Після формування нової коаліції про свої законні права заявила і нова опозиція. «Наші вимоги базуються на Законі про Регламент, який закріплює за опозицією керівництво вісьмома парламентськими комітетами, що дає можливість контролювати уряд», — зазначив прем’єр опозиційного уряду Сергій Соболєв, уточнивши, що «це ті вісім комітетів, які після позачергових виборів та формування демократичної коаліції було беззастережно віддано опозиції». Тоді ж демократична коаліція запропонувала опозиційній фракції Партії регіонів посаду Першого заступника Голови Верховної Ради, щоб вона могла реально контролювати парламентську більшість.

Отож С. Соболєв запропонував керуватися статтею 81 Закону про Регламент, яка передбачає, що «парламентській опозиції надається першочергове право вибору посад: голів у комітетах, до предметів відання яких віднесено питання бюджету, організації і діяльності Верховної Ради та її органів, свободи слова та інформації, прав національних меншин і міжнаціональних відносин, свободи совісті, соціальної політики, охорони здоров’я, науки та освіти, судочинства, судоустрою, законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, боротьби з організованою злочинністю та корупцією, діяльності державних монополій, національних акціонерних компаній, управління державними корпоративними правами». Коаліція при цьому отримує право на призначення в цих комітетах перших заступників голів.

Оскільки домовленості про перерозподіл керівництва комітетами досягнуто не було, лідер фракції БЮТ Іван Кириленко заявив, що ця політична сила відкликає своїх представників з усіх посад у парламенті. «Це дозволить повністю розблокувати розгляд цього питання в сесійній залі», — зазначив він. Але вже 2 квітня, наступного після оголошення цієї заяви дня, бютівці заблокували парламентську трибуну, бо не виключали, що коаліція призначить нових керівників комітетів без урахування вимог опозиції. До такого припущення бютівців підштовхнула заява керівника фракції Партії регіонів Олександра Єфремова, що, мовляв, у Законі про Регламент нічого не пишеться про «переформатування» керівництва комітетами, а лише йдеться «про формування комітетів у період їх формування». Виходячи з цього, О. Єфремов запропонував дотримуватися формули, яка передбачає, що на місце народного депутата, котрий перейшов до виконавчої влади, призначається інший парламентарій з цієї ж політичної сили. Саме цей підхід і було частково реалізовано 13 квітня, коли Верховна Рада призначила нових голів та членів деяких комітетів замість вибулих народних депутатів.

Скільки опозицій потрібно?

Проте наразі це не стосувалося комітетів, на керівництво якими претендує поки що єдина парламентська опозиція. Однак найближчим часом ситуація може змінитися, оскільки у Верховній Раді вже зареєстровано декілька проектів змін до Закону про Регламент, які передбачають можливість створення кількох парламентських опозиційних об’єднань. Наприклад, автор одного з законопроектів, народний депутат Ярослав Джоджик («НУ—НС»), вважає, що норма Регламенту про те, що «у Верховній Раді може бути лише одна опозиційна депутатська фракція чи одне опозиційне об’єднання депутатських фракцій і яка (яке) є парламентською опозицією», суперечить низці статей Конституції, зокрема статті 36, яка гласить, що «ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій чи громадських організацій». Так, на його думку, стаття 68 Регламенту фактично примушує депутатів меншості до участі в опозиційному об’єднанні, навіть якщо засади його діяльності суперечать передвиборним програмам, для реалізації яких виборці й наділили депутата відповідним мандатом. Виходячи з цього, він пропонує скасувати регламентну норму, за якою офіційну опозиційну фракцію чи об’єднання фракцій може утворювати більше половини депутатів, котрі не входять до коаліції.

