Втомлені ґрунти

Із своєї архівної папки доктор технічних наук, академік Юрій Козловський дістає стару доповідну записку, яку писав чверть століття тому керівництву ще колишнього Союзу. Кому, як не йому — керівникові конструкторського бюро Хмельницького заводу тракторних агрегатів, було задуматись над проблемами збереження родючості землі. До того ж не так з агрономічної точки зору, як з позицій інженера.

— Вже тоді було очевидним, що наші громіздкі комбайни, котрі важили більше тринадцяти тонн, не можуть йти в жодне порівняння, скажімо, із канадськими, що були в три—чотири рази легші, — пригадує Юрій Костянтинович. — Та й самі методи обробки ґрунту, які використовували закордонні аграрії й передбачали дуже бережне ставлення до землі, мало були знайомі нашим хліборобам.

Ідеї, котрі тоді запропонував винахідник, і досі можуть видатись просто фантастичними. Так, він закликав виключити з практики не тільки «притоптування» плодючого ґрунту багатотонними механізмами, а навіть ... доторкання до землі колесами. Натомість вчений запропонував використання для оранки плоскорізів, а посівну та жнива проводити за допомогою спеціально збудованих мостових механізмів. Мало того, переробку культур, включаючи і обмолот зерна, він пропонував робити не безпосередньо на полі, а на невеликих промислових модулях, котрі легко можна зібрати просто на узбіччі.

Відверто зізнатись, такі ідеї здались просто нереальними. Уявити собі, приміром, конвеєрну стрічку, по якій зерно прямо з поля подавалось в переробний цех, було важкувато. Та виявляється, у вісімдесяті роки знайшлись ентузіасти, котрі у своїх господарствах почали впроваджувати, причому доволі успішно, такі експерименти.

Продовжити їх вирішив і сам Юрій Козловський, для чого організував невелике аграрно-наукове господарство на кількох десятках гектарів землі. От тільки оцінити практичні результати цих задумок так і не вдалось. Бо традиційно на впровадження всіх наукових новацій не вистачило коштів.

Сьогодні про цю історію згадую не випадково. Хоча б якими ірреальними були ті пропозиції, до речі, як і будь-яка геніальна ідея, котра спочатку сприймається як повний абсурд, вони були актуальні тоді й залишаються такими тепер. З тією лише різницею, що про науково-технічні розробки загальнодержавного масштабу в галузі грунтозбереження, а тим паче про практичне їх впровадження вже давно нічого не чути. Здебільшого все обмежується сапками-плоскорізами, виготовленими аматорами.

А тим часом, поки летючі комбайни та трактори викликають лише скептичну усмішку у землеробів, проблема збереження родючості ґрунтів стає дедалі гострішою. І чи не єдиним практичним шляхом для її розв’язання стає повернення до традиційної системи сівозміни.

Про необхідність дотримання сівозміни знає практично кожен господар, тому навіть на невеличкому клаптикові городу намагається щовесни дотримуватись нехитрих правил посіву однієї культури по іншій. На жаль, на багатотисячних гектарах орендованих полів про них почали забувати.

Щоб переконатись у цьому, варто поглянути на структуру посівів у Хмельницькій області протягом останніх років. Спочатку зростання пшеничних посівів тільки тішило. Справді, отримати зерно замість облогуючих земель — це перемога. Але з часом практика «пшениця — по пшениці» стала традиційною. Та й як же могло бути інакше, коли посівну політику почали визначати не місцеві сільгосппідприємства, котрі традиційно вели комплексне господарство, а великі аграрні компанії, що зробили ставку на зерно.

Овочеві та кормові культури, багаторічні трави, цукровий буряк — все це, що завжди вважалось важливим сегментом у структурі сівозміни, стало нерентабельним, непотрібним і затратним. Натомість на перший план вийшли ріпак, соя та соняшник.

Останній, приміром, який традиційно сіяли у трьох—чотирьох південних районах області, тепер добрався і до північних поліських господарств. А обсяги соєвих посівів зросли із колишніх двох тисяч гектарів на всю область до майже шістдесяти тисяч, котрі планується засіяти нинішньої весни.

