Із досьє «Голосу України»
Олесь ДОНІЙ, народний депутат України від блоку «Наша Україна—Народна самооборона». Віце-прем’єр з гуманітарних питань опозиційного уряду. Безпартійний. Народився 13 серпня 1969 року в Києві. У 1991 році закінчив Київський держуніверситет імені Т.Г. Шевченка, історик. Один з організаторів та лідерів студентського руху в період боротьби за незалежність. У 1994—1998 роках — депутат Київради, заступник голови комісії з гуманітарних питань. Далі — керівник арт-клубу «Мистецька барикада», шеф-редактор журналу «Молода Україна». До обрання народним депутатом — президент Центру досліджень політичних цінностей.
— Олесю, в нинішньому складі парламенту ти належиш до тієї нечисленної групи народних депутатів, котрі свого часу свідомо боролися за незалежність України. Як сталося, що юнак із російськомовного Києва усвідомив себе українцем? Були якісь зовнішні впливи?
— Впливів жодних не було. Ні якогось дисидентського середовища, ні з боку родини. Фактично на шлях самостійництва я став самотужки, а українцем себе усвідомив ще в середньому шкільному віці. Пізніше, у старших класах, хоч би який це сьогодні мало романтичний чи смішний вигляд, орієнтував себе на навчання в Київському університеті імені Тараса Шевченка, бо там, за чутками, ще зберігалися залишки національного незалежницького підпілля. Не маючи змоги ні у дворі, ні в школі спілкуватися українською, сподівався вивчити її хоча б в університеті. І був прикро вражений тим, що викладання в Шевченковому університеті ведеться російською мовою. Не дивно, що для пошуку однодумців мені знадобилося три роки. Цьому, до слова, посприяла історія з моїм виключення з університету за «український буржуазний націоналізм».
— Це вже йшов 1988 рік, коли активізувалася Українська Гельсінська спілка?
— А ще в Києві утворився Український культурологічний клуб, тож я спробував організувати на своєму історичному факультеті дебати за участю його активіста Сергія Набоки. Після тієї спроби незалежних від парткому дебатів мене й пробували викинути з університету. Тоді, між іншим, мене захистив мій курс, разом з комсомольськими зборами, котрі всупереч рекомендаціям парткому проголосували проти виключення. Згодом університетська багатотиражка надрукувала про мене пасквіль за авторством студента з іншого курсу, бо з однокурсників ніхто не хотів цього робити. Мене тоді не виключили, а деяким хлопцям, за яких не стали горою їхні курси, таки дали «вовчі білети».
— Але саме завдяки цьому пасквілю ти, як мовиться, став відомим і познайомився з представниками інших факультетів.
— Справді, далі, ниточка до ниточки, почала формуватися наша група. Тим паче що попереднє середовище, котре об’єднувалося довкола університетського товариства «Громада», на той час, не без «допомоги» університетського парткому та кураторів з органів, стало розпадатися. Ми нав’язали контакти з потужним «Студентським братством» зі Львова та вирішили формувати нову організацію — Українську студентську спілку. Уже згодом, 1989 року, почали випускати самвидавом газету «Український студент», для чого посилали своїх людей до країн Балтії, де на той час уже з’явилися непідконтрольні владі ксерокси.
— Пригадую одну з резонансних акцій УСС — пікетування з вимогою звільнити з-під арешту Володимира Чемериса. Тоді влада, здається, вперше, кинула проти студентів оснащений до зубів «Беркут», котрий двома віялами висипав з центрального входу Київради. А «цивільний з лампасами» в мегафон закликав тих, хто не бере участі в цій акції, розійтися, «щоб не було зайвих жертв». Ти ж продовжував співати: «А ми тую червону калину, підіймемо...» навіть коли вже тягли до міліцейського воронка. Чи пам’ятаєш свої тогочасні відчуття?
— Саме ті відчуття пригадати важко, але скажу, що до підпільної боротьби готувався ще зі школи. Якось навіть відмовився робити разом з однокласниками татуювання, бо вважав, що так мене буде легше вирахувати міліції чи КДБ. Може, сьогодні це здасться смішним, але не тоді. Коли ж опинився в Лук’янівській тюрмі, то не скажу, що це стало для мене великим шоком, бо ще зі школи я вже свідомо був готовий і до можливого виключення з університету, і до можливої відсидки.
— Цими арештами влада намагалася залякати студентів, але, як завжди, вийшло навпаки: після цього незалежницьке студентське середовище ще більше згуртувалося.
— Цей арешт дав нам змогу перевірити активістів та засвідчив їхню готовність до боротьби. Декілька чоловік відсіялися, бо на когось натисли батьки, хтось здався під тиском парткому чи деканату, але це також мало позитивний наслідок. Пізніше ця наша згуртованість дала можливість організувати та провести найуспішнішу за часів боротьби за незалежність акцію — студентську голодовку 1990 року.