Аналогічної точки зору дотримуються й «нунсівці» Микола Мартиненко та Анатолій Матвієнко. Зазначаючи, що ст. 68 Регламенту обмежує право на опозиційну діяльність інших депутатських фракцій, які не ввійшли до складу коаліції, вони також пропонують надати будь-якій депутатській фракції, котра заявить про свою опозиційність до чинної влади, можливість для здійснення контрольних функцій у повному обсязі. Водночас автори цієї законодавчої ініціативи пропонують змінити статтю 72 Регламенту та надати кожному суб’єктові опозиційної діяльності можливість утворювати опозиційний уряд. Виходячи з цього, М. Мартиненко дотримується думки, що до перерозподілу керівництва комітетами доцільно перейти лише після внесення запропонованих регламентних змін.

Учора — в наметі, сьогодні — в кабінеті

Треба сказати, що тема внормування діяльності опозиції не нова. Ще в 2006 році представники на той час опозиційної фракції Партії регіонів Раїса Богатирьова, Микола Комар і Тарас Чорновіл внесли на розгляд парламенту законопроект «Про опозиційну політичну діяльність», а лідер фракції БЮТ Юлія Тимошенко — законопроект «Про парламентську опозицію». Пізніше, у 2007 році, Верховна Рада навіть ухвалила в першому читанні узгоджений (під ним підписалися представники фракцій «Наша Україна», БЮТ, Партії регіонів та Соцпартії) законопроект «Про парламентську опозицію». Тоді майже всі парламентські сили сходилися на тому, що після конституційних змін 2004 року, які посилили вплив Верховної Ради на формування та діяльність Кабінету Міністрів, зросла потреба у законодавчому забезпеченні гарантій діяльності парламентської опозиції. Вони визнавали, що цей закон потрібен усім політичним силам України, адже сьогодні якась партія може бути при владі, а вже завтра — в опозиції.

Тим, хто призабув, нагадаємо, що саме за таким сценарієм розвивалися події напередодні утворення антикризової коаліції: якщо ще вранці 6 липня 2006 року свої умови в сесійній залі диктувала коаліція демократичних сил, а опозиційна фракція Партії регіонів, обстоюючи свої права, блокувала роботу парламенту, то вже по обіді опозиція сама стала владою. Для нас той приклад цікавий ще й тим, що того ж таки 6 липня лідер опозиції Віктор Янукович у своєму виступі після підписання угоди про умови розблокування роботи Верховної Ради так пояснював причини тогочасного багатоденного блокування: «Без створення умов для опозиції неможливо побудувати ефективну систему влади, тому ми, як опозиція, захищаючи свої права, вважали, що опозиція існує не тільки для парламенту — вона існує для українського народу і держави».

А згадувана угода, між іншим, передбачала, що за опозицією закріплюється посада заступника Голови Верховної Ради (він мав відповідати за організацію та забезпечення контрольних функцій парламенту) та, пропорційно до кількісного складу фракцій, керівництво в комітетах ВР. Крім того, робоча група парламенту разом із секретаріатом Президента протягом тижня мала підготувати перелік органів державної влади з контрольними функціями, керівництво яких також передбачалося закріпити за опозицією.

У свою чергу Ю. Тимошенко від імені коаліції демократичних сил пообіцяла підтримати такий закон «Про парламентську опозицію», який напише сама опозиція. «Розуміючи, які в нас були труднощі, коли ми 10 років були опозицією, яка тільки мала право ставити намети, ми хочемо змінити цю ситуацію раз і назавжди», — зазначила вона.

В ухваленому в першому читанні законопроекті «Про парламентську опозицію» за нею пропонувалося закріпити керівництво такими комітетами Верховної Ради: свободи слова та інформації; законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності; прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин; бюджету; Регламентному; функціонування судочинства; контролю за захистом прав промисловців, підприємців та інвесторів; контролю за дотриманням соціальних стандартів та забезпечення належного рівня життя громадян; за діяльністю державних монополій, національних акціонерних компаній, державних банків та управління державними корпоративними правами; енергетичної безпеки; аграрної політики та земельних відносин і охорони здоров’я, науки та освіти. В інших комітетах за опозицією пропонувалося закріпити посади перших заступників.

