Довга дорога до батька

Леся Янг-Лісовська, громадянка США й українка за походженням, через шістдесят літ знайшла те, про що мріяла змалку. Вона ступила на землю, за яку зі зброєю в руках боровся її юний батько, старшина-кіннотник армії УНР Юрій Городянин-Лісовський. Вона побачила знаменитий Холодний яр, в якому у двадцятих роках ХХ століття підняли повстання проти червоної навали горді нащадки козаків-гайдамаків. Чотири пекельні роки, з 1918-го по 1922-й, боронили від зайд свою землю холодноярці. Серед них був і сотник Залізняк. Цей гайдамацький псевдонім обрав для себе виходець з Полтави 22-річний кадровий військовий Городянин-Лісовський.

«Воля України або смерть!» — ці слова з бойового прапора «святих і страшних» стали сенсом життя осавула Першого (основного) куреня Холодного яру Юрка Залізняка, майбутнього письменника Юрія Горліса-Горського. Того «войовничого, із зухвалими вогниками в очах» отамана, чий документальний роман «Холодний яр» виховав ціле покоління українських патріотів, доніс приховувану комуністичним режимом правду про боротьбу наддніпрянців проти більшовизму.

— Я знаю, що тато народився 14 січня 1898 року в Полтаві, — каже пані Леся, показуючи знімки з родинного архіву. — Назвали його на честь батька, а мого діда, Юрієм. Був дідусь офіцером царської армії. Бабуся, Людвина Соколовська, вела родовід із польсько-шляхетського коріння.

Після здобуття військової освіти Юрій служив на Кавказі. У роки української революції він, уже досвідчений молодший офіцер-кіннотник, у складі другого Запорозького полку Запорозької дивізії армії УНР воював на фронтах національно-визвольної війни. В кінці листопада 1919 року Городянин-Лісовський зі своїм полком потрапив у «трикутник смерті», стиснутий трьома арміями — Червоною, Добровольчою, польською. Згодом Юрій став учасником Зимового походу командарма УНР Омеляновича-Павленка. Туди йшли тільки ті, хто мав «залізні нерви і сталеве серце». 

Волею долі, через хворобу, Юрія залишають у селі на Чигиринщині. Звідти він потрапив до Свято-Троїцького Мотронинського монастиря, де був штаб і шпиталь «Холодноярської республіки». Саме так згодом назвуть історики військово-політичне формування під проводом головного отамана полку гайдамаків Холодного яру Василя Чучупака, яке насмерть стояло за право синів бути вільними на батьківській землі.

«Випадкова хвороба змінила життя Юрія Городянина-Лісовського, — напише в 1990-х роках дослідник Холодноярщини письменник-документаліст Роман Коваль. — У Холодному яру торкнувся він серця України, знайшов друзів, бойовою дружбою з якими пишався все життя; тут він відчув гіркий щем втрат і поразок та щастя боротьби за свободу Батьківщини... Холодний яр повністю заполонив Юрія. Все своє подальше життя він марив ним, мріяв повернутися на ці святі місця...»

Навесні 1921 року за наказом отамана Івана Деркача, котрий замінив загиблого Василя Чучупака, осавул Залізняк (Городянин-Лісовський) перейшов кордон і за Збручем зустрівся з генерал-хорунжим Юрком Тютюнником. За завданням повстансько-партизанського штабу холодноярець почав збирати українське підпілля в Києві, згодом на Поділлі. Арешт 1924 року затримав його на вісім років у чекістських в’язницях. У квітні 1932 року, перебуваючи у спецлікарні, Городянин-Лісовський вирвався на волю. Його шукали чекісти, та колишній гайдамака був уже за кордоном.

У Львові 1934 року вийшов з друку його «Холодний Яр». Пристрасний «Холодний Яр», що дихав гарячим полум’ям боротьби, мужності, національної гордості і гідності, підкорив серця читачів відразу і назавжди.

— Перед Другою світовою війною, — розповідала мені зв’язкова УПА і колишній політв’язень ГУЛАГу Віра Борушевська, — ми, галицька молодь, жили цією книгою. Подвиг наших братів з Великої України змушував шалено і щемно битися наші серця. Аби не «Холодний Яр», хто зна, чи була б створена та УПА, вояки якої взяли собі псевдоніми холодноярців і воювали так само безкомпромісно. Були серед наших Залізняки, Гонти і Хмари...

