Вирізати легко, а от відродити...

— Ми не одразу пристали на пропозицію дати друге життя непрацюючій цукроварні, — каже генеральний директор ТОВ «Укрцукорінвест» Надія Дзицюк. — Для мене особисто важливо було відчути, як мовиться, чим дихає колектив? Чи зберігся кадровий кістяк? Чи мають люди бажання упрягтися в роботу? Звичайно, хотілося дізнатися про технічний стан заводу, як-не-як, цукроварні уже 165 років. Хоча не менш значимою все-таки є перша позиція, тобто людський чинник. Рішення прийняли тільки тоді, коли вочевидь переконалися, що в Красносілці справді хочуть знову чути заводський гудок. До відновлення роботи підприємства готові підставити плече представники місцевої територіальної громади. Про це йшла мова у сільраді. Таким само бажанням сповнені в районі.

Якщо в селі з радістю зустріли нового інвестора, то керівники сільгосппідприємств району з недовірою поставилися до пропозиції укласти угоди на вирощування сировини. «Нічого дивного, — каже начальник Бершадського районного управління агропромислового розвитку Василь Бондаренко, — обіцянок аграрії наслухалися доволі. Саме цим викликана їхня, сказати б, пересторога до ще одного інвестора. Але так було тільки попервах».

Коли пані Надія на одній з нарад керівників господарств, що відбувалася в райдержадміністрації, детально поінформувала спочатку про очолюване нею товариство, а далі — про плани відродити Красносільську цукроварню, ставлення до інвестора із столиці змінилося. Після цього підприємство уклало угоди з господарствами на вирощування майже трьох тисяч гектарів цукрових буряків. Частину сировини доставлять на завод з Кіровоградської і Черкаської областей, з якими межує Бершадський район. Сусідні господарства також погодилися на співпрацю з інвесторами з Красносілки. Їм запропонували вигідні умови — господарствам нададуть насіння, мінеральні добрива... Таку само підтримку обіцяно фермерам та індивідуальним власникам, які вирощуватимуть буряки для підприємства.

Тим часом на завод набирають людей. Приблизно п’ятсот працюючих буде в сезон варіння цукру. Кожному, хто вливається в колектив, незалежно від того, на якій посаді працюватиме, пані Надія нагадує про «золоте» правило: чітко виконувати покладені обов’язки. «Без почуття відповідальності — від рядового трудівника до керівника — ми не витягнемо воза з прірви, в яку він скотився», — наголошує співрозмовниця.

— Наші люди скучили за працею, — каже сільський голова Красносілки Валентина Бєляєва. — Тому вірю, що трудитимуться з таким почуттям відповідальності, з яким не виконували ще жодну іншу роботу. Є в селі династії цукроварів. Навіть ті з них, хто вже в літах, зі сльозами радості сприйняли повідомлення, що скоро знов почують заводський гудок. Для них завод не просто годувальник. Це їхнє життя. Якщо в людини у трудовій книжці один-єдиний запис про те, що вона працювала тільки на цукрозаводі, можна здогадуватися, що для неї значить це підприємство. В нас є цукровари і в другому, і в третьому, навіть у четвертому поколінні... Для громади працюючий завод — це фінансова підмога, нові податкові надходження. Не дивно, що все село радіє.

Радість підсилюється ще однією обставиною. Непрацююче підприємство збиралися було пустити «під ніж». Ще трохи — і мали приступати до «ліквідації». Та селянам вдалося врятувати завод від знищення. Торік, у день 165-ї річниці заснування цукроварні біля прохідної відбулася акція протесту. Однак такі дії тільки трохи відстрочили наміри власників відправити обладнання на металобрухт. Незабаром знову з’явилася інформація про наміри вивезти обладнання. Тож представники заводського колективу звернулися по захист до свого земляка Григорія Заболотного.

— Незважаючи на те, що відповідаю за область загалом, але, зрозумійте мене правильно, проблеми земляків мені особливо близькі, — каже Григорій Заболотний. — У Бершадському районі народився, виріс, там розпочав свій трудовий шлях, там мені, як кажуть, дорога кожна стежина, добре знаю людей і вони мене знають. Може, звучить, пафосно, але це синівський обов’язок — допомогти рідній землі, її людям. Хоча нічого не обіцяв доти, доки після тривалих пошуків не зустрів людей, які погодилися упрягтися в плуга. Я вірю пані Надії Дзицюк, її чоловікові, Віктору Борисовичу, як самому собі. На чому базується ця віра? Досить того, що вони залишили столицю і переїхали в Красносілку. Принаймні на час, поки не поставлять на ноги завод, житимуть у селі. Попередніх власників підприємства, а їх змінилося чимало, в селі не бачили жодного разу.

 

Вінницька область.