Давно переконалася: спроби змінити стандартний урок абсолютно нікчемні.
Інновації, інтерактивні методи залишаються показовими і застосовуються для демонстрації осучасненого навчального процесу. Але вчитель-практик знає: «Цікаві уроки знань не дають!». Кожний учитель користується дідівським способом ведення уроку: організаційний момент, мотивація навчальної діяльності, актуалізація опорних знань (повторення), перевірка домашнього завдання, подача нового матеріалу, його закріплення на репродуктивному і варіативно-конструктивному рівнях.
Чим краще ментор володіє такою методикою, тим кращі знання дає. Апріорі його учні успішно пишуть контрольні, перемагають на олімпіадах тощо.
Але хіба це демократизація, гуманізація, про що так гордо звітуємо? Це наповнення ємкості!
У цій системі учень — об’єкт, а не суб’єкт навчання. У цій системі вчителя критикують. Він здає звіти про рівень знань, про середній бал навчання, результативність.
Це система адміністративного контролю і примусу: вчитель контролює учня, завуч — учителя; районний методичний центр — завуча; обласний методичний центр — районний; МОН — обласні управління освіти. І всі збирають безкінечні звіти, зрізи, моніторинги. Хто таке назве творчістю?
Чому наші діти не хочуть вчитись? Чому відмінники не можуть адаптуватися в соціумі? Чому бізнесменами, політиками стають здебільшого ті, хто вчився погано чи посередньо?
Не мною сказано: учитель повинен вчити вчитись. Бо «коней можна пригнати до водопою, але змусити пити всіх — неможливо!»
Діти, що не хочуть вчитись — страждають. Вони не хочуть мучитись над хімічними формулами, знати, які реформи проводив Косигін, як обрахувати площу піраміди... Вони бунтують, не дають вчитись тим, хто хоче.
Але ж у нас обов’язкова середня освіта!
Кожен прийшов у цей світ особливим, у кожного — своя мета, свій талант. Хтось стане вченим, а хтось гарним перукарем, до якого звертатиметься той вчений. Для чого уніфікувати всіх?
Ми дійшли до абсурду. В сільській школі — один клас — всі вчаться в математичному профілі, в іншому селі — всі в історичному. Район гордо звітує: «Профільне навчання введено в 99 відсотках шкіл».
Як вчити у профільному класі, де п’ять — не можуть, десять — не хочуть, троє — дуже хочуть, а п’ятьох — змушують?
Середня освіта повинна бути особистісно-орієнтованою і доступною, але не обов’язковою! Комусь із дітей для засвоєння програми 9 класу, наприклад, треба один рік, а для іншого — два, і це абсолютно нормально.
Ми, на жаль, прийшли від обов’язкової середньої освіти до майже обов’язкової вищої, яку дають понад 830 ВНЗ. Тепер підлогу миють юристи, а в ятках на базарах стоять економісти!
Доречно процитувати Президента АПН України Василя Кременя: «Схиляю голову перед освітянами, які працюють в нинішніх умовах. Але щоб ми були конкурентною країною, мають бути істотні зміни».
Що, на мою думку, треба зробити?
Змінити вимоги і методологію до уроку.
Зняти відповідальність з учителя за рівень навчальних досягнень учнів, бо це призводить тільки до гонитви за показниками.
11, 12 класи створювати як профільні тільки після вивчення непрофільних предметів.
Змінити менеджмент в освіті з командно-планового на методично-технічно забезпечувальний.
Олена КИЯНИЦЯ, учитель-методист.
с. Мирнівка
Джанкойського району, Крим.