— Пече моє серце, коли згадую той тернистий батьків шлях, який судилося йому пройти після війни з фашизмом, — продовжує пані Леся. — Мама й зараз, на 86-му році життя, з болем переповідає мені й моїм донькам про татові страждання. Коли почалася війна, він, як і багато інших українських патріотів, сподівався, що німці «дозволять» відновити Українську державу. Натомість його, як націоналіста, кілька разів арештовувало гестапо. Влітку 1942 року батькові вдалося на кілька днів пробратися в дорогий його серцю Холодний яр. Він зустрівся з батьками й односельцями отамана Василя Чучупака. Разом вони провели панахиду по загиблих козаках-повстанцях, впорядкували Василеву могилу. Горліс-Горський подарував селянам 44 примірники свого «Холодного Яру». Він нагадав їм слова Петлюри про те, що зовнішній ворог був би не страшний, коли б ми перемогли незгоду між собою та коли б мали більше відповідальності перед Україною...

Восени 1943 року у Львові Юрій Горліс-Горський у церкві Святого Георгія повінчався з 19-річною Галиною Талащук, донькою власника української книгарні в Рівному. Це був перший шлюб 45-літнього солдата і письменника. 25 вересня 1946 року народилася донька Леся — вже в Німеччині, у таборі для переміщених осіб.

— Мама згадувала, — каже пані Леся, — що в таборі серед «своїх» панувала тяжка атмосфера фальші, підозр і пліток. На батька посипалися наклепи, що він агент ворожих Україні сил — більшовицьких, польських, німецьких. Втім, почалося це ще у Львові. Тато дуже страждав від цих безглуздих ярликів. Він, людина честі, зажадав громадського суду. Йому по-фарисейськи відповіли, що не мають до нього жодних претензій...

А доноси та оббріхування тривали. До квартири, де жило подружжя, підкидали записки з погрозами розправи.

27 вересня 1946 року життя патріота обірвалося. Як зазначив у передмові до восьмого видання «Холодного Яру» Роман Коваль, «свої» виконали присуд смерті, який у 1920-х роках двічі ухвалювала Юркові Залізняку більшовицька Москва. «Юрій Горліс-Горський, — писав Роман Коваль, — якого не брала ворожа куля, був задушений зашморгом. Ті, хто співпрацював із совєтськими спецслужбами, на переконання дружини Юрія, і влаштували засідку...» «Від себе складаю потвердження, — свідчила через багато років у листах письменникові Галина Талащук, — а навіть присягу, що Юрко ніколи в житті не працював на німців, на поляків, а на Україну, проти російського большевизму...»

— Мені було два дні від народження, як загинув тато, — бринять сльози в очах пані Лесі. — Мама тоді про це ще не знала. Гадала, що тата арештували — він-бо пройшов у своєму житті нескінченні арешти, тортури, збройну боротьбу. Й мама вірила, що її «безсмертний Юрко» повернеться... Аж в Америці, на початку 1990-х років, з листа колишнього перекладача табору в Новому Ульмі, ми довідалися, що сталося того вересневого дня, який назавжди забрав у мене тата...

У США Галина Талащук вийшла заміж за емігранта Василя Гришка. У них народилася донька Наталка. До Лесі вітчим також ставився добре.

— Проте, — каже співрозмовниця, — іноді, коли я не слухалася, говорив, що я надто схожа на свого батька. Що я маю характер такий же бунтарський, непокірний. Після школи вступила до університету на філологію. Хотіла стати літератором, як тато. У 1970-х роках, коли США воювали проти В’єтнаму, я з друзями протестувала проти цієї війни. Мене так обурювала американська насильницька політика, що я перебралася до Лондона.

Вийшла заміж. Народила трьох доньок: Мішель-Михайлину, Лорелай і Лілію. Самій довелося ростити дітей. Я повернулася до Америки, бо й мама потребувала вже допомоги. Багато працювала, щоб утримувати родину. Нині можу з полегкістю зітхнути. Доньки здобули освіту. Вони дизайнери, художники. А я тепер можу робити те, до чого давно прагнула душа: зануритися в архіви. Повернутися на вкраїнську землю, за яку воював, яку більше за своє життя любив мій тато...

Мама згадувала, що був він великим романтиком. Тата завжди кликала, за його ж словами, «зваблива, таємничо-невідома доля». Тут, у магічному Холодному яру, я переймаюся бентежним настроєм. Здається, ось-ось розступиться Холодноярський ліс і на стежині з’явиться на баскому Абрекові стрункий, веселий Юрій Залізняк. І ми, нарешті, зустрінемось.

— Я тебе, рідний, так довго шукала! Татусю... — скажу йому я.

 

Черкаська область.