Те, що відбувається сьогодні в Україні, переконує в правильності й навіть точності моїх недавніх оцінок і висновків. Вони точно вкладаються у формулу: вибори закінчилися — війна розпочалася.
Закінчилися не тільки інавгурацією законно обраного президента. А й у тому сенсі, що ми так і не вийшли на цивілізований шлях формування влади, а фактично повернулися знову туди, звідки починали. Отже, справа аж ніяк не в тому, кого обрали, в чому намагаються переконати суспільство переможені. Справа — в нас. Справа в тому, як ми обирали. І як ті, хто мав бути суспільним рупором, будити й вирощувати суспільну думку, фактично затоптали демократичні сходи і просто здали народ, нав’язавши йому звужений вибір від протилежного.
У бідній країні не може бути чесних виборів
Тому те, що відбувається нині, закономірно свідчить про одне: вибори і їх результати нас просто оголили. Втім, я не поділяю стогони з приводу того, що вони — неминучий етап України на шляху ледь не до прірви. Хоча, судячи з оцінок новим урядом стану справ у країні, ми й стоїмо, хитаючись, на останній до неї точці.
Виходячи з міркувань необхідності мати на пострадянському просторі приклад країни, що все-таки піддається навчанню (прищеплюванню) демократії, а особливо не бажаючи й далі мати в центрі континенту велику зону турбулентності й нестабільності, Захід дружно, як за сигналом, раніше від нас самих підвів риску під українськими виборами: вони відповідають високим, загальноприйнятим демократичним стандартам. Я не випадково ще після першого туру передбачав, що результат їх визначить позиція європейського співтовариства і США. Їх фактично задовольняв будь-який результат за однієї умови — Україна надалі не завдаватиме «головного болю», стане передбачуваною, вийде із затяжної смуги стабільної нестабільності.
Як відомо, «західна думка» працює за заданим сценарієм і на основі узгоджених установок. Тому високий стиль в оцінці нашої політичної кампанії з вуст не менш високих європейських представників мені неодноразово доводиться максимально делікатно приземляти пропозицією: заради Бога, не переконуйте так наполегливо й безупинно, що в Україні вже все по-чесному. А то ми самі в це повіримо і те, що в нас відбувається, почнемо сприймати як вищу точку суспільного розвитку.
Та й світова практика знає чимало прикладів того, як демократична процедура здатна легітимувати феодальну політичну систему. І проведення виборів навіть із прийнятним результатом — це ще не найбільше політичне досягнення.
У бідній країні за визначенням не може бути чесних виборів. Отож потрібно розрізняти два поняття — вибори (власне виборчий процес) і голосування. З останнім справді проблем уже фактично немає. Усе більш-менш пристойно і по-європейськи.
А як оцінити те, що тільки на «стимулювання» (свідомо уникаю слова «підкуп») у тій або іншій формі виборців було витрачено, за моїми прикидками, кілька мільярдів гривень. І це без урахування різних благодіянь за державний рахунок, які щедро демонстрували В. Ющенко і Ю. Тимошенко, мимоходом спустошивши державну скарбницю і запас нагород років на п’ять уперед, а також вливань у ЗМІ та експертне середовище. До речі, привертає до себе увагу їхня дружна вимога чергових позачергових виборів до Верховної Ради. Що, правди й справедливості домагаються? Гадаю, що більше хочуть шалених грошей, бо міцно посаджені на виборчу голку. Інакше говорили б про очевидне, що, за великим рахунком, вибори як демократичний інструмент реалізації волі народу для України закінчилися. І на найближчий час про такі доведеться забути. Особливо за нинішньої виборчої системи, яка дедалі більше перетворює вітчизняний політикум на кланове співтовариство.
Розділення, а не взаємопроникнення політичних і моральних категорій, права й етики для України стає небезпечним. Адже саме втрата основних цінностей, свідомості громадянського суспільства й відповідальності спричинили падіння багатьох державних утворень. До речі, історик Едвард Гіббон добре показав це у своїй роботі, що прославила його, «Історія занепаду і падіння Римської імперії».
