Золота троянда Костянтина Паустовського (Запізнілі нотатки на полях)

Все-таки світ цей надзвичайно жорстокий і заздрісний до справжніх талантів, особливо до тих, кого раніше називали інженерами людських душ. Ось що сказано у «Радянському енциклопедичному словнику» (1981, наклад без оголошень 5 млн. прим.) про людину, святе прізвище якої я виніс у заголовок: «Паустовський Кост. Георг. (1892—1968), рос. рад. письменник. Майстер лірич. прози. Повісті «Кара-Бугаз» (1932), «Колхіда» (1934) про перетворення природи у ході соціаліст. буд-ва, іст. повісті («Північна повість», (1938), оповідання, книги про творчість, людей мист-ва (у т. ч. «Золота троянда», 1955). Автобіографіч. «Повість про життя» (ч. 1—6, 1945—1963).

Холодно. Може тому, що жодної державної премії, ні лауреатства, ні зірочки на груди. Хоча його читали від малого до великого. Бо він персоніфікував, як і сьогодні пишуть, художню совість епохи, людську й письменницьку шляхетність. «У Паустовського було два Боги, — писав великий поет, який жив у зневазі, Борис Чічібабін, — російська природа й світова культура». Усякий тепер, у затишку теперішньої літератури, намагається привласнити його собі. Кримчани роблять це іноді більше за інших. І на це вони мають стовідсоткові підстави. Тільки подивіться! Половина його книг написана тут. Кримські сторінки, — як пишуть у музеях його імені, — знаходять місце у романах «Романтика», «Сяючі хмари», «Дим Вітчизни», повісті «Чорне море» і автобіографічна «Повість про життя». Це шість книг, — як наголошується у проспектах музеїв.

Під враженням Південно-Східного Криму народилися оповідання «Загублений день», «Боязке серце» (Феодосія), «Звук, що змовкає» «Синява, «Зустріч» (Коктебель). Повість «Чорне море» народилася у Севастополі. Це був 1935 рік. Розділ «Гірська роса», «Казкар» — це знову враження Старого Криму. Сюди варто приїжджати, щоб ушанувати могили великої поетеси Юлії Друніної та її чоловіка кінорежисера Каплера, незабутнього Петкова — як представника горьковської літератури й кадрів письменників тих нелегких часів. І, звичайно, чарівника письма Гріна.

Мені часом здається, що я чую тут особливий голос, він трохи хриплуватий, роздумливий; голос, настояний на світлих земних миттєвостях. Цей голос змусив мене після восьмирічної строкової, після запасного полку й війни, не бігти кудись, не тягтися до розгулу, а берегти слово про порядність; не холуйства перед засиллям неуцтва й торжества злоби. Паустовський, сам чистий, вмитий росами, вибирає слово, щоб ти побачив, як встав над землею ранок, який він прекрасний; як і цього всього тобі мало, чогось не вистачає, і ти чекаєш незвичайного, світлого й неповторного. Ти згадав не завод, рутину, а як зрушила риба твій поплавець, і ти підсік, і лящ повільно йде у твою підсаку. Ти й сьогодні побачиш щастя, бо нікого не обдурив, не забув написати листа матері; ти не забув першої її зморшки, що з’явилася у війну, коли вона неловко бігла за ешелоном, що мчав, який вже ніколи-ніколи не привезе їй чоловіка, а тобі батька.

Паустовський лікував від хамства, що зароджувалося; він, немов таємно, розкривав і розповідав тобі про зло, що, з’ясовується, торжествує, коли все так начебто прекрасно. Ідемо, салютуємо, а душа іржавіє від того, що ти не щирий, брешеш самому собі й всьому тому, що ти мало любиш, а пишномовно підносиш до небес. Таємниця його слова потребує високої чистоти й моралі. Мені, читаючи його книги, здавалося (я ще тоді віч-на-віч із ним не зустрічався), що говорить він трохи хриплувато, що йому важко на щось натякати, ти сам повинен здогадатися й розгадати, що ти не зрозумів. Думаю, що така література — особливої властивості, вона залишається у тобі. І ти починаєш думати...

Так, він тутешній, кримчанин.

Хоча був для мене тутешнім і у Білій Церкві.

Поруч майже з нею, за двадцять кілометрів, те село, де жив колись його батько.