— Здається, до того моменту влада вважала, що самостійницьку ідеологію сповідує дуже вузьке коло дисидентів. Та коли до вимог київських і львівських студентів приєдналося студентство з інших міст, а згодом і робітництво, влада просто не знала, що з цим робити.
— Тоді ніхто не очікував, що студентський страйк дуже швидко охопить всю Україну. Пригадую тремтячі руки представників компартійної влади, вони тоді чи не вперше реально злякалися. Прикро, що не вдалося «дотиснути» ситуацію, та це вже не наша вина. Студенти свою справу зробили, а от старшим товаришам з Народного руху та депутатам з «Народної ради» не вистачило духу навіть на те, щоб домогтися перевиборів Верховної Ради на багатопартійній основі. Це було головним, а не «кістка» у вигляді відставки прем’єра Масола.
— Припустімо, що рухівці спромоглися б на більшу «волю до влади». Чим їм могли допомогти студенти?
— Ми мали чіткі та продумані плани і від початку не збиралися обмежуватися організацією наметового містечка на Майдані. Згодом було реалізовано плани із захоплення червоного корпусу університету, було паралізовано рух транспорту. До того ж колони страйкарів нічого не ламали, не били шибок і не палили автомобілів, як це часом відбувається в Європі. Були й інші плани, як от захоплення приміщення Верховної Ради, але тогочасні рухівські депутати вважали, що в них і так є можливість виступати з парламентської трибуни, тому з перевиборами не поспішали.
— Може, вони просто побоювалися, що молоде поколінні витіснить їх із парламентських крісел?
— Можливо. Але саме тоді було змарновано український шанс на нову, некомуністичну владу. Згадаймо, що за рік до студентської голодовки в більшості країн Східної Європи відбулися їхні оксамитові революції, які викинули комуністів на смітник історії. Тоді ми відставали від Європи на рік, а тепер між нами навіть не десять, а двадцять років різниці. Не виключаю, що ця боязнь керувала нашими націонал-демократами й пізніше, коли вони спільно з комуністичною більшістю підняли виборчий віковий бар’єр з 21 до 25 років, що фактично позбавило студентських ватажків права балотуватися до Верховної Ради.
— Можеш пригадати свій виступ із парламентської трибуни під час студентської голодовки? Чи були якісь попередні розмови з тогочасним Головою Верховної Ради Леонідом Кравчуком?
— Леонід Кравчук, треба віддати йому належне, приходив до студентського табору, а його дискусію зі мною та лідером львівського «Студентського братства» Маркіяном Іващишиним навіть показали по телебаченню. І люди чи не вперше побачили, що студенти можуть на рівних вести дискусію з найвищим керівництвом республіки. А от прямий телеефір на УТ-1 нам дали після того, як ми оточили й намагалися захопити приміщення Верховної Ради. І хоч ми навіть прорвали міліцейський кордон, це був єдиний епізод, який ми не змогли реалізувати через надмірну законспірованість і боротьбу з витоком інформації. Вирахувати інформаторів вдавалося не завжди. Дещо раніше ми усвідомили співпрацю з органами з боку В’ячеслава Піховшека (хоча сам він про це зізнався лише через десять років), і під час студентської голодовки його вже було виведено з керівництва УСС, але, цілком можливо, що інші інформатори залишалися. Доводилося застосовувати жорстку конспірацію. Приміром, про плани захоплення червоного корпусу університету я повідомив активістам лише за 20 хвилин до початку акції, а про захоплення Верховної Ради — взагалі за 10. Це й стало причиною того, що керівники десяток, які мали йти на прорив, не встигли поінформувати про цей план своїх людей, і більшість учасників акції, прорвавши міліцейський кордон, впали на площі перед парламентом. Але під враженням від оточення Верховної Ради Кравчук дав команду пропустити трьох співголів акції: Олега Баркова з Дніпродзержинська, Ігоря Коцюрубу зі Львова і мене до приміщення Верховної Ради та надав мені слово. Єдине, що я тоді вимагав у депутатів, — це надання нам можливості виступити у прямому ефірі по телебаченню. А щоб владі краще думалося, я дав доручення групі Петра Шеревери піти на захоплення університету. Після цього влада похитнулася і ми отримали прямий телеефір, під час якого закликали до загальнонаціонального страйку. Коли ж до страйку долучилося робітництво, влада визнала свою поразку.
— Далі Україна швидкими темпами рухалася до незалежності...