При входженні в суспільство споживання будь-які країни переживають кризи. У нас же вона набуває особливо потворних рис. Економічний занепад, ерозія суті політики, безпрецедентна духовна криза множаться на небачене раніше соціальне розшарування. Прості люди дедалі частіше вживають слова «ми» і «вони»: «вони» — багаті, сильні світу цього, «ми» — бідні. Країна пройшла закономірний шлях від становлення до втоми.
І на цьому тлі нам треба працювати над тим, щоб забезпечити єдність нації і новий життєвий прорив.
Конфлікти неминучі,але вони мають бути джерелом перетворень
Загалом вибори — це завжди очікування позитивних змін, коли народ, суспільство й країна виходять на нову перспективу й творчий розвиток, міцніше вмонтовуються в загальну канву людського розвитку, осягаючи майбутнє. Особливо, якщо є розуміння того, що «лучшие и прочнейшие изменения суть те, которые происходят от улучшения нравов, без всяких насильственних потрясений...». Це пушкінські слова з «Капитанской дочки» (глава VІ. Пугачовщина).
А чи можемо ми сказати, що вибори у нас сприяють «поширенню правил людинолюбства»? Позитивна відповідь сьогодні буде передчасною.
При цьому я не закликаю уникати, замовчувати чи подавляти конфлікти, а розв’язувати їх. Конфлікти неминучі, але знову-таки вони мають бути джерелом перетворень і зростання. Для цього проблеми дня варто переносити в позитивний, оптимістичний контекст державного й громадського життя. Й одночасно вибудовувати інститути, що стримують, а не провокують непродуктивні, безвихідні конфлікти.
На жаль, українська практика організації державного й політичного життя винятково на конфлікті й пошуку ворогів залишається визначальною. Команда, яка програла, категорично й одразу оголосила тотальну мобілізацію на війну з переможцем. Причому вегетаріанські методи в цій сутичці відмітаються начисто. Неважко припустити, що тріумфатори відповідатимуть з усією пролетарською ненавистю.
За традицією, що вже склалася, ті, які відмовляються і не бажають бути співучасниками таких дій, відразу ж гучно оголошуються Ю. Тимошенко зрадниками з розгортанням уже неодноразово апробованих кампаній шельмування й психологічного тиску, піддаються анафемі. Вона ж навпаки — зразок, уособлення всіх чеснот. Жорстокий талант!
Особливо старається в цій кампанії агресивна сірість і передусім та його частина, що переметнулася від В. Ющенка й отримала талони з номерками місць у списках на майбутні вибори. От уже правда, що в меркантильний час справжня відданість — та, що базується на користі й інтересі.
І це далеко не звичайна компенсація поразки показною агресією. І не свідчення того, що тільки одна хвороба примножує людські сили — прагнення до влади й сама влада. По суті, в країні провокуються зіткнення і громадянський конфлікт. Для цього використовуються й перші очевидні промахи нової влади, насамперед у чутливій гуманітарній сфері та в питаннях державності, а також кадровій політиці.
У сукупності зі спробами штучного збудження суспільства і на тлі набутої на мітингах розв’язності, приниження людей бідністю (на чому треба особливо наголосити), розладу системи управління і на хвилі жорстокої вседозволеності слова формуються потенціал і підстави для реалізації саме такого сценарію.
Правда, він поки що розмитий боротьбою за те, хто очолить опозиційний фронт, на командування яким нині вочевидь претендують на рівні заяв про наміри щонайменше три політики. А також те, що вони сьогодні лише виступають у ролі типових загарбників суспільної думки, займаються переважно обробкою електорату, особливо Західної України, і видиранням одне в одного націонал-патріотичного прапора.
Далі — пошуки й використання будь-яких приводів для сутичок. А там, дивись, і надоспіє 20-та річниця студентського голодування. Розумієте, до чого я веду?
Політика стоїть поперек економіки
З урахуванням цього, й окрім інших дій, влада, очевидно, буде активно займатися формуванням ручної, «своєї» потішної опозиції. Тим більше що потенційний лідер для неї вже визначений і обласканий. Із когорти тих, про кого в народі кажуть: народився зі срібною ложкою в роті. Та й досвід близького зарубіжжя показує, що штучно виплеканий подразник є непоганим громовідводом для влади.
