Реформування органів державної влади як необхідна передумова успішного проведення соціально-економічних перетворень

З метою перебудови діяльності органів виконавчої влади з адміністративно-ручного на оптимізоване адміністративно-законодавче управління суспільним життям, а також для подолання безвідповідальності і розпорошеності та посилення концентрації виконавчої влади слід чітко розподілити між міністерствами сфери їх політичної відповідальності за вироблення, законодавче забезпечення і реалізацію у галузях їх відання правової політики.

Для цього покласти на міністерства у сферах їх політичної та практичної відповідальності роботу з розробки і політичного забезпечення прийняття законопроектів Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України — постанов, а також за реалізацією їх у життя.

На державні агентства, які повинні бути утворені замість державних комітетів та інших центральних органів виконавчої влади, а також частини структурних підрозділів міністерств і керівники яких повинні призначатися Кабінетом Міністрів України за поданням міністрів у відповідних сферах діяльності міністерств — покладається реалізація законів і постанов Кабінету Міністрів України у життя.

Міністерства повинні контролювати та організаційно забезпечувати законність у діяльності підпорядкованих їм державних агентств, аналізувати застосування ними законодавства, на підставі чого вносити пропозиції з удосконалення чинного законодавства, а також вживати організаційно-адміністративних заходів для усунення недоліків у їх роботі.

Оптимізувати систему центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом, які безпосередньо підпорядковані Президенту України або Кабінету Міністрів України.

Міністерства та центральні органи виконавчої влади із спеціальним статусом видають підзаконні акти — накази та інструкції, які реєструються Мін’юстом, обов’язкові для фізичних та юридичних осіб.

Така система органів виконавчої влади діє у США, Росії та інших розвинених країнах.

У 1953 р. у США прийнято закон про малий бізнес та створена на федеральному рівні ефективно діюча Адміністрація малого бізнесу (АМБ), у 1963 р. у Японії — закон про малий і середній бізнес. Беручи до уваги, що малий бізнес дає 40—60% ВВП у розвинених країнах, у той час як у нас близько 10%, було б доцільно на базі Держкомпідприємництва створити центральний орган виконавчої влади із спеціальним статусом, безпосередньо підпорядкований Кабінету Міністрів України — Адміністрацію малого і середнього бізнесу, та прийняти Закон України «Про малий і середній бізнес».

Для попередження рейдерства і створення належних економічних умов для розвитку підприємництва, зокрема, для залучення інвестицій, потрібно першочергово вдосконалити, шляхом внесення змін і доповнень, закони для надійного забезпечення і захисту прав власності суб’єктів господарювання, незалежно від форм власності.

За часи незалежності України, особливо в останні роки, за відсутності законодавчого регулювання, відбувається стрімкими темпами комерціалізація виконання державних функцій у системі органів виконавчої влади і місцевого самоврядування, шляхом введення підзаконними відомчими актами необґрунтованих платних послуг, реєстрів тощо через утворені ними підприємства або приватні підприємницькі структури, сукупна плата фізичних та юридичних осіб за які, отримувана цими органами, у рази перевищує видатки на їх утримання у державному бюджеті.

Для першочергового вирішення завдань адміністративної реформи потрібно прийняти на поточній сесії Верховної Ради України Закон України «Про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади», на основі якого після ґрунтовної організаційної і правової підготовки провести адміністративну реформу у ІІ півріччі 2010 року.

У роки незалежності відбулося неконтрольоване зростання адміністрування, на шкоду захисту прав державної і приватної власності та вільному розвитку ринкових відносин, за рахунок збільшення кількості підзаконних актів міністерств і відомств.

Якщо їх кількість, зареєстрованих Мін’юстом у 1993 році, становила 300, то за один 2006 рік — 1800. А всього за період з 1993 року по 1995 рік — майже 20 000, місцевих державних адміністрацій, зареєстрованих місцевими органами юстиції, — 88 000. Не рахуючи нормативно-правових актів органів місцевого самоврядування та нормативних листів центральних органів виконавчої влади, які не підлягають реєстрації органами юстиції, кількість яких взагалі не підлягає обрахуванню.

Для порівняння: за цей період прийнято лише 3 500 законів, 3 384 указів Президента України та 11 769 постанов уряду. Співвідношення між кількістю останніх і підзаконними актами міністерств і відомств в Україні зворотно-пропорційне порівняно з розвиненими країнами ЄС.

Надмірне, штучне правове адміністрування соціально-економічних відносин, особливо підзаконними нормативними актами, породжує безлад у суспільних відносинах і є однією з головних причин корупції, призводить до відтоку, а не притоку капіталу (інвестицій) в Україну.

Слід зауважити, що в Україні 80% законопроектів вносяться народними депутатами і тільки 20% — урядом, що є однією з головних причин низької якості законів, які в нас є безсистемними, колізійними за змістом і дії їх у часі, з неоднозначним їх тлумаченням. У європейських країнах ця пропорція зворотна.

