Уперше в країні почали говорити про необхідність пенсійної реформи ще 1996 року. Вісім років вивчали міжнародний досвід, писали проекти законів і сперечалися про них. Нарешті, 2003 року були прийняті закони й почалося запровадження трирівневої пенсійної системи. Три роки тому ми мали розпочати обов’язкові пенсійні накопичення (другий рівень), які дають змогу громадянам не лише підвищити рівень своїх майбутніх пенсій, а й залишати у спадок пенсійні кошти.
У жовтні 2009 р. урядовці та фахівці знову почали обговорювати долю майбутніх пенсіонерів України. Концепція подальшого проведення пенсійної реформи мала б остаточно визначити напрями подальшої розбудови пенсійної системи. Але вона цього не зробила.
Протягом останніх років уряд проводив політику «вичікування» щодо запровадження другого рівня, постійно відкладаючи його дату. Професіонали ринку накопичувального пенсійного забезпечення вже втомилися від нескінченних обговорювань у робочих групах плюсів і мінусів різних сценаріїв. Бо будь-якому існуючому сценарію бракує головного — політичної волі уряду щодо реалізації задекларованих раніше намірів.
Відсутність політичної волі щодо розбудови пенсійної системи України призводить до низької якості державного на-
гляду та регулювання у сфері накопичувального пенсійного забезпечення. Складається враження, що коли Україна відкладає запровадження другого рівня, то нікого в уряді не цікавить, що відбувається на третьо-му рівні — з недержавними пенсійними фондами, їх адміністраторами, КУА та зберігачами. А головне, що ж відбувається з регулятором цього ринку — Держфінпослуг?
А відбувається щось незрозуміле. Нормативна база цієї інституції має суттєві прогалини, а це впливає на якість на-гляду за роботою всіх суб’єктів накопичувальної пенсійної системи. Але замість суттєвого й термінового вдосконалення роботи в тих напрямах, які вже закріплені за цим органом, створення системи постійного підвищення кваліфікації працівників, розробки конче потрібних підзаконних актів, Держ-фінпослуг починає ставити питання про перетворення його на «мегарегулятор».
Водночас суди України розглядають численні позови суб’єктів ринку недержавного пенсійного забезпечення до Держфінпослуг. При цьому вирішують справи не на користь регулятора, що свідчить не тільки про низьку якість роботи останнього, а й про незаконність його рішень. Дивно, що ця інформація майже не потрапляє на сторінки преси, не привертає уваги Кабінету Міністрів України, якому підзвітний Держфінпослуг. Подейкують: попри те, що суди скасовують деякі рішення Держфінпослуг як незаконні, регулятор хоче отримати право на спрощений порядок прийняття своїх нормативних актів, а саме — без реєстрації їх у Міністерстві юстиції України. Сподіваємося, ці чутки залишаться лише чутками...
Тим часом досвід інших країн свідчить, що роль державного регулятора особливо важлива для молодих, нерозвинутих ринків, яким є ринок накопичувального пенсійного забезпечення в Україні. Тому що на етапі розвитку складних систем саме держрегулятор має сприяти формуванню високопрофесійної, прозорої поведінки всіх суб’єктів, чіткому додержанню норм чинних законів та захищати інтереси і права всіх учасників. Але для цього працівники самого регулятора мають бути високопрофесійними фахівцями своєї справи.
Пенсійна реформа — процес тривалий. Тому потрібно пам’ятати, заради чого він розпочинався. А саме — для того, щоб кожен громадянин мав не тільки конституційне право на гідну пенсію, а й можливість забезпечити її через державну систему пенсійного страхування чи через добровільне пенсійне накопичення. І щоб при цьому ані приватні шахраї, ані державні регулятори не могли незаконно позбавити громадянина його права і його грошей. Отоді пенсійна реформа досягне своєї мети.
І якщо уряд відкладає запровадження другого рівня пенсійної системи, він просто зобов’язаний приділити пильну увагу розбудові добровільного пенсійного забезпечення. Адже для таких категорій населення, як фізичні особи-підприємці, працівники сільськогосподарських підприємств, працівники із сезонними видами роботи та багатьох інших громадян, добровільне пенсійне накопичення — чи не єдина можливість забезпечити собі більш ніж мінімальну пенсію, яку вони отримуватимуть з Пенсійного фонду України.
Анна НЕЧАЙ,доктор юридичних наук, заступник директора Науково-дослідного Інституту фінансового права, міжнародний експерт з питань пенсійної реформи.
