Ще в період дитинства української державної незалежності аналітики з іменами навіть не натякали, відкритим текстом казали, що Україні складніше за всіх буде виробити власну геополітичну лінію. І пояснювали чому. Але оскільки пророків у власній вітчизні, як відомо, не буває, а на тих, що за її межами, зважати ніхто не збирається, доводи так і залишилися голосами волаючих у пустелі. Як то кажуть, ну й Бог із ними, голосами. Якби не реалії дня. Настала їхня черга закричати — населенням, що зубожіє на очах, чудернацтвами політики еліт, її, еліт, нічим не підтвердженою самовпевненістю, відвертими заносами на віражах і обіцянкою перспектив. Найближчих, але, проте, — туманних. І рідко в тему. Навіть якщо обіцянки подаються дуже голосно й із накладенням усяких яскравих образів — рожевих, сердечно-стрічкових, закличних і яких там ще. Щоб, не дай Боже, плутанини не було. Її й немає. Зате є результат.Так де й у чому потрібно визначатися? Про це мова в бесіді постійних авторів «Голосу України» журналіста, письменника Олександра МАСЛОВА з відомим економістом, заслуженим діячем науки й техніки України, ректором Київського університету ринкових відносин, доктором економічних наук, професором Володимиром ЧЕРЕВАНЕМ (на знімку).
— Зазвичай наші бесіди починаємо, Володимире Павловичу, з обрамлення в рамку поточної ситуації. Щоб у ній самій пошукати можливі виходи з наших складних проблем. Якщо це можливо. Не бачу сенсу відмовлятися від традиції.
— В якій ситуації сьогодні Україна? У стані найгострішої кризи — і зовнішньої й внутрішньої. Цілковитий різнобій думок, інтересів і дій. Класичний зразок глибокої системної кризи. Проте хоча в країні й не зняті ще політичні загострення, але склалися передумови до подолання тенденцій скочування в небуття.
Сьогодні потрібне оформлення шляхів позитивної практичної дії. Умови для цього є. Країна із президентом, прем’єр-міністром, урядом, з більшістю у парламенті. Замаячіли надії на вихід із загальносвітової економічної кризи. Зусиллями всіх країн, особливо двадцятки, намітилися тенденції до завершення цього потрясіння. Бачимо й те, що основні конструкції світової господарської системи встояли. Падіння по факту закінчилося, що підтверджується пожвавленням на багатьох ринках.
Та це не означає, що ця оптимістична тенденція проявляється скрізь і в усіх. У Японії приріст за четвертий квартал усього в 0,9 відсотка ВВП, Німеччина у стагнації, у США (за ІV квартал 2009 р.) за мізерного зростання в 0,6 відсотка ВВП швидко почала збільшуватися продуктивність праці — 6,9 відсотка. Сприятливі позиції у країн БРІК. Їм навіть штучно доводиться стримувати економічне зростання, що досягає рівня восьми відсотків. Проте більша частина країн усе ще перебуває в депресивному стані. Особливих труднощів зазнає євроспільнота. Потенція євро стосовно долара явно знижується. Тенденцію видно у надзвичайному стані Греції, Румунії, Іспанії, Італії, Португалії, країн Балтії. Більша частина країн ЄС усе ще перебуває у складному становищі. Це означає — джерел для економічного зростання у них так і не знайдено. Україна у найгіршому стані. Як каже М. Я. Азаров, забути б ці п’ять років і почати із чистого аркуша. Чи вийде?
— Одні себе не знайшли, а ми й не шукали?
— Й себе не знайшли, і криза показала наочно, що джерела зростання, власного добробуту не можуть бути у всіх однаковими. Вони як були у всіх країн різними, такими й залишаються. Посткризовий цей стан уже продемонстрував із достатнім ступенем наочності, що копіювати один одного ніяк не можна. Що й демонструють Штати, Євросоюз, Росія, Китай, Індія. З різних причин, у тому числі й тому, що у багатьох впливових країнах система господарювання склалася сторіччя тому. До двохсот і більше років практики ринкової економіки. І сьогодні вони підтримують рівень свого добробуту не за рахунок зростання промислового виробництва, до якого ми ще тільки прагнемо, а за рахунок розвитку сфери послуг і надходження інвестицій. Куди вкладають Штати свої трильйони? У соціальне страхування, в інфраструктуру, у транспорт, в освіту. Тому, що ця сфера теж дає дохід. Це усвідомлено, тому й підводиться база під такі дохідні тенденції. Плюс вкладення у нові технології. Є розуміння, що досягнення нових рубежів без технологічного прориву й кроків до його практичної реалізації не досягти.