— Не так уже й швидко. Спочатку події розгорталися на нашу користь, зокрема було скасовано шосту статтю Конституції про керівну і спрямовуючу роль КПРС. Та взимку, після відомих кривавих подій біля Вільнюського телецентру, студентів, які брали участь у блокуванні університету, почали тягати на допити до прокуратури, наприклад Петра Шеревера, Дмитра Глушенка, Дмитра Мірошниченка. І я, як голова УСС, написав до прокуратури заяву, в якій узяв на себе всю відповідальність. Справи проти хлопців припинили, а мене почали викликати на щоденні допити, вдома провели обшук. У січні 1991 року я опинився в Лук’янівці за статтею «захоплення державних споруд» — від 3 до 5 років, а Генпрокурор Потебенько намагався витягти з мене покаянну заяву. Лише протести студентів, громадськості та журналістів примусили владу випустити мене з Лук’янівки.
— Проте потім, як ми вже казали, учасників революції на граніті було відсторонено від участі в парламентських виборах.
— Зі здобуттям незалежності я очолив наглядову раду міжнародного благодійного фонду «Смолоскип», котрий опікувався молодими письменниками, організовував перші «смолоскипівські» семінари творчої молоді. Також входив до правління міжнародного фонду «Відродження». Поступово підійшов до створення арт-клубу «Остання барикада», де виступали не лише поети, барди, рок-гурти, а й такі політики, як Ющенко, Кравчук, Мороз, Драч, Матвієнко, Костенко, Омельченко... До речі, у клубі сповідувався принцип: «У нас розмовляють українською». По-суті, клуб став осередком опозиції, внаслідок чого за часів Кучми на його двері без будь-яких пояснень було повішено замок. Втративши цей майданчик, я перетворив клуб на мобільне мистецьке об’єднання «Остання барикада», котре вже по всій Україні проводить чимало мистецьких акцій. Фактично сьогодні моя енергія здебільшого спрямована в культурницьке русло, де великим грошам ще не все вдалося підім’яти під себе. Приміром, уважаю, що відкритий нами арт-клуб «Остання барикада» в Харкові більше популяризував українську мову та культуру на Слобожанщині, аніж якісь політичні акції. А на Івано-Франківщині ми проводимо Всеукраїнський фестиваль вертепів «Карпатія». І я радий, що один колектив із Донецька, котрий брав участь у «Карпатії», вже наступного року самостійно організував вертепне дійство в себе вдома. Мабуть, усі чули й про безшабашний та радикальний фестиваль «День незалежності з Махном», котрий ми вже чотири роки проводимо в Гуляйполі Запорізької області. Хтось може мені назвати ще якийсь україномовний фестиваль, що проходить на Півдні України? А ще в нашій обоймі такі літературні фестивалі, як харківська та київська «барикади»...
— Мабуть, треба згадати і фестиваль «Барикада на Тузлі», до участі в якому було запрошено російських та кримськотатарських поетів. Та водночас Олеся Донія часом звинувачують у тому, що він відмовляється спілкуватися російською мовою...
— Загалом я цілком толерантний і можу спілкуватися різними мовами, в тому числі й російською. Проте вважав і вважаю, що впроваджувати українську мову в різні сфери життя потрібно не трибунними закликами, а власним прикладом. Із громадянами України я спілкуюся винятково українською, а з громадянами інших країн можу спілкуватися іншими мовами, зокрема російською, однак не сприймаю спроб заборонити українську мову під час деяких «круглих столів», в яких беруть участь росіяни, але які проходять в Україні. Чи хіба організатори телемостів «Київ—Москва» не можуть забезпечити перекладача? Тим паче що цей телеміст чи конференцію знімають десятки українських телеканалів. Я не хочу бути русифікатором власної держави та власної нації і не вважаю ці свої вимоги надмірними, бо й у Москві чи у Варшаві не вимагаю, щоб зі мною спілкувалися українською. Якщо у нас не буде самоповаги, то інші нас також не поважатимуть.
— Чи не ця самоповага є причиною того, що Олесь Доній — чи не єдиний з народних депутатів, хто послідовно дотримується конституційної норми про особисте голосування?
— Про цю свою позицію я заявив ще під час формування виборчого списку і дотримуюся її. Я справді ніколи не голосував за інших та ніколи не передавав іншим своєї картки, бо вважаю, що таке свідоме нехтування Конституцією завдає більше шкоди українському парламентаризму, ніж депутатська недоторканність.
— Тоді маєш усвідомлювати, що під час наступних виборів можеш не потрапити до «згуртованих» партійних списків.
— Таких, як я, в парламенті меншає з кожною каденцією, внаслідок чого українська політика все більше загниває. Та якщо такий стан справ влаштовує суспільство, то мені й справді немає місця в такій політиці, бо своєї позиції я не зміню. Бути депутатом за будь-яку ціну — це не про мене. А загалом я вже 22 роки в політиці і лише два з них є народним депутатом, тому втратити депутатський мандат не боюся. Це не моя мета в політиці. Моя мета — відстоювати і впроваджувати українську ідею. І якщо в мене не буде можливості робити це в парламенті, я так само діятиму поза його стінами.
Бесіду вів Сергій ЛАВРЕНЮК.
