Прощавай, зброє. І знову здрастуй?

Порівняно із вибухами в Новобогданівці та Артемівську грузевицький здається мало не феєрверком. Ситуацію врятувало кілька щасливих обставин. Насамперед та, що вибухати почали не цілі, а вже, так би мовити, демонтовані снаряди, від яких були відділені гільзи та порох. Отож загорався лише сам вибуховий механізм, а через це і вибухова сила, і розліт осколків були в сотні разів менші, ніж під час звичайного вибуху. До того ж все сталось на відкритій території, а не в приміщенні, що також не дало розгорнутись ланцюговій реакції вибуху. Все це вберегло і від масштабної катастрофи, і від людських жертв. Постраждала лише одна людина, котра була неподалік від палаючого автомобіля. 

Все могло бути й інакше. Вибух міг статись і у приміщенні, де проходить процес утилізації снарядів, і на складах. А якби автомобіль виїхав з території частини на кілька хвилин раніше, пожежа сталася б прямо на вулицях обласного центру. Далі не малюватиму уявних картинок фільму жахів, нагнітаючи паніку. Грузевицька НП і без того наробила переполоху в краї. Одразу, коментуючи події по гарячих слідах, дехто вже запропонував закрити підприємство з утилізації заради безпеки земляків. На перший погляд, думка цілком слушна: для чого мати під боком такого небезпечного сусіда. Але чи справді, прибравши його, і місто, і область позбавляться небезпеки? І чи тільки для Хмельниччини вона актуальна?

Навіть для запасливих українців ці зберігання виявились непосильним тягарем. Свого часу до зброї, яка залишилась у спадок від радянської армії, додалась та, котру змушені були вивезти зі Східної Європи. Якщо врахувати, що західний військовий округ, котрий ніс навантаження прикордонного, був підсилений чималими додатковими запасами, стане зрозумілим, що збройні склади почали просто тріщати від переповнення.

Пригадується, як у далекі перебудовні часи працівники спецслужб скаржились на те, що навіть вони не можуть назвати точних цифр того, скільки і чого міститься на цих складах. Бо для військових виявилось непосильним завдання проведення звичайної інвентаризації і перерахування всього до останнього патрона. Окремі найбільші склади нагадували поклади з копалинами, у надра яких просто неможливо було дістатись, а для інвентаризації потрібні були роки.

Не можу стверджувати, чи вдалось за всі наступні роки провести повну і точну ревізію цих запасів, бо цифри, яка б зазначила все — від багатотонних снарядів до найменшої кулі — офіційно ніхто не назвав. Приблизно ж кількість українських збройних запасів, які підлягають утилізації, оцінюють у мільйон тонн. П’ять баз, котрі розташовані на Хмельниччині, становлять чималу частку від цього. Тож вибухи, які трапляються час від часу, стають нагадуванням про те, що від таких запасів варто позбавлятись. І якомога швидше.

Проблема державної ваги потребує і масштабного розв’язання. Тому після того, як окремі приватні компанії спробували свої сили, налагоджуючи утилізацію зброї, все-таки була прийнята державна програма, яка передбачала вже до 2017 року звільнити військові арсенали від основної маси небезпечних запасів. Зрозуміло, що це потребує відповідного фінансування. Однак з останнім, як завжди, виникли проблеми.

Центр утилізації ДП «Укроборонсервіс» у Грузевиці з’явився уже в результаті дії цієї програми. Оскільки переважна більшість промислових підприємств, котрі могли б знищити зброю, знаходиться на сході країни, а сотні тисяч тонн її зосереджені на західних територіях, швидко стало зрозумілим, що не тільки економічно невигідно, але й просто небезпечно перевозити через всю країну тисячі тонн вибухонебезпечного вантажу. Щоб зменшити ці ризики, і з’явилось грузевицьке виробництво на території тамтешньої військової частини.