І це ще не все, бо, крім керівництва комітетами, парламентська опозиція наділялася правом внесення кандидатури на посаду голови, заступника, секретаря та чотирьох контролерів Рахункової палати, чотирьох членів Ради Нацбанку (тоді як за поданням парламентської більшості — лише трьох). Також опозиція та більшість мали отримати по два члени Нацради з питань телебачення і радіомовлення і, відповідно, одного та двох членів Вищої ради юстиції.

І, нарешті, пропонувалося встановити, що діяльність Державного комітету фінансового моніторингу теж має спрямовуватися та координуватися парламентською опозицією. Та після того, як 12 січня 2007 року цей законопроект у першому читанні підтримали 362 народних депутати, він так і припадає парламентським пилом.

Однак очевидно, що зусилля з узаконення прав опозиції не пропали марно, бо невдовзі деякі напрацювання було включено до нинішнього Закону про Регламент. До слова, саме ця обставина дозволила свого часу представникам опозиційної фракції Партії регіонів Олександру Єфремову, Ганні Герман та Олександру Лавриновичу після позачергових парламентських виборів 2007 року очолити, відповідно, Регламентний комітет, Комітет зі свободи слова та стати Першим заступником Голови Верховної Ради. І це при тому, що в 2007 році Регламент ще не мав сили закону.

Тож і нинішня опозиція наполягає на виконанні тепер уже узаконених норм Регламенту. При цьому вона закликає нову владу усвідомити, що, вишукуючи юридичні зачіпки, які дозволять ухилитися від виконання деяких регламентних норм, вона власними руками виштовхує опозицію на вулицю — влаштовувати пікети та ставити намети. Між іншим, чи не з цим пов’язана поява оприлюдненого в пресі доручення Кабінету Міністрів від 25 березня 2010 року, в якому Київській місьдержадміністрації пропонується «вжити вичерпних заходів щодо організації роботи з громадянами та їх об’єднаннями, в тому числі на випередження та недопущення в подальшому проведення акцій протесту біля приміщень адміністрації Президента та Кабінету Міністрів»? Чи не надто швидко нова влада забула, що впродовж усієї останньої зими намети опозиційної Партії регіонів спокійнісінько собі стояли навпроти будинку уряду та що тодішня влада не застосовувала до пікетувальників жодних «вичерпних заходів з недопущення»?

«Тіньовий кабінет» як наступний уряд

Влада та опозиція є в кожній країні, проте тільки в демократичних країнах можливий реальний контроль опозиції за діями влади. До числа останніх, зокрема, належить Великобританія, де початок створенню «тіньових кабінетів» було покладено ще у 

80-х роках XІX століття. Згодом ця практика набула поширення в інших країнах, що обрали британську модель політичного устрою: Ірландії, Канаді, Австралії, Новій Зеландії, Ізраїлі та Японії, де опозиційні партії створюють так званий наступний уряд.

Експерти Українського незалежного центру політичних досліджень Світлана Конончук та Олег Ярош, котрі досліджували діяльність опозиції в різних країнах, зазначають, що основною функцією «тіньового уряду» є контроль і моніторинг діяльності уряду та розробка альтернативних стратегій розвитку і моделей управління, щоб у разі розвалу владної коаліції чи перемоги на виборах можна було легко перебрати управління державою в свої руки. За поширеною практикою, міністри «тіньового уряду» переважно призначаються з числа членів опозиційних фракцій парламенту.

Британське законодавство також передбачає створення в палаті громад спеціальних парламентських комітетів з контролю за діяльністю окремих міністерств та уряду загалом, існує посада парламентського уповноваженого у справах адміністрації. Проте це у Великобританії, де досвід толерантної співпраці влади та опозиції сягає XІX століття, а в Україні, схоже, ще дуже довго доведеться «стригти газон». Та головне — почати.