І ще: характерна риса в діяльності вождів новопроголошених опозицій (утім, і влади також) — балансування між брехнею й правдою. Вони, схоже, завжди щирі й завжди брешуть. Будь-яку неправду вдягають у правду, а всяку правду червонять неправдою. Однаково галасливі, красномовні, переконливі й сіруваті. Демонструють сміливість піонера і завзяття великого гравця. Ідейність вибудовують на владолюбстві — безвідповідальному, але всесильному. І навіть чарівні у своєму цинізмі. Й одночасно, здається, вже вічно перебувають у запаморочливій любові до влади, вчергове шукають підхід до неї, як шукають підхід до повного вимені. Одне слово, знову підкрадаються до влади, щоб проникнути в державну скриню, перед цим ними ж самими неабияк спустошену.
А взагалі для українського політичного співтовариства характерна гнучка мораль, а по суті — її відсутність. Мілкуватість за невичерпного бажання відігравати значну роль. Малограмотність, яка, проте, дозволяє виступати в ролі «хазяїв» нашого життя. І вчора, і сьогодні.
Усе це досить ускладнює реалізацію ключового завдання — забезпечення злагоди в країні через подолання нашого внутрішнього сум’яття й зовнішніх розчарувань нами. Україні, насамперед, як повітря потрібний внутрішній мир. На основі розуміння того, що політика стоїть поперек економіки й загалом усього українського життя. Країна просто завмерла в гіркій нетямі й так далі тривати не може.
У політиці можна й потрібно експериментувати. Але експерименти за рахунок обману людей і власне за рахунок людей — це, щонайменше, велике неприпустиме хамство.
Конституція не повинна залишатися загубленим документом
Насамперед, без політичної стабільності нереально зміцнити розхитану безвідповідальними діями владу, налагодити нормальне життя, забезпечити його спокійний плин. У свою чергу така стабільність не повинна суперечити основоположним критеріям демократії й досягатися за рахунок обмеження прав і свобод. Головне — не повинна забезпечуватися за рахунок тих соціальних груп і територій, які в ході голосування на виборах висловилися за інших кандидатів. Не можна допускати помсти стосовно частини народу. Навіть найменших натяків на це.
Тут вважаю за потрібне акцентовано звернути увагу на ту обставину, що ми намагаємося запозичити тільки європейську «державну машину». Але все ще не в змозі запозичити в Європи «раціоналізм», «терпимість», «взаємоповагу», «демократію», «верховенство права» і «громадянське суспільство». А також зрозуміти те, що свобода — це почуття індивідуальне, а націоналізм — колективне.
Ми, як і раніше, перебуваємо в стані недоєвропейської, я б навіть сказав — псевдоєвропейської, позаправової держави. І щоб створити власний національний проект, нам необхідно усвідомити фундаментальну роль визначених цінностей і почати опікуватися збереженням громадянського миру та єдності країни на основі Конституції. Конституція не повинна залишатися загубленим документом.
Звісно, самого розуміння важливості всіх цих прописних по суті істин вочевидь недостатньо. Для початку нашому політичному класу варто усвідомити безперспективність безпринципних політичних воєн, передвиборної риторики, що триває у відносинах із суспільством, послабити натиск на чутливі питання, за допомогою яких протиборчі сторони розділяють країну і сварять людей.
Політичну конкуренцію не повинна підмінювати витончена війна фінансово-олігархічних груп, а комерційні інтереси видаватися за державні потреби й народні сподівання. Начебто розмову з народом, але шепотіння з політиками й методики штучного збурення суспільства потрібно замінити налагодженням політичного діалогу, і насамперед — у Верховній Раді. Українським політикам для початку не завадило б навчитися бути людьми. Навчитися управляти собою, що важче, ніж управляти іншими. І зрозуміти те, що справжній керівник керує не з вершини, а з центру.
