного бізнесмена
Коли спілкуєшся з Олександром Лакізою, складається враження — на фабриці жодних проблем. За великим рахунком, так воно і є. Бо у ньому відчувається характер і мудрість, упевненість і спокій. Саме спокій, а не заспокоєність. Так почувається людина, яка побачила, пережила, зрозуміла і... зробила для себе відповідний висновок — про головне в житті!
1978 рік. Олександра Лакізу прийняли на фабрику заступником директора. За два роки неждано-негадано, як сам стверджує, йому пропонують обійняти директорську посаду. Він — нечувана зухвалість! — категорично відхиляє пропозицію. Та в міськкомі партії твердо сказали: «Нікуди не дінешся!». Спочатку нервував, розуміючи всю відповідальність, яку звалив на свої плечі. Та нині ні про що не шкодує. Вдячний долі за цікаве, насичене життя. Давно прикипів душею до підприємства, колективу, де відбувся як керівник, господарник, бізнесмен. «У той час багато підприємств галузі зупинилося назавжди, а наша фабрика встояла — у три зміни працювала, — згадує Олександр Васильович. — Не було в нас ні скорочень, ні зупинок виробництва, зарплату, податки платили вчасно, як могли допомагали місту, людям».
«Труднощі були, є і будуть завжди, — переконаний заслужений працівник промисловості України, кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня, почесний громадянин міста Ромни Олександр Лакіза. —  Тож наше визначальне завдання — й надалі втриматись на ринку. Виробничники добре знають, що напруження й виробництво — слова-синоніми. Та для людей, які працюють на нашій фабриці і віддані справі, немає нерозв’язуваних і нездоланних завдань».
На Роменській «гардинці» дві третини працюючих — жінки. На переконання Олександра Васильовича, це особливі жінки, кожна з яких варта кількох чоловіків. Це головний технолог Віра Москаленко, головний інженер Любов Гладка, начальник планово-виробничого відділу Олександра Бойко... «Нам пощастило: ми любимо свою роботу, віддаємося їй сповна, радіємо за результати, — каже Віра Москаленко. — Успіхи сприймаємо як загальну справу всього колективу. І завдяки нашому директору впевнено йдемо у завтрашній день. Сьогодні багато розмов точиться про політику, про вибори... А у нас на підприємстві кажуть так: головне, щоб директором залишався Лакіза. І тоді у нас все буде гаразд...»
Олена ГЕРЕНКО, Владислав ЖМУРКОВ.
Фото Володимира КОВАЛЕНКА.