Судова влада: потрібна принципово нова концепція реформування

Я спеціально навів як епіграф кілька висловлювань із приводу правосуддя з різних країн, щоб показати, що проблеми судової влади є в усіх країнах світу, але їхнє вирішення в кожній країні потребує особливого підходу з урахуванням національної культури, традицій, характеру народу. Устрій судової системи країни не можна списувати з інших країн. Запозичити окремі елементи можна, а списувати системно — марний клопіт, бо пересаджені в умови іншої національної культури механізми судової системи не працюють або працюють із грубими перекрученнями. На жаль, списуванням законів з аналогів Заходу дуже грішить наш реформаторський парламент, зовсім не вникаючи в те, що багато які законодавчі концепції історичної України працювали не гірше, а краще західних.

Наші реформатори з максимальною наполегливістю руйнують усе радянське, в усіх галузях життя, за цілковитої неспроможності зробити краще і якісніше. Доводиться списувати. Однак списують тільки відстаючі, тільки посередності. От і спроби облаштувати судову владу України за рецептами Заходу тільки зруйнували доступну й зрозумілу громадянам радянську систему судоустрою, натомість не створивши нічого розумного й виправданого, з точки зору інтересів і потреб громадян України. І сьогодні немає людини, яка мала справу із судовою владою України й не обурювалася би порядками в наших судах і непояснимою логікою правосуддя, коли вочевидь законне засуджується, а незаконне виправдовується. Обурення людей проти порядку організації та діяльності суду й суддів доведено до краю, що безальтернативно вказує на найгострішу потребу в корінному реформуванні судової влади України.

Сила судової влади — в повазі людей до права й до суду як професійного тлумача закону й справедливого правозастосовувача. Саме ця вимога: суд — професійний тлумач закону та справедливий об’єктивний правозастосовувач — є найголовнішим критерієм організації і діяльності суду. В цьому критерії закладено квінтесенцію, ядро, сенс і призначення судової влади. Суддя є носієм судової влади від низових до верховних судових органів, бо кожен із суддів, незалежно від свого місця в системі, вирішує конкретні справи самостійно, керуючись законом і правосвідомістю. І в цьому положенні закладено одну з причин, чому пряме адміністрування всередині судової системи неприпустиме, бо суперечить природі й призначенню суду.

Соціальна роль судової влади в демократичному суспільстві полягає в тому, щоб у різного роду юридичних конфліктах забезпечувати панування права, висловленого насамперед у Конституції та інших законах, міжнародних договорах і в прирівняних до закону підзаконних актах.

На суди не може бути покладено завдання захищати певний економічний, соціальний і політичний лад, бо це перетворює суди на органи відкритої політичної репресивної дії. І якщо президент, прем’єр або будь-який високопоставлений чиновник чи політичний діяч вимагають від судів приймати рішення на користь державних інтересів або в інтересах реформ, чи в інтересах конкретних організацій, то вони не тільки грубо порушують Конституцію України, а й проявляють цілковите невігластво й цинізм стосовно природи й призначення судової влади та інституту прав людини й громадянина. Суд — це останній бастіон, остання межа демократії. Далі починається самосуд, анархія, хаос, розлад усіх життєзабезпечуючих систем суспільства.

Досягнення ідеалу судової діяльності — справедливого суду — дуже ускладнено, бо потребує чіткої організації всієї судової системи, вивіреного, обґрунтованого об’єктивною необхідністю законодавства, виконання багатьох передумов, умов, при виконанні яких тільки й можливий справедливий суд. В окремій статті неможливо розглянути зміст і забезпечення всіх необхідних передумов діяльності суду, однак приділити увагу окремим, найважливішим, уже буде початком осмислення проблем реформування судової влади в Україні.