Незалежно від складу парламентської більшості діяльність опозиції (принагідно зазначу, що право називатися опозицією ще треба заслужити практичною працею) має бути спрямована не на блокування роботи законодавчого органу та уряду, демонстрацію патологічних спазмів ненависті, а на вироблення альтернатив, контроль і публічну аргументовану критику влади. Адже ми так і не засвоїли загальноприйняте демократичне правило, що єдиним цивілізованим мірилом визначення того, хто є справжнім виразником народних інтересів, є вибори і тільки вибори. А все інше, включаючи бійки в сесійному залі, блокування дверей і трибуни, відключення електронної системи, освітлення тощо — не більше ніж провокації, свідчення того, що нема чого сказати, і з опозиційною діяльністю не має нічого спільного.
Щоб остаточно не заплутатися й не загрузнути в з’ясовуванні стосунків, які вже до краю знесилили й знеславили країну, я закликав і закликаю всіх, хто претендує на роль національних лідерів і парламент до конструктивного діалогу.
Діалог заради майбутнього
2011 рік — рік 20-річчя незалежної України. Наскільки далеко нова Україна віддалилася від старої? Як два десятиліття змінили мікросвіт українського громадянина, простої української, а не олігархічної, або політичної сім’ї? У країні виросло абсолютно нове покоління, котре думає й розмовляє українською не тільки за формою, а й по суті. Однак живе так само, як українські покоління радянської епохи, — в тому самому псевдодемократичному, правовому, економічному, соціальному, інформаційно-культурному й моральному «бульйоні».
При цьому покоління українських політиків, на очах яких виросло це покоління, фактично не змінилося. Більше того, ця так звана «політична еліта» постійно повертає суспільство в трясовину тих же проблем і політичних рішень, з якими Україна вступила в незалежність: національна ідентичність, місце України у світовій системі, шляхи розвитку економіки (соціальна, інноваційна, олігархічна), переосмислення історії, гармонізація мовної політики. Після кожних виборів складається враження, що країна знову повертається в 1991 рік і на порядок денний випливають наріжні питання формування нації, засад організації й напрямку розвитку суспільства.
Ось чому політичний діалог, до якого я закликаю, не просто своєчасний, а й давно назрів з обох боків: як з боку політиків, так і з боку суспільства. Проведення такого діалогу без PR і телешоу в 2010 році дозволило б винести стратегічні уроки з двох перших десятиліть незалежності, досягти до ювілейного 2011-го певного «рамкового» консенсусу між політичними гравцями й громадськістю (наприклад, в особі неурядових організацій), домогтися хоча б слабкої згоди про державні пріоритети розвитку на наступне десятиліття.
Оскільки надія на політичний діалог, тим паче конструктивний, на рівні тільки політиків, надзвичайно слабка й вже раніше була зігнорована, як відповідь на мої попередні ініціативи, залишається змінити формат діалогу — на діалог між суспільством і політикумом та змусити до цього політиків. У новій політичній ситуації він може бути реалізований, якщо таку ініціативу підтримають Президент і Прем’єр-міністр України. Це надасть діалогу характеру національної суспільно-політичної ініціативи, загостреної на конструктив, а не деструктив.
Зрозуміло, що потрібне ретельне опрацювання порядку денного для відповіді на багато запитань. Серед них, зокрема:
1. Як повернути Конституції статус реально чинного Основного Закону? Який механізм забезпечить внесення поправок і змін до Конституції в інтересах суспільства, а не політичних сил?
2. «Вибори — мірило демократії». Як відповісти на очікування суспільства одержати конструктивну виборчу систему? Наскільки глибоко потрібно змінити всю виборчу вертикаль?
3. Як відкласти тему історії в публічних політичних дискусіях до концептуального осмислення «національної історії» професійними істориками? Яким має бути табу на конфліктність у суспільстві з хворобливих гуманітарних питань?
4. Які зовнішньополітичні пріоритети України у світі, що швидко змінюється?
Політичну конкуренцію не можна підмінювати фактично антидержавною діяльністю. Кожному має бути зрозуміло, що нинішнє безпринципне протиборство прямо веде до руйнації самих основ державності. Зрештою, має бути усвідомлення загальної відповідальності й розуміння того, що від неї ніхто й нікуди не дінеться.
