На одному з брифінгів заступник глави адміністрації Президента Ганна Герман запевнила журналістів, що Володимир Семиноженко на посаді «гуманітарного» віце-прем’єра нейтралізуватиме «надмірний ентузіазм» схильного до специфічних політичних поглядів Дмитра Табачника. На жаль, передчасну оптимістичність припущень пані Герман уже спростувало життя. Сам віце-прем’єр, схоже, зрозумів свою роль кардинально інакше — не врівноважувати, а посилювати специфіку особистого світогляду головного «освітянина». Минулого тижня Володимир Петрович знов опинився в епіцентрі скандалу.

29 березня пан Семиноженко доручив міністрам юстиції, економіки, освіти та науки «вивчити питання подальшого функціонування Інституту національної пам’яті» на чолі з Ігорем Юхновським. Як стало відомо, на таке «актуальне» рішення його надихнув лист депутата-регіонала Вадима Колесніченка на ім’я прем’єра Миколи Азарова: ініціативний автор в епістолярії виклав вимогу змінити керівництво інституту, оскільки нинішнє не влаштовує його «пріоритетами роботи». Серце «великого державника» (за наявністю мандата) і лідера громадської організації «Рускоязична Україна» (за покликом душі) не витримує наруги над країною, яку Ігор Рафаїлович із заступниками «розколює» «ревізією спільної історії України та Росії». Як «справжній знавець» цієї «історичної спільності», пан Колесніченко навіть пропонує свою кандидатуру на посаду директора — «видатного вченого» Анатолія Чайковського (того, хто не обізнаний з «видатністю» проректора академії управління МВС, відсилаємо до сторінок газети «Комуніст». Судячи з викладених там регулярно історичних сентенцій, товаришеві Чайковському не випадково випала честь бути протеже перейнятого «рускоязичієм» депутата).

«Оперативність», з якою віце-прем’єр відреагував на лист В. Колесніченка, обурила представників патріотично-державницьких сил. Так само опротестували вони й ініційовані способи «поліпшення керівництва й усунення недоліків» — як, наприклад, передавання інституту на баланс Держкомархівів (проти чого не заперечує його голова — член КПУ Ольга Гінзбург. Уточнення партійної належності «головного архіваріуса» в даному разі не випадкове: обирати собі ідеологічні орієнтири було б особистою справою пані Гінзбург, якби ситуація не підтверджувала мораль знаменитої байки про щуку, яку кинули в річку. Свого часу в пресі досить докладно висвітлювалось, як з приходом нової керівниці комітету знищувалися архівні матеріали, що не вписувалися в канони комуністичної пропаганди. Кілька разів розповідав про це і «Голос України». З таким підходом до національної пам’яті дуже просто повернутися до епохи тотальної амнезії. На «балансі» може залишитися хіба що «Короткий курс історії ВКП (б)» та гнівні «панегирики» на адресу буржуїнів-олігархів, які нинішній лідер комуністів продукує в перервах між засіданнями спільної з цими самими олігархами коаліції... — Авт.).

Лідер депутатської фракції «За Україну» В’ячеслав Кириленко вважає, що «наступ на українську мову, культуру та національну ідентичність дедалі більше набуває ознак цілеспрямованого погрому гуманітарної сфери... Український Інститут національної пам’яті очолює зважена людина — Ігор Юхновський — ветеран Великої Вітчизняної війни, не екстреміст, не радикал...». Справді, звинуватити інколи до надмірності «зваженого» у своїх діях Ігоря Рафаїловича в «пріоритетному розколюванні» України могли тільки ті, хто звик оцінювати суспільні явища з позицій трьох «п» (по-російськи): пол, палка, потолок. Масштаби власної «стелі» закривають для них горизонти реальних історичних процесів: це, знову ж таки, було б їхньою особистою справою, якби перекручена уява не нав’язувалася народові як єдино правильна ідеологія...

«Пан Юхновський досить ліберальна людина, — зазначив у коментарі «Голосу України» колишній заступник директора УІНП, голова Київського товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса Роман Круцик. — Я б швидше звинуватив його в проявах бездіяльності, коли йшлося про принципові речі в обстоюванні національної пам’яті, ніж у «жахливих наслідках перекручення» історичного минулого. Бо саме це історичне минуле, а не бурхлива «підривна» діяльність працівників інституту свідчить про тотальне знищення українського селянства, інтелігенції, голодомори. До речі, якщо вже казати правду, то громадські організації у встановленні історичної справедливості встигли зробити багато більше, ніж УІНП як центральний орган виконавчої влади. Однак сьогодні обурює не це, а цілком очевидне виконання рекомендацій інших столиць — знищити все, що має у своїй назві слово «національний». Москві не подобається все українське за духом загалом. Варшаві — визвольна боротьба ОУН-УПА, зокрема. А наша нова влада замість правди про долю народу на колишніх окупованих землях опікується інтересами нащадків окупантів. Це не просто тривожна ситуація, це — заохочення ксенофобії...»

Закиди на свою адресу Ігор Юхновський вважає брутальною провокацією, «спробою дізнатися, чи пропустить суспільство таке «хамство». «Я сам воював. То про що каже цей Колесніченко? Виходить так, ніби цей молодий чоловік нічого про мене не знає і ніколи не читав того, про що я пишу, і не чув нічого з того, що я проголошую. Гадаю, його дії і виступи кимось інспіруються і кимось замовляються...»

Реорганізація національної пам’яті в безпам’ятство поки що не відбулася. Володимир Семиноженко спасував перед реагуванням суспільства. Також — поки що. За встановленою вже традицією, він свої наміри перефутболив опозиції, яка знову «перекрутила його слова». Віце-прем’єр навіть пообіцяв відвідати інститут і на місці розібратися в ситуації, бо «у нас підхід науковий, а не ідеологізований... Спочатку інформація, аналіз..., а потім ухвалення рішення...» Щоправда, з «науковим підходом» — попри обіцянки — поки що не склалося. Чи то опозиція перешкодила, чи то Володимир Петрович тимчасово перекинув увагу на «аналіз» інших «проблемних» зон національної гуманітарної сфери. Для ухвалення комусь дуже потрібного рішення...