Народний директор

За минулі двадцять років на долю «іллічівців» випало чимало випробувань. Розрив господарських зв’язків, криза 90-х, спад обсягів виробництва, неплатежі, битва за право «народної приватизації» в 2000 році, зростання цін, знову криза 2008-го... І все це — в умовах найжорсткішої конкуренції зі світовими виробниками, в умовах постійної модернізації без зупинки виробництва. За роки незалежності України на комбінаті зроблено більше, ніж за попередні роки радянської влади. Тільки з 2000-го по сьогодні в реконструкцію вкладено більш як 7 мільярдів гривень. Відновлення не зупиняли навіть у скрутні 90-ті, коли не вистачало грошей на зарплату. Був момент, коли директор звернувся до колективу з проханням: піти на тимчасове — на декілька місяців — зниження доходів. Колектив підтримав керівника. Про рівень довіри робітників до «генерала» це багато говорить.

2 листопада 2000 року на комбінаті напівжартома-напівсерйозно називають «днем незалежності». Саме цього дня Верховна Рада України прийняла закон «Про особливості приватизації Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча». Вирішальному голосуванню передували кілька місяців запеклого протистояння, тиску й погроз. Саме тоді Володимиру Бойку довелося вдатися до послуг персональної охорони й кинути звичку, засидівшись допізна, відпускати службову машину і повертатися додому скромною попуткою, аж до вантажівки. Сьогодні в підприємства — 32 тисячі власників із числа нинішніх і колишніх металургів. А легенда про «мільярди Бойка» — не більше, ніж легенда. Шлях, яким пішов комбінат, не вдалося повторити жодному металургійному підприємству України. «Народна приватизація» стала поштовхом до масштабної реконструкції виробництва: запущено машину безперервного лиття заготовок у конвертерному цеху, створено трубоелектрозварювальний і вапняно-випалювальний цех, сучасний енергокорпус конвертерного цеху, доменні печі модернізовані за останнім словом техніки, в екологічні програми вкладено сотні мільйонів гривень. А в найближчі роки комбінат має намір відмовитися від застарілого мартенівського способу одержання сталі, замінивши його киснево-конвертерним.

Бойка називають одним із найбільших лобістів металургійної галузі. Він вхожий в усі владні кабінети. Його поважають союзники й опоненти — навіть якщо не завжди розділяють погляди «генерала». Завдяки йому бренд комбінату імені Ілліча став відомим у всьому світі. «У країні немає нормальних умов для сумлінної конкуренції, — часто повторює Володимир Бойко. — Проведена безграмотна приватизація, у результаті якої штучно створили монополістів. Необхідна політична воля на те, щоб втручатися в ситуацію і впливати на ціноутворення. Україна — багата держава. Вона може бути багатшою від будь-якої країни Європи. Треба тільки знайти себе. Наше основне надбання, я вважаю, — земля й металургія. У нас є все, ось тільки хазяїна поки що справжнього немає».

Комбінат імені Ілліча називають державою в державі: адже свого часу металурги прийняли у свою структуру агроцехи, підприємства харчової промисловості, вугільну шахту, швейну фабрику, завод з виготовлення сільськогосподарської техніки та інші підрозділи. Чисельність працюючих у ВАТ зросла з 26 тисяч чоловік за радянського часу до 80 тисяч на початку 2000-х. Сьогодні багато підприємств, що входили до складу ВАТ, працюють самостійно і є рентабельними. «Кажуть, я червоний директор. Напевно, це так, — зазначає Володимир Бойко. — Комбінат імені Ілліча — це не просте металургійне підприємство, я б сказав, це — острівець у нашій державі, що живе не зовсім за тими правилами, за якими живуть приватні заводи навколо нас. Ми підтримали підприємства, які розвалювалися, дали їм друге життя. Ми завжди виконували функції держави: утримували дитячі садки й оздоровчі табори, ремонтували школи й дороги, виконували іншу соціальну роботу».

Рано-вранці біля будинку заводоуправління на Володимира Бойка чекають люди. В Маріуполі звикли, що з керівником найбільшого металургійного підприємства можна зустрітися, перехопивши його на ґанку о шостій-сьомій ранку. Точно так само звикли, що генерального директора можна запитати не тільки про виробництво. Просять взяти на роботу й допомогти з ремонтом даху, пустити автобус у віддалене селище або розчистити смітник, ліквідувати пункт прийому металобрухту або купити футбольні м’ячі, просять про позички й дороги, лікарні та школи... Домігшись багато чого в житті, Бойко не втратив уміння почути звичайних людей.

Одного разу в Новоазовському районі на робочому столі в сільського голови побачила портрет директора комбінату імені Ілліча. Спочатку такий «культ особистості» викликав здивування. «А ви знаєте, скільки ця людина для нас зробила?» — розгарячився голова. І почав перелічувати: взяв під крило комбінату сільгосппідприємство, що розорилося, виплатив людям борги у зарплаті, купив техніку, відремонтував школу, дитячий садок і клуб, побудував магазин, запустив автобус у райцентр... Можна посперечатися, чи варто великому підприємству робити те, що має зробити місцева або центральна влада. Та поки що факт залишається фактом: на «народного директора» люди сподіваються більше, ніж на державу або на закони.

Минулий рік виявився непростим для колективу комбінату імені Ілліча: з місяця в місяць поступово відновлювалося виробництво після провальної осені 2008-го. Весь цей час генеральний директор регулярно зустрічався з робітниками й терпляче пояснював ситуацію. «Ми не приховуємо, що через кризу наші люди чимало втратили в заробітній платі. Але в 2009 році ми намагалися рівень зарплати відновлювати. Ми не звільнили жодної людини, але припинили прийом на комбінат». Криза змусила замислитися про економію та ефективність виробництва. Але навіть у скрутні часи комбінат не відмовився від допомоги місту і сусіднім сільським районам. І той факт, що на підприємстві відновлено реконструкцію, додає оптимізму. Володимир Бойко сповнений планів і задумів. Мріє зробити підприємство сучасним, робітничі селища навколо комбінату — доглянутими, а країну — процвітаючою.

«Тут, в Іллічівському районі, я народився. Мене весь район знав, — заявляє Бойко. — Я ніколи нікого не зраджував, нікого не боявся. Але в житті я визначився по-іншому. Мене армія виховувала. З армії повернувся зовсім іншою людиною. І по життю крокую: нікуди не йду, не поступаюся, ніколи нікого не боявся й не боюся з однієї причини. Мені не можна відступати, бо за мною маса людей. Дивляться, яке рішення прийму, що робитиму. І я відчуваю на собі цю відповідальність».