Свій перший матеріал для дивізіонки «Советский богатырь» — з музею імені Паустовського цього села. Вчителька-фронтовичка, яка ще молодилася й наводила рум’янці, казала, що він ще дуже молодий, «всі ми слухали його з ротом, відкритим навстіж». Їй здавалося, що й буковки, із яких він складав слово, особливі. Засмутило її, що до війни він поставився у доповіді у критичному плані. Сказав, що за Білу Церкву одну поклали гори. Хто ж, мовляв, залишився після такої війни? Боягуз ховався, а в молодому поповненні найзвитяжніших і покосило. Залишився хто?

Я з нею не сперечався. Я дедалі більше любив Паустовського й написав у газету три подачі про нього. Здається, мені тоді пощастило. Я знайшов його статтю про визволення Білої Церкви. Ось так треба писати про визволення міст, — думав я, — з кожного приводу — своя думка, де йдеться про життя й смерть людини, яка бореться за свою землю.

«Коротко про себе». Я йду по цій невеликій передмові Паустовського. Це до «Вибраних творів», том перший, повісті. Державне видавництво художньої літератури, Москва, 1956 р. Він завжди був скромний, коли говорив про себе. Тоді, того року, читачі його обожнювали. «Молодість для мене існує як суддя моїх сьогоднішніх думок і справ. З віком, кажуть, приходить досвід,.. щоб не дати потьмяніти й висохнути всьому цінному, що назбиралося за прожитий час... Батько мій походив із запорізьких козаків, що переселилися після розгрому Січі на береги річки Рось біля Білої Церкви. Там жили мій дід — колишній миколаївський солдат, і бабуся-туркеня. Дід мав лагідний характер і сині очі. Він співав надтріснутим тенором стародавні думки й козацькі пісні й розповідав нам багато неймовірних, а часом і зворушливих історій «із того життя, що минуло».

За батьком майбутнього письменника серед родичів установилася слава людини легковажної й безхарактерної, репутація фантазера, який, за словами його бабусі, «не мав права женитися й заводити дітей». Саме через ці свої властивості батько довго не вживався на одному місці. Москва, Псков, Вільно... Нарешті, більш-менш тривало осів у Києві, на Південно-Західній залізниці.

Мати була переконана, що тільки за строгого поводження з дітьми можна виростити з них «що-небудь путнє». Але неласкавість матері, — наголошує Паустовський, — була вдавана. Велика й різноманітна родина була схильна до занять мистецтвом. У сім’ї багато співали, грали на роялі, благоговійно любили театр. У школі були хороші вчителі гуманітарних наук — російської словесності, історії та психології. Майже всі інші викладачі, — наголошує Костянтин Георгійович, — були чиновниками або маніяками. Їхні прізвиська — «Науходоносор», «Шпонька», «Маслобой», «Печеніг»... З майбутнім письменником училися, — як він зазначає, — кілька юнаків, які стали потім відомими людьми у мистецтві. Це Михайло Булгаков (автор «Днів Турбіних», — відзначає Паустовський), драматург Борис Ромашов, режисер Берсенєв, композитор Лятошинський, співак Вертинський...

На очах їх пройшла революція 1905 року, були страйки, студентські заворушення, мітинги, демонстрації, повстання саперного батальйону в Києві, «Потьомкін», лейтенант Шмідт, убивство Столипіна у Київському оперному театрі...

Коли нині, у Києві, щось відбувається — це немовби так собі. Історія цього міста завжди глибока й повчальна. Отут сходяться й розходяться якісь магнітні тиски, причому особливі, світового рівня. Хто тепер учиться тут жити? Поруч із Чорнобилем — світовим монстром? Нові паустовські, певна річ, опишуть цей час, у якому ми живемо. Хлопці, які студіюють словесність і запам’ятовують, якщо мають геніальний смак до оповідальної частини письменницького ремесла, уславлять чудовий Київ-град, як прославили його своєю присутністю Михайло Булгаков, Лятошинський, Паустовський...

Йому в молодості не пощастило.

Він був у шостому класі гімназії, коли сім’я розпалася.

Мала рацію туркеня-бабуся.