Бачимо, що як антикризові вкладення використовується прибутковість закордонних інвестицій. Сьогодні вигідно вкладати капітал у країни, що розвиваються, підтримувати й стимулювати їхнє інноваційне зростання. Близькість сировини, ринків, дешевизна робочої сили. Тому в країнах-донорах цей інноваційний напрямок виробництва продукції становить 60—70 відсотків. У Росії — 7 відсотків із прагненням до збільшення. В Україні — 0,2. І намагаємося при цьому копіювати американців, японців... До того ж, зазначимо, високорозвинені країни до 15 відсотків свого ВВП забезпечують за рахунок інформаційного чинника, який у нас у зародковому стані?
Бачимо, що період депресії Захід має намір долати на базі чергового технологічного прориву. Але для цього потрібні гроші. І чималі. У нас і малих немає. Зрозуміло, що й на цей шлях стати не можемо.
Інша група країн робить ставку на свої природні ресурси. Але в цьому сьогодні присутня чимала наукоємна складова. А ми досі не усвідомили, які ресурси маємо.
Індустріальні країни, що швидко розвиваються, бачать можливість виходу з депресивного стану через перенесення своїх дотаційних виробництв, особливо з найбільш брудних і трудомістких, у Китай, Індію, Бразилію. Чи не тому часто кажемо: нам теж потрібно на них рівнятися. Але якщо тільки ми привеземо брудні виробництва, народ повстане.
— Типу планованого вугільного порту у Севастополі?
— Це ще у планах, але вже скандали. Але й такий шлях усього лише в рамках бази для маневрів. Йдеться про те, що наша база маневру звужена. Із цього виникають усякі нісенітниці. До того ж цей шлях — механічного копіювання — проходили вже не раз. У нас кожний міністр або прем’єр-міністр кудись з’їздить, щось побачить і відразу починає захоплюватися й переконувати сам себе, що побачене підходить і для нас теж. Як свого часу М. Хрущов з американською кукурудзою. Прикладів такої «кукурудзи» і сьогодні з лишком. Скажімо, з’їздили наші лідери в Сінгапур, Гонконг і Чилі, в Аргентину. Після повернення публічно переконували, у тому числі себе: от те, що нам потрібно, тільки ця модель і жодна інша! Так, модель вражає, от тільки під себе підігнати її не вдасться. Хоча б тому, що той само Сінгапур, що ще зовсім недавно був в «оха-охах», — високорозвинена країна зі своїм власним шляхом проб і помилок. Але відповідно до власних умов.
— Забуто через незнання, що Чилі, Сінгапур... — класичні країни Моря. У Чилі берегова смуга — тисячі кілометрів. На неї насамперед і зорієнтована економіка. А ми країна Суші. Ми розвивалися за іншим шляхом. Ми, за термінологією політологів, країна класичного телурократичного напряму розвитку.
— Звідси питання — чи можеш ти копіювати, чи ні. Не можеш. Тому що у тебе зовсім інше географічне місцезнаходження. До речі, зовсім не обов’язково бути багатими на ресурси. Той само Сінгапур ресурсами зовсім небагатий. Він опирається — на свій острів, воду, людей, їхній інтелект.
— На тепло.
— Так, і на тепло як ключовий економічний чинник. Але це все своє, без фантазій і заяв на кшталт «мені заважали, мені не дали зробити». Пояснення не для дорослих. Повторюся, у кожної країни власний шлях. На що вони робили ставку, коли практично нічого немає? Хоч би як комусь здасться парадоксальним, але й на це теж. На те, що вони практичний центр Азії. А оскільки цей центр морський — на порти. Тобто на вузловий характер території, що стала загальносвітовим портом. Сьогодні всі кораблі йдуть через Сінгапур. У нас теж море є, але ми про це забуваємо на багато років, використовуючи цю крихту для загострення відносин з Росією.
