Двадцять років тому я закінчила школу-інтернат № 1 (сьогодні — гімназія східних мов).
Тоді не говорили про профільність навчання, а впроваджували її в життя і вона допомогла багатьом випускникам швидко знайти своє місце під сонцем.
Наш легендарний директор Павло Антонюк розумів, що після закінчення інтернату дітям без батьківської підтримки важко буде стати на ноги. Саме із цих міркувань він увів для учнів 9-10 класів уроки діловодства, автосправи.
Крім того, у нас був картонажний цех, в якому школярі клеїли коробочки, робили папки, «оживляли» книжки, за що отримували кишенькові гроші.
Минуло десять років, як цей навчальний заклад закінчила і моя сестра. У престижній гімназії, звісно, про машинопис і не мови не вели. Сестра вивчала сходознавство, всесвітню культуру, хореографію. Вона не знала, що таке трудове навчання.
Від племінників багато чую про дванадцятирічку та її профільність. Мене це надзвичайно турбує. Я вчилася 10 років і отримала середню освіту та спеціальність, а що вони робитимуть в школі дюжину років, якщо немає елементарної бази для профільного навчання? Усе, що було за моєї пам’яті в рідній ЗОШ — зруйновано, знищено.
Давно зрозуміла: і від директора, його колег залежить майбутнє випускників. Мені пощастило, бо вчилася в школі, якою керував розумний, прогресивний, талановитий керівник. Тому не вірю в профільне навчання у 10-12 класах. Воно буде поверхневим або його не буде взагалі... Бо те, що пропонував авторитетний академік Василь Кремень в статті «Профільність, але в трирічці, а не в класичній школі» («Голос України» за 26.03.2010), можна реалізувати лише у великих містах...
Київ.