До 1990 року про таку проблему, як фінансування судів, у літературі практично не згадували. За Радянської влади суди фінансувалися в межах необхідних потреб, хоча теж писали не на гербовому, а на простому папері, але канцелярського приладдя для забезпечення судової діяльності було достатньо. Проблема й гостра проблема недофінансування судів виникла в дев’яностих роках тепер уже минулого століття, коли реформатори почали фінансувати науку, культуру, освіту, охорону здоров’я, суди й правоохоронні органи за залишковим принципом. Суди довели до такого стану, що є факти, коли немає коштів на проведення процесу, немає можливості викликати свідків, надіслати повістки тощо. Немає коштів на оплату комунальних послуг, ремонту й утримання приміщень судів.

Голова Верховного Суду України В. В. Онопенко в інтерв’ю журналу «Профіль» (№41 від 31.10.2009 р.) прямо зазначив: «Фінансування судів — катастрофічне, на рівні 25% процесуальних потреб. Суди просто зупиняють свою роботу через неможливість надіслати повідомлення про засідання, судові рішення, справи до вищої інстанції, здійснити технічну фіксацію процесу тощо. Це реальність!» Причому реальність протягом усіх майже 20 років реформ. На перший погляд може здатися, що проблема фінансування судів — це фінансова або технічна проблема. Але це далеко не так. Тут лукавство уряду полягає в тому, що через бюджет, через фінансування судів є можливість впливати на суди, поставити суди в залежність від чиновників. І це реально робиться протягом десятиліть. Щоб підтримати працездатність своїх установ, голови судів змушені прогинатися перед місцевими чиновниками, випрошуючи допомогу, а в деяких випадках навіть перед місцевими бізнесменами. Це неприпустимо з точки зору забезпечення реалізації конституційного принципу незалежності судової влади. Тому економити на фінансуванні судів означає навмисне руйнувати державу й правопорядок у суспільстві. Уже давно, багато років ставиться та обговорюється питання про те, щоб бюджет судових видатків визначався не урядом, а безпосередньо парламентом. Але чиновники уряду не бажають випускати суди з-під своєї опіки. Вони знають: залежний суд — слухняний суд. І, посилаючись на процедуру формування і подання бюджету до парламенту, контролюють недофінансування судів десятиліттями. Цю порочну практику необхідно зламати раз і назавжди. Можливий простий і зрозумілий спосіб формування бюджету судів. Суди формують свої пропозиції стосовно бюджетного фінансування у дві інстанції: уряд і комітети парламенту (бюджетної та судової діяльності). Уряд готує проект бюджету щодо судів, і парламентські комітети готують свої пропозиції стосовно фінансування судів.

Дуже важливо, щоб під час обговорення бюджету в парламенті фінансування судів було виділено в окреме питання. Це дасть можливість вислухати три точки зору на фінансування судів у конкретному році; судів, уряду й парламентських комітетів. Перед депутатами буде окреслено реальну картину потреб судів і можливостей їхнього задоволення. При цьому суди повинні представити реальний докладний кошторис своїх потреб. За такого підходу рішення парламенту носитиме не тільки фінансовий технічний, а й політичний характер, бо суди повинні фінансуватися не за принципом порівняння з іншими відомствами, а за значимістю місця в системі державної влади. Треба враховувати, що фінансуються не тільки суди, а й судова влада. Необхідно брати до уваги конкретні умови роботи  суддів на місцях. В згаданому інтерв’ю Голова Верховного Суду В. В. Онопенко каже, що є кілька складових таких умов: приміщення судів, навантаження на суддів, фінансове й матеріальне забезпечення судів і соціальне забезпечення суддів. Кожна з них сьогодні проблемна. Не більше третини приміщень відповідають вимогам нормальної роботи суду. Що стосується навантаження на суддів, то воно колосальне, особливо на суддів загальних місцевих судів, які нерідко розглядають по 300 і більше справ на місяць. І в останні кілька років у нашій країні розглядалося близько 8—9 млн. справ і матеріалів. Це зусиллями приблизно 8,5 тисячі суддів. Тисяча справ на суддю за рік. Притому, що зарплата судді місцевого суду, на який випадає найбільше навантаження, становить лише 3—4 тисячі гривень.