Коли у Сінгапурі зробили порти, з’ясувалося, що під його забезпечення немає пального. При портах почали будувати НПЗ. Тепер пального вистачає навіть на продаж. Вони не освоювали всю промисловість. Вони визначилися із пріоритетністю в ній. Створили найбільший у світі фінансовий центр. Одну із кращих баз туризму. Є навіть медичний його напрямок, що закономірно — тепло, море й бажання втілити ідею. Вони освіту зробили суто економічним чинником. Доступним, масовим, що відповідає кращим світовим зразкам. Так використовується чинник просторового розташування і його можливостей. Вони знайшли своє. Тому у них виходить. Що можемо використовувати із цього досвіду? Філософський підхід, і визначатися, що для нас головне: труба, порт, метал, авіація, суднобудування чи інше.
— За ідеологією «европупізму» часто не бачимо лежачого на поверхні. У Китаї протяжність залізниць по шість сантиметрів на жителя. Як пожартував міністр КЗ — довжина однієї сигарети. Але є держбажання її подовжити. На це виділяються трильйони юанів. З китайським розмахом. Чому б не ввійти в ці плани? Намилилися до Європи? Убоге розуміння ринку? Снобізм, диктат монтекратії — нав’язливого гірського консерватизму, як у Росії — на Кавказі, чужої волі?
— Часто кажемо, що ми — бідна країна. Сінгапур не скаржиться, але за фактичної відсутності земель у нього навіть продукти набагато дешевші за наші: і не тільки за чинниками тепла, моря й умовами клімату.
— Так, сьогодні в Росії з її класичним чинником Півночі продукти дешевші, ніж у нас. А скільки переконували, що нас чорноземи прогодують, урятують? Але виявилися залежними від поставок продовольства. Про його якість — мовчимо. Вільноринкова «юхновщина» підвела до того, що продовольчу безпеку втрачено. Її немає.
— Як немає й розуміння, що сьогодні нам гостро потрібне не просто зростання, а швидке зростання. Нас уже давно обійшли Польща, Казахстан, навіть Грузія. Тому західні економіки переборюють посткризову депресію за допомогою уточнень своїх напрямків — під себе, під свої технологічні напрямки. Так, у нас є шанс на зближення з розвиненими країнами через впровадження високоефективних технологій. Але у нас немає осмислених підходів. Звичайно, потрібно брати на озброєння стратегію відновлення й модернізації. Стратегію на прорив до високих технологій. Але немає грошей, і наука підірвана. І кадри виїхали. Як повернути за мізерної планки життєвого рівня? Патріотизм такого рівня в Україні ніколи не працював. Він ніде не працює. Потрібна економіка, щоб люди повернулися, щоб у них з’явилося бажання працювати на власну країну. Ми так уже занедбали все, що тепер тільки рятувати потрібно, вибудовуючи схему стратегії, її елементів. Хоч би як дивно комусь здасться, зручніше за все це робити от у такі змушені інноваційні паузи. Скористатися, як і Сінгапур, давно відомим: прогрес — це ривок для бідних.
— Вигодами категорії хаосу? На це нещодавно звернув увагу М. С. Горбачов, зазначивши, що хаос завжди народжує новий стан, у тому числі суспільства.
— Чому б і ні? Тим більше, що це закономірність. Тим більше, у нас усі основні потужності підведені до нульового рівня. Ми відстали на 20—30 і більше років. У нас уже немає конкурентоспроможної продукції. Нам нема чим торгувати. Тому потрібна інноваційна пауза й широкомасштабне запозичення західних технологій і методів господарювання провідних високорозвинених країн. І Сінгапуру, і американців, і японців, і Німеччини. Всіх країн, де є щось корисне із цієї частини. Таким чином, і Японія, і Росія в період Великої депресії проводили швидку індустріалізацію, розширювали внутрішній ринок і підвищували продуктивність праці.