У законотворчій діяльності (при координації Мін’юстом) міністерства за європейським звичаєм повинні враховувати узагальнення Верховним Судом України і вищими спеціалізованими судами практики застосування законодавства судами загальної юрисдикції, які викривають недоліки законодавства, у відповідних галузях права.

Це становище слід виправити прийняттям на поточній сесії Верховної Ради України Закону України «Про нормативно-правові акти України».

Судова реформа є невід’ємною складовою для успішного проведення соціально-економічних перетворень. Її мета — створення в Україні ефективного механізму неупередженого і об’єктивного судового захисту прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб на засадах законності та верховенства права.

В Україні налічується 800 судів і більш як 8 000 суддів — один з найбільших показник у Європі.

Основні проблеми судової реформи:

1) відсутність ефективної системи добору кандидатів на посади суддів — прозорості, конкурентності, чітко формалізованих законодавчо і Вищою радою юстиції критеріїв, яким повинні відповідати ці кандидати і процедури їх добору;

2) низька якість процесуального законодавства, позбавленого змагальності і принципу правової визначеності, сталості судових рішень, яке, зокрема, передбачає повторну касацію і скасування судових рішень вищестоячими судовими інстанціями з передачею справ нижчестоячим судам на новий розгляд замість виправлення судових помилок шляхом прийняття нових рішень;

3) передбачена у законі необов’язковість для нижчестоячих судових інстанцій правових позицій з однозначним тлумаченням норм права вищими спеціалізованими судами і Верховним Судом України;

4) відсутність належного законодавчого розмежування підвідомчості між судами різних юрисдикцій;

5) відсутність ефективної системи відповідальності суддів за грубі порушення ними законодавства;

6) відсутність дієвої системи підвищення кваліфікації суддів та працівників судів;

7) законодавчо не розв’язане питання призначення суддів на адміністративні посади. Відповідно до ч. 2 ст. 130 Конституції України голова місцевого, апеляційного та вищого спеціалізованого суду, заступник (заступники) голів цих судів повинні призначатися на посаду строком на п’ять років з-поміж суддів зазначених судів та звільнятися з посади відповідними радами суддів України за спільним поданням міністра юстиції України, Голови Верховного Суду України або голови вищого спеціалізованого суду. Президент України своїм указом відповідно до ст. 102 Конституції України як гарант Конституції України,  дотримання прав і свобод громадян вводить у дію рішення відповідних рад суддів.

Судову реформу потрібно здійснити шляхом прийняття Верховною Радою України на поточній сесії:

— у другому читанні Закону України «Про суди загальної юрисдикції України» на основі прийнятих у першому читанні змін і доповнень (нової редакції) до законів України «Про судоустрій України» та «Про статус суддів» або прийняти новий Закон України «Про суди загальної юрисдикції України»;

— нової редакції Цивільного процесуального кодексу України та Кодексу адміністративного судочинства України;

— нового Господарського процесуального кодексу України (проект розроблений), замість чинного до цього часу Господарського процесуального кодексу України від 06.11.1991 р.

Потрібно визначити роль прокуратури в системі органів державної влади, визнавши її місце за світовими стандартами у виконавчій або судовій владі та надати їй відповідні повноваження.

Кількість працівників правоохоронних органів в Україні на 100 тис. населення у рази більша, ніж у порівняних з нею європейських країнах. А ефективність їх діяльності зворотно-пропорційно менша.

Зміст реформи правоохоронних органів помилково зводився у нас переважно, і цей хибний підхід, на жаль, зберігається — до зміни форми та організації їх діяльності — утворення та реорганізація правоохоронних органів, а не до зміни змісту їх діяльності — процесуальних повноважень, які визначають ефективність їх роботи.

Першочергово, з метою реформи правоохоронних органів потрібно прийняти Верховною Радою України у ІІ півріччі 2010 року новий Кримінально-процесуальний кодекс України, у новій редакції закони України: «Про прокуратуру України», «Про органи внутрішніх справ», а також закони, які регулюють їх процесуальну діяльність.

За кількістю засуджених за кримінальні злочини і осіб, які відбувають покарання у місцях позбавлення волі, Україна посідає одне з найперших місць у світі.

Так, в Україні кількість установ виконання покарань у вигляді позбавлення волі становить близько 250, а осіб, що утримуються у них щорічно, — близько 150 тис., не рахуючи значної кількості осіб, заарештованих за адміністративні проступки. Кількість таких установ і осіб, які утримуються у них, у рази більша, чим у порівняних з Україною країнах (Велика Британія, Франція, Німеччина).

З метою гуманізації кримінального законодавства прийняти Верховною Радою України у ІІ півріччі 2010 року у новій редакції Кримінальний кодекс України, а також новий Кодекс виконання кримінальних покарань.