Для порівняння: у Китаї також розглядається близько 2 мільйонів справ на рік, але їх розгляд забезпечують більш як 190 тисяч суддів. Така конкретна обстановка в судах. Її необхідно враховувати під час вирішення питання про фінансування судів. Як і той факт, що в усьому світі зарплата суддів найвища серед державних чиновників. І тут питання не тільки в тому, що за високої зарплати й спеціальних пільг судді, ймовірно, не братимуть хабарів: такий підхід не виправдує себе ні практично, ні теоретично. Питання стоїть глибше. Людина, яка працює суддею, має бути готова обмежити себе у своїх побутових уподобаннях, в умовах життя. До судді мають пред’являтися чимало обмежень і вимог порівняно з іншими державними службовцями — як морально-етичного, так і матеріального характеру. Повне фінансування судів — передумова формування зрілої державності. Фінансування судів за потребою — одна з гарантій того, що суд не перетвориться на простий додаток інших галузей влади й високопоставлених посадовців, не стане знаряддям політичної розправи.

А сьогодні, на жаль, ми бачимо, що не тільки загальні й спеціалізовані суди, а й Конституційний Суд підвладні політичним уподобанням. До речі, якщо загальні й спеціалізовані суди залежні перед владою через злиденне фінансування, то Конституційний Суд — через надмірне задоволення потреб суддів. Обласкані матеріальною увагою влади, вони творять політичне правосуддя і через тлумачення Конституції потихеньку переписують Основний Закон поза волею законодавця, позбавивши останнього права автентичного тлумачення закону. Законодавці поки що мовчать, але Конституційний Суд через свої тлумачення Конституції має можливість дуже істотно змінити Основний Закон країни, що, виходячи з теорії розподілу влади й місця парламенту в цьому розподілі, неприпустимо.

Крім проблеми фінансування судів, в українській судовій системі ще дуже багато серйозних докорінних проблем, які протягом 18 років реформ в Україні розв’язувалися шляхом проб і помилок, паліативно, без глибокого системного продумування, розрахунку, перспективного прогнозування. Особливо небезпечним є той факт, що через реформування судів окремі політичні владні сили намагаються підпорядкувати собі суди, зробити судову реформу «під себе», хоча й розуміють своє тимчасове становище на політичному олімпі, але зневажають загальнодержавними, загальнонародними, загальнонаціональними інтересами.

Її намагаються перебудувати вже 18 років, і все безглуздо. Суть чергового проекту закону про судоустрій стосовно структури судів в Україні зводиться до того, що пропонується зруйнувати існуючу судову систему загальної юрисдикції і створити тільки спеціалізовані суди в сфері кримінального, цивільного, адміністративного і господарського судів. Власне, система Вищих спеціалізованих судів у сфері адміністративного й господарського судочинства вже працює, залишилося «спеціалізувати» кримінальне й цивільне. Але чи треба це робити? Прихильники даного підходу апелюють до ст. 125 Конституції України, де сказано, що система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації. Отже, робиться умовивід, що всі суди в Україні мають бути строго спеціалізованими, і кожен із них повинен являти собою замкнену автономну структуру. Я вважаю, що такий підхід є принципово неправильним, невиправдано багатозатратним і певною мірою шкідливим в умовах унітарного державного устрою України. Насамперед зовсім неспроможно тлумачиться ст. 125 Конституції України, де сказано тільки про принцип спеціалізації, але не говориться, у яких формах він має реалізовуватися. Практично в цей час у судовій системі України всі суди підпорядковані принципу спеціалізації, бо працюють дві системи Вищих спеціалізованих судів — адміністративних та господарських, і в обласних судах працюють цілком окремі колегії із кримінальних і цивільних справ. Отже, ми вже маємо готові чотири спеціалізовані судові структури без особливих фінансових затрат і без ламання загальних судів. До речі, Конституція України в ст. 124 встановлює, що судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Що ж доведеться розуміти під судами загальної юрисдикції. Якщо всі суди в Україні будуть спеціалізованими, з автономною структурою, що включає окремі канцелярії, бухгалтерії, обслуговування, постачання, одне слово, всю інфраструктуру? А які реальні витрати на створення таких судів? За підрахунками фахівців, це десятки мільярдів гривень. В умовах кризи має бути кожна гривня на рахунку, коли не виплачені зарплати, пенсії, стипендії, військове забезпечення, коли уряд не підвищує пенсії та мінімальні зарплати до прожиткового мінімуму, автори проекту закону про судоустрій пропонують нові непомірні бюджетні видатки, без яких можна спокійно обійтися, реформувавши судову систему в інших формах, передбачених Конституцією України. Хочу нагадати: реформування — це не революція, не докорінне ламання системи (для реформ це шкідливо), а спокійний еволюційний перехід від однієї концептуальної ідеї до іншої з використанням усього того в старій системі, що придатне для організації нової системи. Наші загальні суди з урахуванням їхнього внутрішньосистемного поділу на окремі цивільне й кримінальне судочинства, з додаванням апеляційних судів за окремими категоріями справ, цілком уписуються, абсолютно придатні для нової концепції судочинства. Тож яка потреба їх руйнувати? Невже тільки для того, щоб було, як у Німеччині або США? Я розумію іноземців, які дають нам багато порад — часто безвідповідальних, непродуманих, що не випливають із наших умов і традицій. Вони прокладають дорогу своїм поглядам про державу, право, суд, права й свободи у своїх стратегічних інтересах. Але це далеко не збігається з нашими національними інтересами й потребами.