Звичайно, це принизливо. Але зараз уже не до гордості. Бо на Україні душовий валовий внутрішній продукт у п’ять разів нижчий, ніж в Англії, Франції, Німеччині. Про який прорив можна казати, якщо зовнішній борг України становить 97 відсотків від ВВП. В одному цьому вся характеристика нашого стану. Інноваційний шлях — це добре, але коли він спрацює? А живемо сьогодні. Зубожівша нації. Тому шість мільйонів українців за рубежем. В Іраку, втягненого у війну, емігрантів було чотири мільйони. А ми без війни маємо більші втрати. Без війни й голодомору. Тому й позначилася ця лукава й цинічна спроба зіпхнути все, що нині відбувається, на «український геноцид». І на «загальносвітову кризу». Зручно. Спихається погано, та зате наочно представляє якість спадку, отриманого командою нових держуправлінців. З Росією вдвічі знизили товарооборот. Заради ідеї? А де зростання? Ніде. На європейському напрямку теж падіння. Невеличке зростання по Туреччині й Китаю.
— Один із напрямів виходу Ви окреслили, — запозичення. У там числі того, що є у тебе самого. Це дешевше, це спокусливо. Але головне у просторовому нашому чиннику — у тому, що дано Всевишнім.
— Одна із бід України, що має здолати нова влада, у тому, що ми виявилася за бортом великих просторових об’єднань. Свого часу, не вловивши тенденції світової глобалізації, обгородили себе рамками штучних етнонаціональних проблем. За егоїстичним їхнім варіантом, із дуже грубим порушенням загальноприйнятих світових правил, норм і традицій. Не захотіли бачити, що світ бурхливо змінюється. І тому теж ставку зробили на ГУААМ, із власною роллю лідера в цьому свідомо провальному об’єднанні. Так нашій еліті підказали з боку. Не помічали й не хотіли помічати ні ЄврАзЄС і ЄЕП, ні ШОС, ні БРІК, в яких національні амбіції складових їх держав виражені аж ніяк не менше нашого. «Уперту» ставку робимо лише на власний «євровибір». Що одержали? Нічого. У той час, коли навколо нас формуються дуже сильні економічні об’єднання, в які як не складно помітити, входить не тільки Росія, оголошена нашими націонал-патріотами, причиною всіх наших бід. Уся наша політика, вся наша ідеологія, всі роки української незалежності були об’єднані одним — боротьбою проти Росії.
— Без розуміння її ролі у нашій власній історії. І економіці. І при небажанні її розуміти. І виявилися на межі, коли питання треба ставити так: не Росія втратила Україну, а Україна втратила Росію, що не те саме. Немає розуміння того, що Україна сьогодні цілісна тільки під прикриттям інтересів Росії. Ситуація підвела до того, що Росія вже не горить бажанням брати участь у зміцненні української економіки. Вона знайшла обхідні варіанти — і в Азії, і в на європейському напрямку. Не без «допомоги» України. А обходи змушують Європу ставитися до Росії без колишньої зневаги, оформленої в ідеологію її, Європи, бородатими класиками.
— Україна втратила плече Росії, а з ним впритул наблизилася до втрати самої себе. Ми не тільки не бачили умови, що їх диктує великий геополітичний простір, але не демонстративно не бажали їх бачити. А разом із цим відмовилися від них як від чинника зростання економічного благополуччя. От що ми втратили. Технологій не було, геополітичного чинника не було. А що було? Була відома ідеологія — перетворити Україну в Європу. Мовляв, ми самі — Європа, «центріше» якої й бути нічого не може. Формально — так, а по факту виявилося, що потенціал наш не такий надійний, як гадалося.
— По факту підтвердили істину, що поділ на Європу й Азію — всього лише умовності, що не мають практичного значення. Хіба як підтвердження відомого: ідеологія «відначальної європереваги», заснована не на географічних умовностях, а на економічній платформі, з її схильністю до всяких потрясінь. Їх і бачимо. Європа й не могла прийти в Україну, оскільки для цього немає умов. У тому числі й тому, що цього не дуже хотіла й сама Європа. Їй вигідніше бачити Україну поділеною на частини. Власне, це підтверджує схема такого розподілу, поміщена у римському геополітичному журналі «Лімес». Публікація, мабуть, знайома читачу «Голосу України».
— Згоден. Але постає питання про шляхи сьогоднішнього етапу розвитку. У тому числі того, що ми називаємо українською державністю, що за фактом втратила значну частину своїх колишніх досягнень. І чи є він, цей шлях? Ми як блудили між трьох відомих сосен, так за інерцією й продовжуємо на них наштовхуватися. У роздумах, який же маршрут обрати. Тільки той, на якому зможемо одержати віддачу — реальну і за прагматичним варіантом.