Відтоді Паустовський почав заробляти собі на життя та навчання. «Перебивався я, — зізнається він, — доволі тяжкою працею, так званим репетиторством». В останньому класі гімназії він написав перше своє оповідання, надрукували його у київському літературному журналі «Огни».

Сам письменник смутно пам’ятає рік публікації. В архівах я накопав рік 1911-й. Тут народився Паустовський-письменник. У Києві. Тут, «з того часу, — я цитую Костянтина Паустовського, — рішення стати письменником заволоділо мною так міцно, що я почав підкоряти своє життя цій єдиній меті».

1912 року він закінчив гімназію, два роки пробув у Київському університеті й працював і зиму, і літо все тим само репетитором, вірніше, — як він завжди потім зазначав, — домашнім учителем.

Тоді, у Старому Криму, мені вдалося довго розмовляти із завідувачкою Будинком-музеєм К. Г. Паустовського Надією Садовською. Настільки великі й подвижницькі земні справи таких людей — дивуєшся, як виживають у цьому засміченому, голому практицизмі з кримінальними нахилами! Тоді мене вразила її розповідь про Костянтина Георгійовича, який кинувся витягати з небуття великого романтика Гріна. Вона була, на його думку, ця романтика, проста, весела, блискуча. Вона збуджувала, за словами Паустовського, у людей бажання різноманітного життя, повного ризику й почуття високого, життя, властивого дослідникам, мореплавцям і мандрівникам.

Надія Садовська розповідає й у бесідах, і письмово відвідувачам Будинку-музею, як Костянтин Паустовський, починаючи з 1936 року, багато років листувався з Ніною Миколаївною Грін. Він часто відвідував її у Старому Криму, розповідав їй про те, як вести видавничі справи, турбувався про гонорари для неї. Головне — він брав участь у створенні, а потім порятунку будиночка Гріна.

У мене вже тоді було чимало матеріалів про Костянтина Георгійовича як добру людину, що може віддати із себе останню сорочку, якщо цього вимагає совість і порядність. Добро, напевно, поєднувалося у нього з романтикою. Два найбільших поняття. Де добро й зло гуляють весело, із пританцьовуванням. Де можуть украсти останній ґудзик, де так піднесуть красоти й милості, — залишишся у трусиках і будеш із тремтінням казати: слава Богу, що не вбили!

Але він першим до війни із письменників приїхав до Старого Криму і знайшов умираючий глинобитний будиночок. Він стояв під небом Криму нарозхрист й багато було способів, щоб у Гріна відняти останнє. Грін на очах помирав.

Разом із удовою потім Паустовський прийшов на могилу.

Вона тепер стоїть поруч із могилами Юлії Друніної і його останнього чоловіка Каплера. Я й вище писав про це. Але щемлива туга невдоволеності всим тим, що не зроблено тут по-людськи, — давить душу.

Адже, що простіше? Стежку — до великих! Узаконити. Зробити... прибутковою!

Адже тоді почав Паустовський пробивати стіну мовчання навколо доброї романтики в цій крокуючій до трудових висот країні, щомиті стурбованої планом, трудовими рекордами позахмарних показників. Він пробивав стіну навколо мовчання казкаря, що нібито ігнорував дійсність.

Сам Паустовський був у роботі, готував нову книгу.

Я завжди дивуюся, коли герої-хвати слова доводять, які вони спритні, як добре й швидко пишуть. Письменник — це каторжна праця, праця й ще раз праця. Пам’ятаю, як на одному із семінарів у Літературному інституті Костянтин Георгійович своїм густим, хриплуватим голосом розповідав, як все йому, немов на блюдечку, було подано. Все це потім було немовби запротокольовано й в оповіданнях про себе, і в окремих повістях зі зміною героїв. Батьки розлучилися, однак батько був дорогим для нього. Він їздив містами і селами з його подачі, батько давав йому безплатні залізничні квитки. Польща, Вільно, Бєлосток, Кавказ, Брянські ліси, Одеса... Переддень Першої світової війни. У Києві він був один, мама жила в Москві. В 1914 році він перевівся в Московський університет. На війну його не взяли — молодшого сина у сім’ї в армію за тими законами не брали. «Піти в життя», — пише він, — «щоб усе знати, все відчути й все зрозуміти».