Вважаю, треба взяти за правило: якщо іноземці радять, як нам реформувати ту або іншу систему, то нехай не організовують безплідні «круглі столи», конференції та симпозіуми, а дають реальні гроші під реформування. Бо будь-яке реформування — це перебудова, а будівництво потребує завжди більших грошей. То нехай розщедряться добродії-іноземці, а потім радять, як нам реформувати суди в Україні. А за рахунок нашого злиденного бюджету треба реформувати з максимальним використанням цілком придатних для нової роботи діючих структур українських судів, а не кидати наші малі кризові гроші під умоглядні, непрактичні, навіть шкідливі іноземні ідеї. Ідея цілковитої відмови від загальних судів і перетворення всіх судів на спеціалізовані, окрім невиправданих витрат, таїть у собі ще чимало прихованих пороків, які неминуче проявлятимуться при експлуатації цього проекту. Насамперед — це цехова замкненість спеціалізованих судів. Вузькоклановий корпоративний інтерес автономної судової системи зустрічатиме кожного, хто звернеться до такого суду. По суті це буде замовлений суд, що виконує судочинство по поняттях із довільним тлумаченням законодавства з урахування одних фактичних обставин та ігноруванням інших. Відомо, що чим вузькопрофильніша, вузькокорпоративніша, малочисленніша система, тим легше й швидше вона потрапляє під вплив адміністративної влади. Подивіться, у якій фактичній залежності від адміністрації Президента й уряду працює нечисленний Конституційний Суд України. Створюючи за проектом закону про судоустрій тільки системи спеціалізованих судів, автори бачать у цьому верх правосуддя й забороняють громадянам оскаржувати рішення цих судів. Остаточне рішення в справі (відповідно до проекту) — це рішення Вищого спеціалізованого суду. А що робити, коли цей суд помилився? Сьогодні, наприклад, Вищий господарський суд «творить» таке правосуддя, що палата з господарських справ Верховного Суду завалена скаргами сторін у справі.

Завтра, якщо приймуть цей, багато в чому недосконалий, непродуманий, невдалий проект закону про судоустрій, цих скарг не буде, але не тому, що судити стали професійніше, а тому, що скаржитися буде нікуди. А чому нікуди — тому що відповідно до проекту закону про судоустрій, по суті, ліквідується Верховний Суд України як повноцінний орган, котрий здійснює правосуддя.