Так, у нас три шляхи. Один шлях підказує Захід в особі Світового банку — в євроспільноту. Хочемо, мріємо, навіть ідемо більше п’ятнадцяти років. Що побачили, крім протоколів про наміри, вказувальних перстів і виразних фігур із них складених? Немає ні відкритих зон, ні надходжень технологій. Нічого. Зате, з’ясувалося, що нас туди просто не можуть прийняти. Через аморфний стан самого співтовариства. Що обіцяно нашому новому Президенту? Що Європа готова «прискорити безвізовий простір» для українців. Навіть озвучена заява, що вона «придивиться до заявки» України про вступ до ЄС. Згодом. У невизначеному майбутньому начебто б обіцяють посилити юридичні права України у зв’язку з її виходом на євроринок. Через асоційоване членство. Але чи дозволять на практиці? За картою «Лімеса», про яку Ви кажете, нам явно готують якийсь югославський варіант. Чи влаштує це нас? Росію, котра найменше бажає українського розколу, що пророкується Європою?
Доречно привести тут висловлення шановного президента Франції, який заявив, що «розширення ЄС може відбутися тільки після проведення референдуму в європейському співтоваристві». Без пояснень, коли надійде ініціатива, і чи підтримають ідею евромаси, обізнані, в якій економічній реальності перебуває Україна. Чи не убачать вони небезпеки у включенні до своїх рядів найбіднішої із країн континенту, до того ж неабияк обтяженої вантажем безрозмірної корупції? І таких само амбіцій. Їм вистачає проблем Греції, країн Балтії, які в набагато меншому форматі не змогли позбутися закономірних проблем власного розвитку. Так, можуть пообіцяти, можуть навіть щось підписати. Так і будемо підписувати протоколи про наміри? Співтовариство навіть одному своєму члену — Греції, допомогти не в змозі. У критичний для неї момент. Тому що не вистачає джерел.
— Зараз із Німеччини «давлять» гроші...
— А як вона може їх дати, якщо у самої самі нулі. Країна у депресії. Розбіжності у самій Європі настільки серйозні, що не зважати на них верх нерозсудливості. А викликані вони занадто високою диференціацією технічних і економічних показників. Світ ще тільки на шляху формування того простору, в якому у кожної держави з’являться власні ніші, власні пріоритети, що не входять у дисонанс із інтересами інших держав. Така модель, як той комунізм, що за дуже далеким обрієм. Ілюзії на цей рахунок, знаємо, можуть закінчитися серйозними наслідками.
І все тому, що занадто швидко відбулося поєднання різних ідеологій і різних етнічних моделей. А Україна всією своєю політичною практикою доводить, що вона не має наміру відмовлятися від власного бачення своєї етномоделі. Пам’ятаємо, що на цей рахунок говорили й Кравчук, і Кучма, і той само Ющенко. При приживленні таких підходів до практики результат передбачуваний. З ним у великий капіталізм швидко не ввійти. Результатів від євровлаштування чекати довго. А чекати не можемо. Абсолютна вбогість уже змушує людей виходити на вулиці, перегороджувати дороги. Бюджет тріщить, грошей немає. Нехай нам навіть ринок дадуть. Із чим на нього виходити? Навіть якщо грошей дадуть, то вистачить тільки на відсотки за борги.
Тому вихід бачиться в орієнтації на простір нових утворень. Тих, що склалися у рамках новітньої історії. Це дуже солідний ринок, і перспективи у нього чималі. Сюди йти треба. Це реальне плече. Це той простір, де ще зможемо брати участь у реальному поділі праці. На точкових проектах, як Ви зауважуєте, збирати сили й завантажувати національний виробничий потенціал.
— Плюс транзитний чинник. Справа не в дорогах. Подивіться статистику. Усе впало. Відносно успішно тримаються транспорт і зв’язок. Бо вони самі по собі чинник транзиту. Вони видираються навіть в умовах помаранчевої деградації.