Та найбільшу стурбованість у агрономів та орендодавців викликає ріпак. Скрізь тільки й чути розмови про те, що це одна із найвиснажливіших для землі культур. Натомість на орендованих полях він почав з’являтися дедалі частіше. Торішні посіви були максимальними і досягли 113 тисяч гектарів. Цьогорічні виявились удвічі меншими. Та сталось це не так через турботу про землю, як через примхи природи — ріпак не виніс посушливої осені та морозної зими.

Але хоча б якими виснажливими і важкими для землі були ці культури, вони знову з’являться на полях, щойно ринок запропонує добру ціну. Саме він став основним регулятором сівозмін. А відсутність багаторічних програм, чітких планів і стабільності, неможливості спрогнозувати події хоча б на сезон від посівної до жнив, змушує багатьох керівників витискати з землі всі соки, щоб швидко заробити свою копійку.

Саме такі настрої панують на полях протягом уже багатьох років. А тому до землі давно ніхто не ставиться як до найціннішого нашого скарбу. Вона перетворилася на засіб швидкого збагачення, про майбутню долю якого думають дедалі менше.

На цьому тлі ухвалення закону про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо збереження ґрунтів, а пізніше — постанови Кабміну про оптимальне співвідношення культур у сівозмінах, здавалося б, повинно стати справді прогресивним кроком на шляху наведення порядку на полях. Але обидва документи поки що викликали не так схвалення, як тривогу тих, хто насамперед мусив би бути зацікавленим у них.

Скажімо, у постанові передбачено, що у лісостеповій зоні частка зернових та зернобобових у структурі посіву може доходити до 95 відсотків. Про яку сівозміну взагалі може йти мова за такої норми? Досвідчені агрономи називають зовсім інші цифри: 55 відсотків зернових — такими завжди були класичні правила.

У відповідь на те, звідки взявся такий стрибок, твердять одне: це не що інше, як лобіювання інтересів великих зернових компаній. Адже саме у такий спосіб практично закріплюється їх право на монокультуру, коли будь-які вимоги сівозміни та грунтозбереження надовго відводяться на другий план.

Цікавим є ще один момент. Тільки для північно- та південностепових регіонів пропонуються чорні пари. Для полісся, лісостепу, передкарпатського регіону чомусь така норма навіть не рекомендована.

З огляду на те, що вкладена навесні в кожний гектар гривня вже восени має принести прибуток, цей розрахунок правильний. Але що родитиме ця земля через п’ять, десять років? А через півстоліття?

Можна не сумніватись, штучний допінг у вигляді мінеральних добрив, котрі знову ж по кишені переважно потужним аграрним інвесторам, примусить наші чорноземи давати непогані врожаї вигідних для ринку культур. Але про те, як це позначиться на структурі та якості землі, вже тепер всерйоз замислюються і практики, і науковці.

Землю дедалі менше «підгодовують» органічними добривами. Якщо на Хмельниччині в дев’яності роки на кожен гектар припадало від шести до восьми тонн органіки, то тепер ця цифра ледве сягає 300 — 500 кілограмів. Та й це стосується переважно особистих господарств, а на сотнях тисяч гектарів, де працюють великі компанії, про таку складову взагалі не йдеться.

Про небезпеку для землі, яку несе використання гербіцидів, інсектицидів та фунгіцидів, взагалі окрема розмова. Але про це заходить переважно лише в контексті впливу цих хімікатів на людський організм. А от про те, як страждає живий організм землі, наче взагалі забувається.

Доповнення до законів і вимога навести лад у землеустрої саме з урахуванням еколого-економічного обґрунтування сівозмін начебто мають навести хоч якийсь порядок у цій справі. Але чи вдасться це зробити? Керівники невеликих господарств вже тепер підраховують витрати, які підуть на замовлення відповідних паперів та паспортів. Попередньо в області оцінюють виготовлення цієї документації у 80—90 гривень за гектар. Для тих структур, що займатимуться цією справою, проект, безсумнівно, вигідний і довготривалий. А для господарств і дрібних фермерів? Вже тепер очевидно, що таке навантаження для багатьох виявиться непідйомним.

Буцімто полегшуючи тиск на землю, законодавчі документи автоматично збільшують його для тих, хто її обробляє. І це значить, що знову доведеться викручуватись, хитрувати, шукати якісь незбагненні шляхи для виживання. І це значить, що знову не буде спокою і стабільності ні для землі, ні для тих, хто на ній працює.

Хмельницька область.