Проект закону про судоустрій передбачає, що Верховний Суд України скорочується до 16 суддів з 95, судові палати з різних категорій справ, де сьогодні перевіряють законність рішень спеціалізованих і загальних судів, ліквідуються, і Верховний Суд позбавляється можливості розглядати повсякденно конкретні справи, крім справ у зв’язку з винятковими обставинами. Таке безглузде рішення, така вочевидь корупційна за своїми цілями й наслідками ідея могла прийти тільки в дуже ліберальну голову, яка тільки й марить думкою позбавити суспільство всілякого контролю, учинити розгром правопорядку й законності в пошматованій реформами Україні. Сьогодні громадянин, не знайшовши законності й справедливості в спеціалізованих і загальних судах, уповає своїми надіями на Верховний Суд, на високий професіоналізм тамтешніх суддів. Автори проекту грубо позбавляють громадянина такої можливості. Одним із аргументів прибічників ліквідації правосуддя у Верховному Суді є те, що, як вони вважають, у Верховному Суді здійснюється повторна касація, а це неприйнятно згідно з процесуальними принципами. Мені видається, що тут сформувався необґрунтований, безпідставний хибний погляд. Палати Верховного Суду, сформовані за спеціалізованим принципом, не здійснюють повторної касації, а здійснюють ревізійну судову функцію.

Виходячи з конституційних принципів організації і діяльності судової системи України, в нас існує три інстанції прийняття, розгляду й оскарження судових рішень: місцеві суди, апеляційні та касаційні суди. Сторона процесу має можливість оскаржити рішення судів будь-якої інстанції, але за її незгоди з касаційною інстанцією вона може звернутися й до Верховного Суду України. Це дуже демократично й правильно тому, що дає можливість виключати або зводити до мінімуму судові помилки. Треба взяти до уваги, що в деяких країнах поряд із основними формами оскарження судових рішень (апеляційною і касаційною) існує і змішана форма оскарження — ревізія, що поєднує у собі риси й апеляції, й касації. За ревізійної форми оскарження Верховний Суд не зв’язаний рамками скарги й може перевіряти не тільки законність, а й обґрунтованість рішень судів нижчого рівня. Він може скасувати рішення нижчестоящих судів і винести своє, як і при апеляції, але може й повернути справу на новий розгляд до нижчестоящого суду, як при касації, і може відкоригувати рішення нижчестоящого суду без його скасування. Саме ревізією судових рішень нижчестоящих судів і має займатися Верховний Суд України. А щоб рішення Верховного Суду не перетворилися на сваволю, на групу юристів, які виправляють помилки інших судів і увічнюють свої власні, необхідно зв’язати, обмежити можливості Верховного Суду його ж власними рішеннями. Це означає, що рішення Верховного Суду повинні мати прецедентний характер. Його рішення за типовими категоріями справ є обов’язковими й ураховуються як юридична позиція в рішеннях судів нижчого рівня, так і самого Верховного Суду. Верховний Суд має бути зв’язаний своїми ж власними рішеннями.

Подібна практика діяльності Верховного Суду є й за кордоном. Слід погодитися з тим положенням, що в судовій системі необхідний орган, який забезпечує єдність розуміння і тлумачення законодавства, оцінки фактичних обставин справи. І таким органом може бути тільки Верховний Суд України, який здійснює судовий нагляд і контроль за рішеннями нижчестоящих судів, а по суті ревізію судових рішень. Без ревізії остаточно прийнятих загальними й вищими спеціалізованими судами судових рішень наша судова система перетвориться на замкнену непробивну корупційну корпорацію, що коїть сваволю і беззаконня. Уже сьогодні формула суду «рішення остаточне й оскарженню не підлягає» призвела до того, що сам суд, самі судді не можуть виправити прийняті ними вочевидь хибні судові рішення. І коли судові помилки розкриваються пресою або прокурорами, то формула «оскарженню не підлягає» стає юридичним глухим кутом, що його за законом не можна подолати. Автори проекту закону про судоустрій цей юридичний глухий кут узаконюють до повної непробивності положенням про те, що рішення вищих спеціалізованих судів остаточне, і навіть якщо воно помилкове, його виправити не можна.