— Ми в жодному разі не повинні втратити цієї своєї головної переваги. А ми її втрачаємо. Самі йдемо, та й зіштовхнути нас багато хто мріє. Транзитність — головна перевага України. Якщо Сінгапур—порт на морях і океанах, то ми точно такий само порт, тільки по чиннику Суші. Нас на передові рубежі може витягти зараз тільки одне — транзитність. Ми можемо витягати її й самі, і з Європою, і з Росією, і з ким завгодно. Перекидання газу — та само наша транзитність. Ми цей вектор втратили в значній його частині. А дорогий газ для України — це наша катастрофа, оскільки «лягають» всі наші підприємства. Газ — це засіб для управління Україною. Зрозуміло, що в ситуації, що склалася, відносин Росія-Україна або навпаки не скористатися таким важелем неможливо. Тим більше, потрібні умови нормальних відносин. Їх немає — через інтерес третьої сторони. Тому потрібні нові моделі відносин. Можливо, парадоксальні, але обов’язково нейтралізуючий варіант, викладений у «Лімес». Через консорціуми, через інше, але шукати й знаходити, пам’ятаючи, що Росії потрібна цілісна й передбачувана Україна. І цінувати це. Судячи з ліній останніх років, орієнтація влади була протилежною. Тому Росія вже не відмовиться від обхідних варіантів. Отже — шукати рішення, щоб ситуація не погіршилася.
Але вже наштовхуємося на протести нашої специфічної опозиції, що у нас у стані немовляти, в якого весь час болить живіт. І ці дитячі кольки здатні поставити хрест на всій українській державності. Подивіться, з Росією ще нічого не підписано, ще навіть переговори не починалися, а вже обвинувачення, підозри, ярлики. У політиків всіх інших держав світу є розуміння, де той рубіж, на якому потрібно зупинитися. У нас же хронічні крики, що переходять у перманентні істерики з вимогою бажаного. Так, розбіжності — закономірні. Але не до міри підриву інституту держави? Це про нашу опозицію сказано главою місії МВФ Джейлою Пазарбазіні: «Коли країна у кризі, то повинно бути щонайменше взаєморозуміння, що потрібно зробити. В України цього немає. Усі намагаються нашкодити один одному».
У цьому більше шкоди, ніж з боку якогось зовнішнього ворога. Візьміть для прикладу ситуацію навколо ідеї будівництва Керченського мосту. Пам’ятаємо, хто в цьому місці дивився на нащадків запорізьких козаків через прицільну рамку кулемета. Мовляв, своє відстоїмо! Сьогодні щось навколо цього мосту зрушилося з місця. За розуміння, що це — прямий вихід не тільки в Росію, а й у Центральну Азію, у Китай. Навіщо з Туреччини гак робити в п’ятсот чи скільки там кілометрів. Транспортне плече скорочується на добу автомобільної їзди. Це багато. Але й з приводу цьому проекту будуть шуміти, замість того, щоб шукати вигоду. Уже чути заяви — от якби Росія була у СОТ, то тоді й Україна могла б дивитися на такі проекти широкими очима.
А що нам дав СОТ? І хіба СОТ забороняє участь в економічних союзах, у тім же ЄЕП? Якщо ми в таку організацію ввійдемо, то отримуємо багато переваг і базу для розв’язання наших власних проблем. Скажімо, з того само газу. А митниці, мита, акцизи, зниження цін на товари? Через ЄЕП зможемо завантажити свою авіаційну промисловість, суднобудування. Одержати замовлення Росії, що зуміла домовитися про великі проекти. І на Сході, і на Заході. На всіх напрямках. Ми зможемо оживити хімічну промисловість. У нас подвійний ефект виходить від Росії. По-перше, кооперуємося, по-друге, одержуємо перспективу отримання низьких цін, що для нас важливо. Скарбниця порожня, бо у підприємств немає прибутку. Ні для свого розвитку, ні для держави. ЄС щось зможе замістити?
— А якщо ми співробітничатимемо на напрямках ЄЕП, ЄврАзЄС, то завтра та само Росія, ті ж Казахстан і Білорусія ввійдуть до ЄС. І заявить про себе єдиний Європейський економічний простір. За де Голлем, що висловлювався в тім дусі, що Європростір простягнеться до Уральських гір.
