Великий вал маленького господаря

Найшвидше свій товар продає Тетяна, молода жінка, котра добирається сюди із приміської Ружичанки двічі на тиждень. Кілька «півторашок» молока, банок сметани та пакетів із домашнім сиром розбираються буквально протягом півгодини. Зазвичай молодиця навіть не виймає все із своїх валіз, а чекає вже добре знайомих клієнтів. Оскільки продукти доставлено майже під будинок, то й коштують вони на півгривні-гривню дорожче, ніж на базарі. Але ж це не зрівняти з магазинними цінами, котрі у півтора-два рази вищі, та якістю, коментувати яку взагалі не доводиться.

А тим часом цифри статистики просто вражають. Із 160 тисяч корів, які утримуються в області, 132 тисячі — у господарствах населення. Отож і основна частка молока виробляється саме там. А отже, молочний ринок, і не тільки той, який концентрується на продовольчих базарах, але й переважна частка того, що представлений продукцією молокопереробних підприємств, формується саме там.

Такі пропорції зберігаються практично в усіх галузях тваринництва. Із більш як 300 тисяч свиней майже три чверті рохкає у дядьківських хлівах. І навіть у птахівництві, де останніми роками доволі агресивно намагаються зміцнити свої позиції бройлерні монополісти, ситуація така сама. Із 3,8 мільйона голів всіх видів птиці, які на початку року були зафіксовані статистикою, дві третини також належить господарствам населення.

Однак повернімось до базарчика. Городина — основний товар, представлений на ньому. Хоча тут немає акуратної розфасовки, як у супермаркетах, проте можна купити все необхідне для столу. Влітку — огірки та помідори. Тепер уже з’явилась перша зелень, на підході редиска. І весь час — картопля, морква, буряк. Все це — продукція домашніх господарств. І тільки завдяки їй доводиться втримувати ціни на овочі. Бо, скажімо, коли взимку через сніги та морози доставка картоплі на ринки дещо зменшилась, прогалину одразу заповнила єгипетська бульба та польські морква та буряки. Однак ціни на них були у два — чотири рази вищими від «домашніх».

Цю ж тенденцію неважко прослідкувати і на цибулі та капусті. Чомусь із списку традиційної городини краю вони випали, а тому цінової конкуренції привозному товару вже ніхто не може скласти.

Взагалі маленькому базарчику доводиться витримувати доволі жорстку конкуренцію з боку сусідніх магазинчиків та овочевих кіосків. Туди дорога для домашнього товару закрита, на прилавках переважає імпортний. Правду сказати, з його зовнішнім виглядом та асортиментом, особливо фруктів, доморощеним продуктам непросто змагатись, але... Базарчик не зникає, і покупців у нього не меншає. І це значить, що він не збирається поступатись фруктово-овочевим монополістам. І не тільки через впертість, але ще й тому, що понад дев’яносто відсотків фруктово-овочевої продукції в області виробляється теж у домашніх господарствах.

Якщо навіть врахувати те, що через відстані, відсутність транспорту і ще низку істотних обставин до базарних прилавків доходить лише незначна частка всього того, що виробляється у домашніх хлівах та на присадибних городах, все одно очевидно, що область годують не великі сільськогосподарські холдинги, а дядьківські руки. Причому в прямому сенсі слова.

Адже із вирощених торік великими компаніями і окремими агропідприємствами майже двох мільйонів тонн зернових (а саме ці культури викликають у них найбільшу зацікавленість), не більше десятої частини пішло на внутрішнє споживання. Решта ж була продана на зовнішні ринки, а виручені кошти пішли чи то у прибуток власників тих же компаній, чи, у ліпшому разі, на утримання тих же агропідприємств, аби вони знову могли повторити виробничий цикл.

По вічному колу від сівби до жнив йдуть і маленькі господарі. Тільки з тією різницею, що їхні прибутки обмежились переважно натуральним продуктом. Але при цьому вони зуміли прогодувати себе, свої родини і ще й значну частку міського споживача. І нікому навіть на думку не спало надавати їм хоч якусь фінансову підтримку.

Торік у краї було зафіксовано зростання витрат на виробництво більшості основних видів сільгосппродукції. Щоб виростити тонну зернових, треба було затратити майже 770 гривень. Центнер яловичини та свинини обходився відповідно в 1,4 та 1,1 тисячі гривень, а тонна молока — в 1,6 тисячі.

Такими були середньостатистичні витрати господарств. І всі вони, без винятку, чекали і чекають державної допомоги. При цьому їх керівники переконані, торік вона була мізерною: для підтримки сільгоспвиробництва на рахунки підприємств надійшло 16 мільйонів гривень прямих бюджетних дотацій і понад 54 мільйони повернутого податку на додану вартість. Цього, як стверджують вони, небувало мало.

Чи не єдиним кроком назустріч цьому виробнику було встановлення урядом мінімальних закупівельних цін на молочну та м’ясну сировину. Але, роблячи один крок і не знаючи, куди йдеш, хіба знайдеш вихід?

Напевно, було б цілковитим безглуздям протиставляти потужні підприємства крихітним домашнім господарствам. Чи, скажімо, перетягувати латану-перелатану ковдру фінансової підтримки з одного сектору на інший. Всім зрозуміло, що українське село просто неможливе і без одного, і без іншого. Та не варто закривати очі на нинішні тенденції.

Якщо в колгоспні часи левова частка продовольчого валу вироблялась саме у великих господарствах, то тепер, як видно зі статистики, акценти істотно змістились. А при цьому життя сільського трударя не стало ні легшим, ні заможнішим.

На 235 тисяч господарств, котрі нині зареєстровано в області, припадає 177 тисяч таких, де утримується худоба та птиця і лише одинадцять тисяч таких, де є сільськогосподарська техніка. І ще такий штрих: під урожай нинішнього року восени було засіяно аграрними підприємствами 723 тисячі гектарів, а господарствами населення — 243 тисячі. Гідна конкуренція. Чи не так?

Але чи довго вдасться втримувати такі темпи одноосібникам? Лише за минулий рік кількість таких господарств зменшилась на п’ять тисяч. Стільки ж хазяйств позбавилось худоби. Середній вік сільських трударів стає все вищим, а охочих серед молоді залишитись на своєму обійсті — дедалі менше.

 

Хмельницька область.