Державність підривають не ідеї, а люди
Розмовами про тяжку економічну спадщину, залишену попередньою владою, не варто намагатися перекривати проблему внутрішнього конфлікту, основу якого складає конфлікт світоглядів. Саме він акумулює загрозу загострення протистояння, до того ж потужнішого, ніж, скажімо, з причин соціальних, за всієї їхньої гостроти.
Не можна й далі не помічати і всебічно не реагувати на те, що наше минуле (особливо в його усвідомленому трактуванні державними діячами з особистісних мотивів або через бажання просочити ідейністю справи політичної та іншої наживи) стає для людей темою більших розглядів, аніж сьогодення й майбутнє. Зокрема, важливо утримати політиків від ініціювання і накидання на всю країну крайніх, радикальних уявлень про окремі етапи й події минулого, а також ролі тих або інших особистостей в історії.
Президент В. Ющенко наочно продемонстрував найгірший з усіх злочинів влади — дурість у її спробі переписати історію. Довівши тим, що підрив державності роблять не ідеї, а люди, наділені владою. Доклавши чимало зусиль для нав’язування суспільству й країні свого трактування нашого історичного минулого, він фактично спробував експропріювати й приватизувати історію України, впустити в неї тільки свою паству. Зігнорувавши усталену пам’ять і традиції, нарешті — історичну правду, В. Ющенко хотів перевиховати Україну на свій лад.
Державну діяльність не можна підмінювати проповідями і вольовим рішенням, не можна змусити людей визнавати й любити героїв. Домагання певних політичних цілей, використання історії як інструмента впливу, в підсумку, від нього залишилася спадщиною надмірна політизація, «війна пам’ятників» і «війна пам’яті», збуджені настрої, особливо в середовищі старшого покоління, загроза відторгнення частини людей від власної країни. Істотно наростає небезпека сепаратизму, реанімуються ідеї федералізації, чого допускати не можна, оскільки об’єднальним началом для сучасної України є унітарний устрій на основі децентралізації влади.
Не можна демонструвати байдужість, насамперед влади, навіть на одиничні факти відродження варварства публічного спалювання книжок і підручників на історичну тематику. Попри їхній зміст. Такими діями «правильна» і «щаслива» історія не створюється. Нещодавно в газеті «Друг читача» (№5, 2010) була опублікована замітка «Втрачені бібліотеки». Рекомендую хоча б її проглянути, якщо на більше не здатні, представникам влади та ініціаторам таких діянь. У ній, зокрема, йдеться: приводом для того, щоб спалити під час єгипетського походу Юлія Цезаря Александрійську бібліотеку, засновану на початку ІІІ ст. до н. е., в якій налічувалося 700000 сувоїв і яка водночас була університетом і дослідним інститутом з факультетами медицини, математики, астрономії й літератури, послужило твердження — якщо в цих книгах йдеться про те, що є в Корані, то вони не потрібні. Якщо ж в них ідеться про щось інше, то вони шкідливі. Тож у тому й іншому випадку їх потрібно спалити.
А якщо й далі палійська сверблячка даватиметься взнаки, то її варто обґрунтовувати посиланням на «Короткий курс історії ВКП(б)».
Не кривлячи душею, слід визнати — нам треба ще написати історію українського народу. Саме українського народу, вписавши його унікальний досвід у культурно-історичне різноманіття пострадянського і європейського простору, загальносвітове цивілізаційне лоно. Потрібно активніше вводити в політичний обіг поняття «національна історія» (зацікавлених відсилаю до останньої книги на цю тему: «Национальные истории на постсоветском пространстве-ІІ. Десять лет спустя»/За редакцією Ф. Бомсдорфа, Г. Бордюгова. — М.: Фонд Фрідріха Науманна, АИРО-ХХ, 2010). І без політичного надриву підходити до того, що без «переосмислення» і навіть «переписування» історії, створення національних міфів, сенсів і єдиного комунікативного простору націю і державу побудувати не можна. Слід пам’ятати, що у Франції, наприклад, у ХІХ столітті силоміць змусили мільйони своїх громадян розмовляти французькою мовою.
