У київському видавництві «Смолоскип» щойно вийшла книжка, в якій уміщено роман Миколи Хвильового «Вальдшнепи» і повість Артема Сокола «Аглая», що є ніби «продовженням» того роману. Як відомо, другу частину «Вальдшнепів» чекісти 1927 року знищили, її мало хто встиг прочитати. Це роман без закінчення. І спроба його продовжити — спокуслива й цікава. А надто тепер, коли для нашої офіційної ідеології став незручним Хвильовий з його антиколоніальним гаслом «Геть од Москви!»
Герої повісті «Аглая» — прямі нащадки героїв «Вальдшнепів», у них ті самі імена, але живуть вони на 30 літ пізніше, в 1960-х роках. Тоді ж нібито написано й саму повість, і автор — сучасник подій, шістдесятник, чий давній рукопис публікується лиш тепер. Втім, передмова від видавця попереджає, що «ідентичність автора не вповні встановлено». Отже, перед нами — лиш містифікація, спроба довести, що рукописи таки не горять. Браво, це додає книзі пікантності. Але сама «Аглая», на жаль, менш цікава, ніж задум. Повість малопоживна і як свідчення очевидця (якщо автор справді шістдесятник), і як просто спроба літературної містифікації. Персонажі «Аглаї» не вміють себе висловити. Але цього не вміє й сам автор. Текст кострубатий і словесно убогий, думки й слова героїв геть позбавлені інтелектуальної пристрасті, притаманної їхнім батькам. Це хуторянські балачки недоучених просвітян. Якщо автор хотів сказати, що нащадки Хвильового, шістдесятники, саме такими й були — це його справа. Гріх не в тім, що автор так думає, а в тім, що це написано надто бідною прозою. Такі рукописи справді не горять — бо надто сирі. Здається, автор просто не зумів прочитати Хвильового й відчути музику його стилю — а через те не зумів і «продовжити». Це так, якби незакінчений «Реквієм» Моцарта взявся дописати хтось, позбавлений музичного слуху.
Видавці кажуть, що це перша в українській літературі спроба ще не освоєного жанру — повість-продовження. «Спроба, якої ще не було й яка може надихнути до подальших подібних спроб». Лишається на те сподіватися. Бо насправді ця книга — сумне свідчення того, що в тридцятих і подальших роках Хвильового закопали так глибоко, що ми вже розучилися говорити з ним однією мовою.