А саме: призначення голів судів, відносини суддів і голів судів, взаємовідносини сторін у справі та суддів. Звичайно, всі галузі державної влади прагнуть впливати на судову владу, що неприпустимо й згідно з Конституцією, і відповідно до місця і ролі судової влади в системі владовідносин. І якщо строго формально читати текст Конституції України, то ви не побачите в ньому повноважень ні у Верховної Ради, ні в Президента, ні тим більше в Мін’юсту призначати або обирати голів судів. Отже, це прерогатива судового самоврядування. Є органи судового самоврядування: З’їзд суддів, Рада суддів, збори суддів, кваліфікаційні комісії — ось вони й мають вирішувати питання внутрішньої самоорганізації, одним із елементів якої є заповнення вакансій голів судів. Але автори чергового проекту закону про судоустрій і тут усупереч Конституції створюють корупційну схему, надаючи Президентові можливість призначати голів судів. А це означає, що чиновники адміністрації Президента розставлятимуть своїх людей головами судів і тим самим контролюватимуть суди й суддів. Адже треба знати роль голів судів у сьогоднішній судовій практиці. Сьогодні голови судів швидше виступають не організаторами судової діяльності, а господарями, які взяли суди в оренду або навіть приватизували у власність. Покладання на голів судів відповідальності за стан справ у суді, аж до змісту судових рішень, призвело до такої порочної практики, коли судді доповідають голові проект судового рішення, і він має можливість його коректувати, коли сторони, учасники процесу мають можливість прийти на прийом до голови суду й скаржитися на суддю або переконувати його, що закон на їхній стороні, коли голова забирає справу в непоступливого судді й передає його згідливому. Більше того, чимало близьких родичів голів судів, суддів або високопоставлених чиновників створили юридичні фірми або адвокатські контори й надають платні юридичні послуги в тих судах, де їхні родичі здійснюють правосуддя. Це пряма корупція, і такої практики немає на Заході, де наші автори проектів законів про судоустрій списують багато ідей, обминаючи те, що їм не вигідно, але корисно для чесного судочинства.

У нашому судоустрої постійно відтворюється порочна практика залежності нижчестоящих судів і суддів від вищестоящих. Забувають ту просту істину, що суддя самостійно, незалежно й відповідально зобов’язаний вершити правосуддя, не оглядаючись на думки вищих начальників. Але ось візьміть питання про призначення суддів на адміністративні посади (ст. 20 проекту). Тут передбачено, що рекомендації про призначення судді на адміністративну посаду нижчестоящих судів даються головами вищестоящих судів. Але якщо від голови вищестоящого суду залежить, чи буде дано рекомендацію судді на адмінпосаду, то відносини залежності навіч, а отже, виходить, ці відносини перебувають у схемі, в орбіті корупційних зв’язків. Особливо злободенне питання про залежність суддів від голів судів. Повсякденне життя конкретного судді багато в чому залежить від ставлення до нього голови суду. Тут і кар’єрне зростання судді, і його матеріальне забезпечення, включаючи житло, і навіть його воля в прийнятті судових рішень, і багато чого іншого. Про яку незалежність суддів можна говорити за такої практики.

Кажуть, що диявол завжди ховається в деталях, от і корупція — біс сучасного суспільства — прихована в тих конкретних відносинах, у тій обстановці, у якій працює правосуддя. Ось, здавалося б, безневинний факт: прийом відвідувачів суддями й головами судів за межами процесуальних відносин у справі. На перший погляд, начебто демократичне дійство, що затверджує доступність, гласність суду, а практично — чисто корупційний механізм. Хіба суд — це адміністративна бюрократична установа, де приймають відвідувачів, виходячи з посадових обов’язків, у порядку скарги по начальству? У країнах, де справді борються з корупцією, у судах не допускається жодних контактів сторін із суддями, крім залу судових засідань у рамках процесу. Там судді користуються навіть окремими ліфтами, щоб уникнути таких контактів. Якщо міністр поцікавиться в судді процесом розгляду справи, що його зацікавила, то, набувши розголосу, дана історія закінчиться відставкою міністра. Сам інтерес до справи й спроба контактувати із суддею в рамках цього інтересу — вже відставка. А в нас і президенти, і прем’єри, і міністри, і чином поменше весь період реформ буквально осаджують суди своєю увагою за конкретними справами, і ми ще дивуємося корупції в судах. У прийомних голів судів постійно юрбляться представники бізнесу й влади — це і є постійне відтворення корупції, і наші закони про судоустрій створюють умови для її процвітання. Існує прямий зв’язок між рівнем культури, традицій, звичаїв у суспільстві та рівнем корупції.

