Федір Стригун: «Німців чекаємо?!»

Федір Стригун і Таїсія Литвиненко разом виходять на сцену понад 45 літ. У тому, що театр ім. Марії Заньковецької продовжує і в наші непрості часи бути візитівкою Львова, значною мірою є заслуга цього подружжя. Федора Стригуна — народного артиста України, художнього керівника театру і Таїсії Литвиненко — примадонни театру і доцента факультету культури та мистецтв львівського університету. Сприймаєш їх нероздільно, тому й розмова у нас вийшла спільна.

— (Федір Стригун) Я органічно чуюся в театрі ім. Заньковецької й точно відчував, що політика — це не для мене. Й відмовився від посади відразу. Микола Жулинський, який і пропонував мені міністерський портфель, навіть якось ящик коньяку за це поставив — за мудрість!

— (Таїсія Литвиненко) Ні, політика це справді не для нього. Грунтовний він чоловік, без кривляння і лукавства. Я навіть анекдотів від нього не сприймаю. Одного разу, коли партійні структури росли як гриби, він хотів створити партію захисту працівників культури, і його до цього схиляли. Однак тоді треба було б залишити театр, а тут для Стригуна альтернативи немає.

— (Т. Л.) Родинні корені. Нам з Федором Миколайовичем навіть здавалося, що наші батьки ніби з однієї родини. І його тато з мамою, і мої — любили один одного. А ще вони були дуже артистичні. Дуже татові подобалось, коли моя мама співала. Тітка Одарка співала й бабця наша. І весь час хтось когось розігрував, брав на кпини. І коли я приїхала до Стригуна в Томашівку, то побачила там те ж саме. Тобто ми обоє виростали в музично-театральному середовищі. Щирому й природному. І коли ми згодом грали в «Житейському морі» і заспівали романс «Скажи, за що тебе я полюбила», то в нас обох звучали рідні нам голоси...

— (Ф. С.) Ми справді прекрасну молодь виховали, я навіть бачу, яким може театр бути через 20 років. Причому у нас і актори є, і режисери. В Україні — дефіцит режисерів, а у нас кілька талановитих є! І хочеться, щоб ця талановита молодь закарбувала назавжди у своєму серці, що це таке — театр Заньковецької, яке у нього покликання і яка позиція. І важливо, щоб вони уяснили — якщо триматимуться разом, будуть комусь цікаві й потрібні. Як тільки почнуть чубитися — пропав театр!

— (Т. Л.) У нас так склалося, що не було ворожнечі і конфліктів (галичани, східняки), об’єднувала всіх творчість і правда життя. І хотілося б думати, що так буде завжди.

— (Ф. С.) Сьогодні знову треба ставити класику. Адже наша молодь не знає Карпенка-Карого «Суєту», де йдеться про сім’ю, її традиції. Знову треба ставити «Житейськеє море», «Мартина Борулю» і ще багато прекрасних творів. Ми чимало останнім часом поновили старих спектаклів, і водночас в Україні зараз немає жодного театру, який би поставив стільки п’єс сучасних авторів на сучасні теми. І глядач на них іде. Особливо тепло сприймають «Неаполь — місто попелюшок» Надії Ковалик. Це спектакль — про життя, яке починається просто за порогом театру. Там стояли автобуси, чекали на жінок, що їхали до Італії на заробітки. Ми не могли цього не переживати, тому в спектаклі є заряд живого болю й доброти, й глядач це переживає разом з нами.

Утім, складно зрозуміти, що потрібно від театру нашому сучасникові. Філософських речей не дуже хочуть, драматичних теж. І я осягнув одну річ: хочеш говорити про серйозне — роби це з гумором. Добрим гумором, який спонукав би до чогось хорошого.

— (Ф. С.) Нещодавно мене закликали гардеробниці: дивіться, чоботи жінки почали міняти на туфельки. І це вже знак! Й одягнутися гарно, і підготуватися до спілкування з мистецтвом люди повинні. Театр усе-таки має бути храмом.

— (Ф. С.) Колись ми мали своє автономне опалення, і був дядя Костя, який казав: «Дівчатка, вам тепліше чи холодніше? Я піду піддам». А зараз є якесь центральне опалення — для нашого, оперного театру, ще для когось... І в холоди було 12 градусів на сцені. Це ж ми просто виставу не мали права грати.