Коли почали формувати тилові санітарні поїзди, пішов з роботи на трамваї й став санітаром одного із поїздів. Брали поранених поблизу місць боїв у Польщі й Галичині, відвозили їх у Гомель і Київ. Потім був довгий шлях відступу від Любліна в Польщі до містечка Несвіжа в Білорусії. На фронтах убиті два брати, він був уже в сім’ї один, поруч із напівсліпою сестрою... Але не міг висидіти й миті. У Катеринославі працював на металургійному Брянському заводі, перебрався в Юзовку на Новоросійський завод, у Таганрозі потім трудився на котельному заводі. Звідти пішов у рибальську артіль на Азовське море... І це «легке життя»? На блюдечку?

У Таганрозі почав писати свою першу повість «Романтики».

Потім ми читатимемо щось із неї, світ вона побачила у тридцятих роках у Москві. Відразу спробував нелегкого газетного хліба у виданнях. «Не спав і не їв, гасав по мітингах і вперше познайомився із двома письменниками — другом Чехова, старим Гіляровським — «дядьком Гіляєм» — й письменником-початківцем-волгарем Олексієм Степановичем Яковлєвим». Яке талановите всяке його друковане слово про них при читанні! Він умів просте поєднання слів зробити вінком! Про одеську газету «Моряк» стільки сплів чарівних слів, що й нині не забуваються. Він виїхав в Одесу з Києва. Друкувалася газета на звороті різнобарвних аркушів від чайних бандеролей і містила, — за словами Костянтина Георгійовича, — безліч морського матеріалу. Від віршів французького поета й матроса Трістана Корб’єра до перших оповідань Катаєва. «У редакції, — пише він, — працювало близько сімдесяти співробітників, але ніхто із них не одержував жодної копійки гонорару. Платили то дюжиною перламутрових ґудзиків, то синькою, то пачкою чорного кубанського тютюну. Часи були голодні й веселі»...

Подивіться, хто працював з ним поруч! Ільф, уже згаданий мною Катаєв, Багрицький, Шенгелі, Лев Славін, Бабель, Андрій Соболь, Семен Кірсанов та інші майстри слова. Хто вже із них написав інформацію, як «на Молдаванці лопнув меридіан», але завдяки зусиллям пожежних аварію було ліквідовано, й за ким потім головний редактор ганявся з палицею — Бог його знає! Кожен номер газети, однак, читався. І нині словотворці-одесити мастаки розсмішити. Багато хто із них дорогого варті. Хоч би з ким із них я спілкувався, по-доброму говорять про Паустовського, про тодішню газету «Моряк», де виживали на пайку хліба й щось ще писали розумне. У його, Паустовського, навіть ранньому листі вже торжествує іскра таланту. У нього скромно сказано у «Коротко про себе» на адресу Одеси: там проходив пушкінський великий закон майстерності, наслідування якого навіки з’єднає серце письменника із серцем свого народу.

Він найчастіше — вчитель простого, свіжого словосполучення; щоб твоя душа, що жила колись у потемках, відгукувалася на письменницьку думку.

«Не ставте мені пустих запитань про «Золоту троянду», якщо ви ще ніде не працювали, тільки вчилися; якщо вас годували батьки; ви ще й не служили в армії; у новому поповненні нашого семінару є такі; ви теоретично знаєте про голод і холод; звичайно, важко сказати щось про війну нове, якщо після її закінчення пройшло всього десять років»... Це з мого блокнота 1956 року. Я сидів цього року на семінарі заочників. Уже трудився в «Рабочей газете». «Ви тоді нічого не зрозумієте з мого цього нашіптування. Воно вам непотрібне».

Паустовський строго дивився на нас, новачків. Жаль, що був останній рік мого навчання в Москві. Я вже писав про те, що мій редактор Юхим Антонович Лазебник категорично порадив мені йти в Київський державний університет і вступати на вечірнє відділення. У мене там, у Москві, загубили атестат, я здав у Києві екстерном за десятилітку й коли сидів на лавках, вичовганих поколіннями, іноді мало не ревів від пустодзвонів лекцій, повчань...

Ну коли хтось із цих пустомель, що говорили із пафосом про велике боже слово Тараса Шевченка, пройшов його дорогою заслання? Витерпів би долю страшного вироку долі? Так, їздили в Казахстан у дати й не дати. Багато говорили за столом. Багато пили. Нові вже й не їздять. Але говорять.