Візьміть конституційний інститут безстрокового заняття суддями своїх посад. У країнах Заходу інститут безстроковості заняття суддею своєї посади є гарантією об’єктивності незалежності рішень судді. А в нас конституційний інститут безстроковості обрання на посаду судді послужив підставою для сваволі суддів при прийнятті судових рішень. Судді увірувалися через безстроковість обрання на посаду судді у своїй безкарності, безвідповідальності й чинять свавілля і навіть деспотизм у своїй поведінці. Не оцінили судді закріпленої в Конституції довіри суспільства до суду й увірували, що їм усе дозволено. І тепер дедалі частіше обґрунтовано лунають вимоги громадськості ліквідувати інститут безстрокового обрання суддів на посаду судді. І це правильна вимога. Мало того, багато хто вимагає обирати суддів населенням на строк не більш як 5 років. І це теж був би правильний захід для суддів місцевих судів. А для решти суддів термін обрання на посаду має бути не більше 10 років із правом переобрання знову на 10 років у межах вікових обмежень.

Особливої уваги заслуговує право судді на судову помилку. Справді, в правосудді є дуже складні казуси, переплетення фактичних обставин і колізійність правових норм, де просто зробити помилку. Але це, як правило, рідкі випадки. Водночас судді роблять у перерахуванні на рік від декількох до десятків помилок, що призводять до скасування судового рішення, якщо сторони оскаржать ці рішення. Постає питання, скільки суддя має прийняти помилкових або незаконних судових рішень, щоб він був притягнутий до відповідальності з підстав професійної непридатності? У законі відповіді на це запитання немає. А повинна бути, бо суддею не може працювати юрист, який постійно приймає незаконні рішення. До речі, в проекті закону про судоустрій, який перебуває на розгляді в парламенті, в ст. 111 автори проекту, навпаки, оберігають недбайливих суддів від відповідальності, встановивши, що скасування судового рішення не має наслідком дисциплінарну відповідальність професійного судді. У законі має бути чітко прописано, що коли суддя за рік зробив дві або три судові помилки, він повинен бути відсторонений від роботи й перевірений на професійну придатність за всіма вимогами до професіоналізму судді. Крім того, судді повинні через кожні три роки здавати іспити на підтвердження свого професійного рівня. Така практика розповсюджена в країнах Заходу, але чомусь у нас не приживається.

Нині у Верховній Раді України прийнято в першому читанні новий закон України про судоустрій, котрий, якщо серйозно вчитатися в його статті, нічого нового в реформування судової влади в Україні не вносить. Навпаки, цей проект дедалі більше поглиблює недоліки судової системи. Вважаю, в організації реформування судової влади в Україні потрібен принципово новий підхід. Одним із його варіантів може бути створення двох альтернативних творчих колективів, наприклад, при Верховному Суді України й Національній академії правових наук, із включенням до складу цих колективів, крім суддів, прокурорів і адвокатів, також депутатів парламенту й відомих науковців, які за 4—6 місяців повинні розробити проекти реформування судової влади в Україні. Ці проекти мають містити не тільки організацію судоустрою, а й зміни до процесуального законодавства, про статус суддів і навіть зміни до Конституції України, у частині правосуддя. Проекти повинні бути антикорупційні за своїм змістом. Творчі колективи мають працювати на конкурсній платній основі, виконуючи державне замовлення. Тільки за такого підходу можна реформувати організацію судової влади в Україні, уникаючи суб’єктивізму, політичного егоїзму й можливості, прагнення окремих діячів реформувати судову систему під свої приватні інтереси.