— Й далі. Адже Ви самі наполягаєте на думці, що поняття Європи й Азії відмічені такою умовністю, від якої при переосмисленні реальності відмовляються. Світ завжди був глобальним у своєму поступальному русі. Сьогодні процес позначився у всьому своєму масштабі. Назад уже немає шляху. А ми все ще мріємо про якусь особливу систему. Для себе. Ми все сьогодні в одній системі — капіталістичного господарювання. Тому у нас нічого й не будується, що самі себе націлили на свідомо недосяжні орієнтири. Світ сьогодні інший.
— Ви кажете світ інший. Але інтереси — ті самі. Був колись князь. Як його там — Святослав Глібович, що повелів поставити у Тамані відомий історикам Тмутараканський камінь (зберігається в Ермітажі) і зробити на ньому поминальний запис: у такому році по льоду було зміряно ширину Керченської протоки. Дослідження академіка Б. А. Рибакова підтвердили — так і є. Тисячу років тому предок задумувався, як облаштувати частину простору для його більшої ефективності. А в нас усе ще як у родинах з недоростками, коли умови диктує підліткова прищавість, видавлюючи з батьків потрібне їй.
— Й думаємо при цьому, а чому ж всі ніяк не потрапимо до Європи? Та тому, що самі себе знаємо погано. І свої можливості, у тому числі суто просторові. Тому й кажу, що до Європи ми потрапимо, але тільки через Росію, оскільки у неї оперативніше щодо цього мислення. За нею контроль найбільшою частиною Простору. Ми швидше із цим крилом потрапимо до Європи, бо потрапимо туди тільки разом. А сама Європа, тому сьогодні слабка, що в неї немає можливості дивитися на перспективу ширше. Відірвавши частину країн, зав’язаних раніше на СРСР, вона не в змозі їх підтримати. Немає для цього ні сил, ні можливостей. І бази для маневру. І не буде — без Росії. Європі Росія потрібна. Як нам Європа. Не випадково Європа вже вирішує питання з Росією про безвізовий простір.
Третій шлях — США. Думаю, що США зацікавлені у добрих відносинах між Україною й Росією, між Європою й Україною. Є розуміння, що Україна — потужний транзитний чинник континентального значення. Та є й свій інтерес — НАТО, як чинник контролю й регулювання трансатлантичної конкуренції. Євро, долар, Китай — все це складові частини дуже складних схем. І тому США зацікавлені в тому, щоб Україна стала членом НАТО. Не випадково держфункціонерами України висловлюється думка, що Росії не треба боятися НАТО. Мовляв, Україна ніколи не пропустить НАТО з війною на Росію.
А якщо зміниться влада? Чи слухатимуть Україну? Учора не було ракет у Румунії й Болгарії, а сьогодні вони стали фактом. НАТО для України — найбільша небезпека. Усе можна приймати, тільки не це. Тільки позиція нейтральності, з якої прийшли регіонали. Світ змінюється. Він скасує колись і НАТО. Але сьогодні воно загроза світу. НАТО із включенням у нього України, це, повторюся, третя світова війна. Росія може поступитися й Болгарією, і Румунією, і навіть Польщею. Але вона ніколи не поступиться Україною. Не може вона цим поступитися. Як тільки НАТО торкнеться до України, так відразу ж Карибська криза здасться наївною дитячою казкою. Україна й НАТО — межа третьої світової війни. А так США для нас це й технології, і передова наука. Гріх не використовувати. Якщо поділяться.
Порогів, як бачимо, багато. Новій владі потрібно бути обережною. І не можна поступатися позиціями. У тому числі з російської мови. І не тільки тому, що країну очікують парламентські вибори. Порушення обіцяного під час виборів миттєво дасть козирі нашій специфічній опозиції. А вона ними скористається, у чому сумнівів немає. Російська мова сама по собі потужний економічний чинник, а Україні давно настав час визначатися з більших категорій. Поки такої визначеності немає. Її й раніше не було. Але поки був союзний запас, це відчувалося не настільки гостро. Сьогодні цей запас з’їли, розікрали, відправили в небуття. Що й передбачалося. Тепер має бути усвідомлено, що шлях відродження України лежить тільки через реальну оцінку власних можливостей і зусиль власного інтелекту. Тут не допоможуть ні Штати, ні Європа, ні Росія. Тільки самі. Пам’ятаємо хорошу людину, котра сказала: народжуєш сам і вмираєш сам.