Паустовський пройшов той скорботний, святий шлях генія цієї землі. І написав свого «Тараса Шевченка». Як підказав Бог і талант. Читаю епіграфи, й мурашки йдуть по спині. 

 Я цитую це з книги Паустовського «Повісті й оповідання». Класики й сучасники. Книгу видано у Ленінграді 1985 року. Він не боявся гострих слів. Їх тоді перевертали й приписували до нинішнього дня. І ставили до стінки. Адже Паустовський словами бунтаря-українця немов казав про свій день, де нестерпно живе бідна, брудна чернь, де топчуться над долями зганьблених, безсловесних смердів... Він і сам часом говорив про це відкрито своїм хриплуватим голосом, що ніколи не стирається з пам’яті.

«Дід мій — старий миколаївський солдат — любив поговорити про Тараса Шевченка, — цитую із книги Паустовського про нашого генія. — Забрив його цар у солдати за мужицькі пісні. Гнали його, хлопчику, на Мангишлак, у саме киргизьке пекло, де тухла вода й немає ні трави, ні лози, ніякого навіть поганенького деревця. Розповідали старослуживі, що підібрав рядовий Шевченко суху лозину з верби, відвіз на Мангишлак, а там посадив і поливав її три роки, поки не виросло з тієї лозини шумливе дерево. У наш час солдата ганяли крізь стрій, били нещадно мокрими різками з верби. Називалося це заняття у командирів «зелена вулиця»...

У мерзлому січні сорок п’ятого, перед відправленням на фронт, наш запасний артилерійський полк, розквартирований у Самарканді, брав участь у окружних маневрах там, де проходив «зелену вулицю» ї геній українець. Мій командир взводу лейтенант Ватеркуш, колишній учитель, запитав мене: «А не читав ти зі своїми старшими сестрами про українця-поета Тараса Шевченка? — І, не давши мені відповісти, додав: — Погано було! Погано! Просто не по-людськи! Залишишся після війни, писатимеш свої вірші... З’їздь обов’язково ще раз сюди. Хоч би як потім важко було, порівняно з тим, що було тут із Шевченком Тарасом, — пушинкою здасться».

Поруч із мною стояв Олексій Кунаєв. Це була його земля. Він був напівросіянин, напівказах. Ми з ним вважалися відмінниками. Лейтенант подивився на нього й сказав:

— І ти про щось пометикуй! Адже вчителем бути хочеш після війни?

Ватеркуш потім загинув на війні. Ми з Альошею залишилися жити. Служили ще сім років строкової після боїв. Мене зі Школи сержантів перевели в газету, легше. Але продовжували дружити. В 1949-му випала і йому й мені короткострокова відпустка. Вирішили їхати спочатку до нього, а потім до мене. Уже як благали про проїзний — Бог не знає!

На батьківщині Альоші Кунаєва зійшли зі старого пароплава й незабаром опинилися на півострові Мангишлак. Нам місцеві — ми обоє знали й киргизькуі казахську — пояснили, можливо, і не зовсім розуміючи, що ми хочемо.

— Усе схоже й усе треба запам’ятовувати! — повторював Альоша. —Шкода! Якби поруч ішов Ватеркуш! Я після демобілізації не відмовлюся від своєї країни. Я буду тут учителем! Обов’язково!

Потім-потім я читав, як їздив до Тараса Паустовський.

«Я згадав оповідання діда й розшукав у пустельному, пришибленому селищі кілька жалюгідних дерев. Тьмяне світло поблискувало на їхніх вигоряючих листках. Пил лежав над обрієм — пил засланих пустель, мертвих солончакових просторів. У дворах ревіли облізлі верблюди. Сонце здавалося оком сліпого... Я пішов у степ. Жовтуваті брудні хмари стояли на небі... Тут, у цих місцях, бродив постарілий поет у солдатскому запиленому мундирі. Тут, за наказом Миколи Першого, у нього відібрали єдиний олівець, щоб він не міг ні писати, ні малювати... Тоді я зрозумів весь розпач Шевченка, який мучився тут сім років у казармі, розпач народного співця, якому заткнули залізним кляпом рот»...

