Життя без друга

Можливо, не всі одразу здогадались, що цим другом довгі роки був вірний пес. Передбачаю і таку читацьку реакцію: невже собак можна порівнювати з людьми і бачити трагедію там, де нічого страшного не відбулось? А дехто подумає: ще однією небезпечною зубастою твариною стало менше на вулицях. Як не дивно, попри всі труднощі нашого життя і безліч тем, вартих обговорення і вирішення, тільки-но мова заходить про безпритульних тварин, пристрасті розпалюються вмить, а думки різко поляризуються. Одні ладні й останній шмат хліба віддати, і свій дім розділити із чотирилапими, інші — не проти, аби всіх їх не стало протягом однієї ночі. Причому засоби знищення особливо не беруться до уваги.

То де ж золота середина? Жити бездомній собаці чи бути вбитою? Ось уже кілька років поспіль розв’язати цю проблему намагається міська влада. Свого часу після багаторічних клопотань громадських захисників тварин і доволі непростих дискусій в сесійній залі міська рада все-таки прийняла рішення про створення притулку для тварин.

Тоді це виглядало справжньою перемогою не тільки любителів чотирилапих, котрі у своїх дворах довгі роки підгодовували собак і котів, доглядали за хворими і намагались роздати у добрі руки цуценят, а й усіх, чиї переконання суперечать принципам жорстокості та насилля.

Гарна земельна ділянка у кілька гектарів на околиці міста, приміщення, котрі хоч і потребували серйозного ремонту і переоблаштування, але все ж були, часткове фінансування із міського бюджету і обіцяна допомога від закордонних громадських організацій — все це повинно було стати підґрунтям для будівництва нового собачого раю. От тільки збудувати його так і не вдалось.

Скандали навколо притулку, котрим довірено опікуватись приватній фірмі з промовистою назвою «Добро», спалахують у місті з завидною регулярністю. Як правило, все починається з того, що на сполох б’ють волонтери і природозахисники. Порядки в собачому домі їх просто обурюють: тварини нерідко голодують, вони змушені перебувати у погано прибраних вольєрах. Під час холодів багато з них загинуло від застуд та хвороб.

Про акуратні операційні, де б тварин мали стерилізувати, комфортну, затишну, а головне — забезпечену ліками ветлікарню навіть мови немає. На тих, хто вперше потрапляє в цей, або інші подібні заклади, вони справляють справді гнітюче враження. Уявіть собі десятки собак, що днями, місяцями, а то й роками сидять за гратами. Що далі? Яка перспектива?

Спочатку планувалось, що кожна тварина має пройти стерилізацію, а після цього її можна буде відпустити, позначивши спеціальним нашийником. Але й цим планам, навіть попри їх недосконалість, збутись не вдалось.

З одного боку, не вистачило коштів. З іншого — старання і справжньої відданості справі з боку тих, хто взявся за неї. А головне — чіткого бачення мети, заради якої все це розпочиналось.

Притулки для тварин, висококваліфікована медична допомога, поліція, що займається розслідуванням злочинів, вчинених до будь-якої живої істоти, навіть собачі психологи та реабілітологи — все це справді є у багатьох країнах. Але все це неможна просто скалькувати і перенести у наше життя. І не тільки тому, що на подібні програми не може розщедритись жоден місцевий бюджет. А ще й тому, що суспільство не готове до їх впровадження.

Пригадайте документальні фільми, в котрих ледь не щодня по кілька годин поспіль закордонні автори розповідають про те, як рятували хворе кошеня чи закатовану господарем собаку. Мета усього цього одна — знайти врятованій тварині нових господарів, котрі не просто нагодують її і прихистять, а віддадуть тепло і любов всієї родини.

А тепер подумаймо, хто із нас, наших близьких чи знайомих готовий до такого кроку — привести в дім безпородну, не дуже молоду, а інколи навіть із фізичними вадами собаку? От якби маленьке гарненьке цуценятко. Та з виставки. Та з родоводом. Та вартістю у кілька тисяч гривень...

Навіть попри всю благородність ідеї зібрати під одним дахом усіх бродячих тварин важко говорити про вирішення проблеми. Хто, на які кошти буде утримувати до старості десятки, сотні собак протягом багатьох років? І хто повірить, що потрапити із голодної, але вільної вулиці до довічної в’язниці — це справді щастя?

То невже із цього глухого кута немає виходу?

В місті вже вкотре намагаються його відшукати, під час «круглих столів» та нарад, куди запрошують усіх зацікавлених осіб. На останній такій група підприємців запропонувала навіть свій бізнес-план вартістю у два з половиною мільйона гривень. Його начебто готові підтримати і деякі громадські організації, фонди та підприємства. Мета та сама — збудувати і утримувати притулок для тварин, котрий був би не гіршим від світових зразків.

Та, щиро вітаючи таких волонтерів, знову не можу втриматись від запитання: «А що далі?» Немає точної статистики, скільки безпритульних собак живе на вулицях міста та його околицях. Хтось називає цифри у кілька сотень, а хтось — у кілька тисяч. То чи можна повірити в те, що навіть при мільйонних затратах всіх їх вдасться довічно утримувати в одному місці?

А якщо ні, то хтось колись мусить полюбити цих братів наших менших і впустити до себе не просто в дім, а в душу. І ще комусь потрібно культивувати ці ідеї в суспільстві. І вчити бути добрим та милосердним. І пояснювати, що зовсім не потрібно піднімати собаку до рівня людини, а краще кожному з нас відчуттями зійти до рівня тварини і зрозуміти, що кожній живій істоті буває голодно, холодно і нестерпно боляче. І тільки ми в змозі позбавити її від цих страждань. Але, на жаль, паростки гуманізму і любові такі кволі у нашому суспільстві, що чекати, поки вони розквітнуть пишним цвітом, доведеться, очевидно, ще довго.

На одній із прямих телефонних ліній до міської влади прозвучало прохання мешканців одного з мікрорайонів — захистити від бродячих собак. На що міський голова, не вдаючись до деталей, відповів: «Собак приберемо».

А комунальники скаржаться на те, що у них немає відповідних засобів для того, щоб відловити великих тварин. Тому під руку гицелям частенько потрапляють цуценята та дрібні песики, котрі особливої небезпеки ні для кого не несуть.

І хоча так і не вдалось знайти жодної офіційної особи, котра б зізналась, що для знищення тварин використовується небезпечна отрута, проте волонтери продовжують розповідати, як їм доводилось бути свідками просто мученицької смерті тварин.

Після чергових звинувачень теперішніх господарів притулку у неналежному виконанні взятих на себе зобов’язань, договір з ними так і не розірвано. Їм вкотре надано час для виправлення.

...Вісімдесятирічний пен-сіонер згадує свого Барса. Скільки різних історій у них було! Вони ж не просто жили в одному помешканні. Вони були щиро віддані один одному. Тепер Барса немає. Заводити нове цуценя господар не наважиться. Роки вже не ті. А одному так самотньо.

 

Хмельницький.