Загалом творимо мистецтво в непростих умовах. Від нас вимагають, щоб на себе заробляли і податки всі сплачували... Слава богу, хоч зарплати більш-менш нормальні держава дає. А знаєте, скільки сьогодні треба, щоб поставити нову виставу? 200 тисяч! А з одного квитка театрові залишають десь 30 копійок, усе інше вираховують. Ми прирівняні до виробництва. Кажуть, шукайте спонсора. А спонсору невигідно це робити. Є закон про театр, але треба прийняти, нарешті, підзаконні акти, які б регламентували театральне спонсорство, гонорарну політику. Ані Терещенків, ні Ханенка зараз немає. А влада наша безкультурна. У Львові за 100 років не побудовано жодного театру. А ніби претендуємо на культурну столицю України! Та у нас за роки незалежності жоден керівник області не був у театрі на виставі, щоб до кінця відсидіти. Вони навіть на святкових концертах не сидять довго. П’ять-десять хвилин — і пішли обідати.

— Щоб театр реконструювати, треба 500 мільйонів гривень. І при цьому зупинити театр не менше як на сім років — такий план замислено у владних структурах. А що означає зупинити театр на сім років?! Як ми вийдемо із приміщення, то воно і зовсім завалиться. Он Музей природознавчий реконструюють уже 15 років, а тут роботи не менше, якщо не більше. Нас же відсилають у будинок культури на самій околиці Львова.

Я консультувався з архітекторами і будівельниками, вони впевнені, що театр можна збудувати за два роки. Колись у Чернівцях зробили чудовий театр за 12 місяців. А Львову все одно потрібен кіноконцертний зал. Місце є і навпроти театру, і позаду. Не треба 1500 місць, можна і на 500—600, обійдеться це наполовину дешевше. За рік-два побудуєте, ми туди перейдемо, а ви собі робіть реконструкцію. Не можна театрові виходити з центру!

— Та не всі хочуть це бачити. Це як з виставою «УБН» вийшло. Всі чогось думали, що це буде бронзовий спектакль-пам’ятник націоналістам. Ні. Живий чоловік був на сцені. Мені одні казали, що я обгаджую націоналістів, а другі — що таких українців взагалі немає. Є такі українці! Вистава викликала таку дратівливість у всіх. До речі, на сході її краще приймали — у Києві, Запоріжжі, Харкові, Житомирі.

Я думав, вистава протримається рік-два, а минуло вже 10 років. А після цих виборів вона ще актуальнішою стала. Хоча я навіть з цього політики не робив. 20 років тому, коли я ставив, це була просто позиція нашого театру. Я вважав своїм обов’язком виводити на сцену особистості, які зробили величезний внесок у розвиток краю, української самосвідомості.

— (Т. Л.) Тому сьогодні треба прийняти мудре рішення, щоб не втратити саме Театр. Зрозумійте, приміщення це ще не театр, театр це — колектив і його надбання. Ви згадайте, як не було у нас оперного театру —  трупа розпадалася. І за умови семирічної (а точно буде більше) паузи не буде у Львові театру Заньковецької.

До речі, на початку минулого століття товариство «Руська бесіда» хотіло побудувати у Львові новий драматичний театр. Був і проект, та почалася Перша світова війна, і всі старання пропали. А як німцям треба було зробити тут вар’єте «Антлантік» у 1943-му, то вони швиденько будинок відремонтували. Попри те, що були розбиті під Сталінградом. Ми й досі живемо з тим ремонтом — спасибі німцям!

— (Ф. С.) Тому завжди кажу, і на колегії в Міністерстві культури сказав: «Німців чекаємо?!». Не хочете німців, можна звернутися до поляків. А ті зроблять! Ще й вкладуть свої гроші. Може, заберуть довколишні приміщення, але зроблять! Шануючи пам’ять Скарбка — фундатора театру! А у Львові театр ніби нікому не потрібен. Я зовсім не відчуваю, що театр Заньковецької — це національний театр України! 

— (Ф. С.) Мрію цікаво жити до останнього дня. І так, щоб нікого не зіпхнути зі стежки, а, навпаки, допомогти піднятися. Тому хочеться всім дати змогу розкритися, а акторам такий шанс дає тільки сцена.

А ще хотів би бути мільйонером. Щоб побудувати нове приміщення театру і подарувати місту. Хоча збудувати театр можна й так, як будували колись Народний дім — по крейцеру межи люди збирали. І тепер хтось би 100 дав, а хтось і 5 гривень. Я навіть знайшов особу, що дає 50 мільйонів! Та це треба кинути театр і зібрати команду чесних людей. А як казав Пузир в «Хазяїні» Карпенка-Карого: «...Де ти візьмеш тих чесних людей? Всі крадуть, крадуть. Один чесний чоловік, і той німець». Всі дуже люблять Україну — як правило, люблять язиком. Вдавалося чи ні, а наш театр намагався спонукати людей любити Україну ділом. Спектаклями, ролями. Хіба можна тепер усе це зруйнувати?!