Я пам’ятав наставляння лейтенанта Ватеркуша, природного вчителя, учителя душею й серцем. «Тихо покладете квіти й думайте про хороше, там кожний горбик — могила. Кланяйтеся й читайте свої вірші, а якщо знаєте вірші Кобзаря, краще читайте їх»...

Біля нас зібралася вже ріденька юрба хлопчаків.

Вони щось радили нам, говорили навперебій.

Альоша пригорнув одного із них і запитав:

— Де тут могили померлих?

Вони повели нас до могил. Майже біля кожної могили стояла піала з водою. Коли я тепер читаю знову й знову «Тараса Шевченка» Паустовського, мені особливо дороге, не затуркане в словослів’ї, як у деяких балакунів-авторів, його, Костянтина Георгійовича, це місце: «На землі, дуже рідко, десь за кроків сто один від одного, росли кущі гіркого кураю. За пагорбом я наткнувся на казахську могилу. Біля вивітреного каменю стояла піала з теплою водою. На піалі сиділи, погойдуючись, маленькі птахи. Я згадав схвильовані слова Шевченка в його щоденнику про киргизьких дітей. Вони приносять на могили своїх рідних чашки з водою, щоб пташки, що залітають у ці мертві землі, не загинули від спраги».

Ніколи не хочу перевіряти «киргизькі» чи «казахські» це діти. Я народився у Киргизії, у сім’ї тамбовського мужика. У мене дома тоді Альоша Кунаєв повторював: «Все схоже. І все треба запам’ятовувати». Він, їдучи потім від мене, прощаючись, цілував руки моїм сестрам. «Інтелігент!» — сказала Ася, старша моя сестра, фронтовичка. Він справді став потім інтелігентом. Одержав звання заслуженого вчителя (у дужках, на своїй фотографії, написав: «Я буду жити й за нашого взводного Ватеркуша»).

... Якби у нього вчилися діти міста Джалал-Абада, де в горах лежить на самоті моя мама, я б знав: завжди на могилі її стоїть піала з водою. Спрага там у гарячі дні літа — непоясненна будь-якою мовою. Страшно, коли могили — не поруч. І ти не в змозі уже щось виправити.

Повертаюся на рідну вже давно мені Землю.

Послухаю славних солов’їв, що вміють умертвити своїми словесами й золоті троянди, і золоті словосплетіння, і заум, де торжествує неуцтво, неповага до кращого, що створюється не тільки у тебе, у твоєму видавництві, а де народжуються мимовільні повчання, які сприймаються тому, що вони обрано відсіяні від «якання», вони входять у національне надбання, якою б мовою вони не творилися.

Хіба можна, приміром, сьогодні не знайти «Золоту троянду» Паустовського? Уміння зрозуміти хороше слово — це не тільки вроджений смак. Це—робота, робота й робота над собою. Треба відроджувати творця слова. Теперішні можливості держави, що називається Україна, — навіть непоясненні. Ми можемо перегнати багато країн, які читають книгу, за талановитими творами і минулого, і нинішнього дня. Треба лише розібратися, хто ж тепер заважає підняти книгу (може, без імен, усипаних нагородами)? Книгу, що робить країну хорошою, що вміє дружити, країну, що поважає таланти.

Поверніться назад.

Огляньтеся.

Покарайте того, хто викинув з бібліотек книги, які читалися, які навчили добру і розуму. Чому раптом така ненависть до російської хорошої книги? До татарської книги — чому зі зневагою? Чому тільки — на голому ентузіазмі одні, а інші — жирують і кричать, що вони еталоновані?

«Далекі роки» його починаються зі смерті батька. «Я був гімназистом сьомого класу гімназії, коли прийшла телеграма, що в садибі Городище, біля Білої Церкви, помирає мій батько»... У телеграмі фраза: «Привези з Білої Церкви священика або ксьондза — однаково кого, аби тільки погодився їхати»...

Весняна вода йшла через греблю валом. До садиби вела через річку кам’яна гребля. Ніхто, звичайно, не захотів переправити сина до батька. Це було божевілля. Відмовилися з ним їхати й священики......

Але він поїхав. І гніді коні, задерши морди, хропучи, увійшли в стрімку воду. Посередині греблі, де вода йшла найсильніше й навіть дзвеніла, коні зупинилися... «Тоді я побачив дядька Ілька. Він щось кричав і розмахував над головою жмутом каната... Ксьондз перехрестився широким католицьким хрестом... І троє коней, після того, як Ілько жбурнув канат, витягнули, нарешті, коляску на острів.