Як переконує начальник центру утилізації «Укроборонсервісу» Костянтин Дарькін, саме це виробництво тривалий час було і залишається одним із найбільш безпечних у своїй галузі. Для нього вітчизняні спеціалізовані НДІ розробили відповідні проекти, а виробничники на їх основі виготовили устаткування. Весь технологічний процес пройшов узгодження з необхідними наглядовими і контролюючими установами і був прийнятий державною комісією. Дільниця має не тільки весь необхідний для даних робіт пакет дозволів-ліцензій, а ще й сертифікати якості за міжнародними стандартами.

Підтвердженням того, що вона може гарантувати якість і безпеку робіт, стало й те, що саме її було обрано американською агенцією для спільного проекту в галузі утилізації зброї. Відповідно до укладеної угоди, американська сторона взяла на себе зобов’язання профінансувати ліквідації восьми тисяч тонн зброї. Утилізацію п’яти тисяч тонн торік підприємство змогло зробити тільки завдяки цьому проекту.

Щедрість американської сторони в цьому разі пояснити неважко: незацікавлена в тому, щоб зайва українська зброя розходилась по всьому світу, вона готова допомогти в її знищенні. А от неповороткість у цих процесах української сторони є хоч і зрозумілою (вже хронічний дефіцит бюджетних коштів на найважливіші питання), проте неприйнятною. Міна сповільненої дії вже давно запущена на багатьох наших арсеналах. До прикладу одна лише деталь. Снаряди, котрі вибухнули у Грузевиці, були випущені понад тридцять років тому. Термін їхнього зберігання — дванадцять років.

При цьому вони були не найнебезпечнішими у застарілому арсеналі. Ще й дотепер у сховищах є зброя навіть воєнних та повоєнних часів. Та й потужність деякої у сотні разів більша. Скажімо, одними з перших снарядів, які були утилізовані у Грузевиці, стали авіаційні бомби від чверті до п’яти тонн, які зберігались за кілька кілометрів на складах у Гречанах. 

Подібних снарядів тут більше немає. Але ж вони є в інших місцях. Фахівці стверджують, українські виробничі потужності дають змогу щороку утилізувати до ста тисяч тонн такого запасу. Тільки грузевицький центр утилізації може взяти на себе річне навантаження у п’ятнадцять тисяч тонн. Однак навіть в кращі часи державного фінансування загальна цифра не перевищувала третини згаданої. Минулоріч вона була значно меншою. А грузевицькому виробництву вдалось втриматись на п’ятитисячній позначці лише завдяки американському фінансуванню.

За таких темпів тільки для роззброєння Хмельниччини не вистачить і тридцяти літ. У такому разі де доведеться шукати стрілочників, якщо то в одному, то в іншому місці знову почнуться вибухи? МО щорічно складає перелік боєприпасів, котрі мають бути утилізовані в першу чергу. Але хіба можна визначити, що небезпечніше небезпечного, коли час зберігання прострочений на десятки років?

Окрім державних коштів і закордонної допомоги, програма утилізації зброї передбачає ще одне джерело фінансування. Мається на увазі, що кошти мають заробити самі учасники проекту, продаючи металобрухт та інші речовини, які вивільнюються у процесі знешкодження боєприпасів.

Кошти ці справді є. Але життя доводить, що процеси роззброєння виявились не менш дороговартісними, ніж мілітаризація. Знешкодження унікальної зброї, котрою свого часу пишалась радянська армія, потребує так само унікальних технологій, а, значить, чималих коштів. Ні невеличка дільниця у Грузевиці, ні потужні хімічні та металургійні підприємства, ні НДІ, які задіяні в процесі, заробити їх не в силі. 

А тим часом грузевицький центр утилізації шукає свої варіанти виживання. Зокрема, знешкодження на своїх потужностях... застарілих пестицидів та медикаментів. І поки в її печах горітимуть «мирні» хімікати, а «Укроборонсервіс» після НП доводитиме численним комісіям і слідчим органам, що виробництво не просто має право на існування, а відповідає всім міжнародним нормам з техніки безпеки і не є головною загрозою для життя тисяч людей, на складах чекатимуть свого часу тисячі тонн зброї. Хтозна, де і який снаряд знову нагадає про себе.

На знімках: зразки таких боєприпасів були утилізовані на підприємстві; за допомогою такого устаткування проводиться знищення зброї.