Гімназист Паустовський ранком разом з родичами поховав батька...

... А 1955 року я одержав призначення — служити у Білій Церкві. Це було після закінчення Вищих курсів політскладу в Ленінграді. Уже писав про це право вибору як відмінник навчання. Того року вийшов перший том «Вибраних творів» Костянтина Георгійовича. Дістав я його по блату, у мене вже були надруковані дві повісті. Їх я й відправив у московський Літературний інститут, щоб вступити до нього, навчатися.

Маленька дивізіонка, що називалася «Советским богатырем» була на слуху. Тут друкувався у війну її заступник головного редактора Михайло Алексєєв — майбутній великий письменник, куратор української Спілки письменників, головний редактор журналу «Москва»; старшина Олесь Гончар — великий український письменник, що відразу заявив про себе романами про визволення Європи; Єгор Ісаєв — москвич, у майбутньому поет із власним голосом, який до останнього дня життя любив Україну. Вище я розповідав, як писав в «Советский богатырь» матеріал із сільського музею Паустовського. Я знав уже тоді, які вимоги ставила газета...

1956-й! Найщасливіший для мене рік. Нарешті — демобілізували!

І їду, уже знайшов роботу у великій газеті, вступати до Літінституту! Згадав, як потім не пощастило — навчайся тільки у Києві! Треба опановувати дві мови. Газета — українською й російською... Але в перші приїзди до Москви зі мною розмовляли довго. Кілька разів викликали до Костянтина Паустовського. Я розповідав одного разу про село його батька, могилу, що оберігається громадськістю. Він запитав про мого батька. Я сказав, що загинув невідомо де. Записав потім, що він відповів: «І це теж майбутня світла література. Про війну у неї щемлива пам’ять у народі». Я й нині вірю, що це так. Навіть за нашого блюзнірства деяких, тих, що не бачили війну, що не відстоювали цю землю.

Паустовським демонструється у «Золотій троянді», книзі корисній особливо сьогоднішньому дню, одержимому письменницькою суєтою багатьох нових «інженерів душ». Тих, хто навчився добре матюкатися й поблажливо поплескувати читача по плечу: «Берися, дорогий, за нове чтиво! Учися багатоповерховим матом гавкати на цих пройдисвітів, які все скупили, жеруть і п’ють, а народ гине!» Таке я нещодавно читав.

Лихо наближається.

Простий стиль уже не жується. Поламаєш зуби.

А от російський письменник, ще молодий Паустовський пише: «Кращим часом — часом нестримних мрій, захоплень і безсонних ночей — була київська весна. Осяйна й ніжна весна України. Вона потопала у росяних бузках, у трохи липкій першій зелені київських садів, у запаху тополь і рожевих свічок старих каштанів. У такі весни не можна було не закохуватися у гімназисток з важкими косами й не писати віршів. І я писав їх без усякого зупину, по два-три вірші на день. Це були нарядні й, звичайно, погані вірші. Але вони привчили мене любові до слова й мелодійності мови»...

Автор Золотої троянди (залишимо лапки осторонь) зобов’язаний мати стежки й стежинки до свого Слова не тільки на півострові Крим. Його книги — це змагання з вульгарністю, що йде навалом на гідну літературу. Душа повинна працювати після читання. Вона повинна відкидати вседозволеність, вульгарність, з аршинними матами букви. Хижі, жадібні накопичувачі добра особистого за рахунок порнухи й безмежного сексоскладання вже в історії створення книг були, закінчували вони сумно. Тому що їхнім словом заражаються нові покоління. Ллється кров, як в інших книгах, потоком. Ідуть тихі й не тихі перевороти. Історія революцій, що вирішує проблеми багатств, завжди погана, вона зла, правовідступна...

Перечитуйте книги Костянтина Паустовського. Людини без тодішніх премій, лауреатств, особливих відзнак. «Жадання досягати дедалі більших високих меж, — пише він в «Наодинці з осінню», — жага досконалості рухає життя. І народжує шедеври»...

Багато його словосполучень — шедеври. Вони прекрасні. Вони захоплюються життям. Адже життя дається один раз...

Лютий—перша половина березня,