Доречно зазначити, що сфера лінгвістики стає центральною темою в протиборстві цивілізацій глобального світу. Так, на 40-літньому ювілеї Міжнародної організації франкофонії (з 1970 року зібрала у своїх лавах 70 держав і урядів, що представляють 870 мільйонів жителів — тобто 13 відсотків земного населення) президент Франції Ніколя Саркозі закликав боротися за французьку мову практично «до останнього патрона» (див.: Известия в Украине. — 22.03.2010). А ФРН виступила з активним захистом німецької мови в офіційних структурах Євросоюзу (для довідки: німецькою розмовляють 100 із 500 мільйонів жителів ЄС).
Народ, який не має пам’яті, приречений на небуття
Українська влада, щонайменше, зобов’язана розуміти занепокоєння інтелігенції, інтелектуальної еліти. Пам’ятаючи про століття насильницької русифікації й реагуючи на сплески російського націоналізму останніх років, вони як і раніше бояться втратити свою мову і культуру. Потрібно всіляко зміцнювати й підтримувати їхні дії у формуванні української ідентичності, демонструючи одночасно толерантність стосовно російської мови. Потрібен високий рівень культурної стандартизації, загальних правил і традицій, а головне — загальне позитивне ставлення до спільного інституту співгромадян — української держави.
Якщо не використовувати історію й культуру України в спекулятивних політичних цілях, то вони дають однозначну відповідь на запитання про єдність українського народу, велич української держави, її толерантність до різних устроїв, традицій і конфесій. Завдяки неупередженому поводженню з історією ми маємо всі підстави пізнати відчуття єдиного народу, не розділеного питаннями мови, віри, місця проживання. Як наслідок такого підходу до забезпечення національної єдності, політики зобов’язані бути винятково обережними в таких питаннях, як, наприклад, статус російської мови в Україні. Говорячи образно, першим особам країни важливо «не перегнути палицю».
Крім усього іншого варто зважати, що радянська влада регулювала мовне питання, утримувала певні пропорції в цій делікатній сфері. Як — інше питання. Сьогодні, коли такого регулятора немає, а все пускається на самоплив, російська мова де-факто стає домінуючою, хоча б через свою більшу конкурентоспроможність. І якщо припустити, що вона отримає статус другої державної мови, українська мова не витримає конкуренції. Як наслідок — Україна як держава, а український народ як нація втратять самостійну перспективу. Адже це так очевидно, що культура йде за політичною могутністю та економічними можливостями.
Ключове завдання влади — навчитися розуміти душу народу й вести з нею діалог, бути її хранителем. І пам’ятати: народ, який не має пам’яті, приречений на небуття.
При виважено-вивіреній державній політиці повинні втратити свою гостроту в суспільному сприйнятті, припинити грати розділяючу й конфліктну роль деякі зовнішньополітичні питання, включаючи членство України в НАТО, інтеграцію в європейські та інші міжнародні структури. Вони дісталися нам у спадщину від 90-х років минулого століття, коли Україна як молода держава просто не змогла визначитися зі своїм місцем на карті світу й у тому, що їй можуть дати ті або інші країни та міжнародні структури.
Світ кардинально змінився й продовжує динамічно змінюватися. Він перетворюється на багатополюсний, з безліччю центрів ділової активності, але одночасно глобалізується і стає більш взаємозалежним. Канула в Лету «холодна війна», уособленням якої була Берлінська стіна.
Отже, саме час нам також перестати жити поняттями розділеного світу, перестати сприймати його в категоріях «Захід» і «Схід». І напередодні 65-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній і Другій світовій війні важливо усвідомити й далі пам’ятати — ми повинні відзначати ці дати з розумінням того, що Європа сьогодні — цивілізоване ціле й не може, не повинна ділитися на частини. Втім, це зобов’язані розуміти і в Європі.
Відтак висновок: ми не маємо права скочуватися в геополітичні інтриги, протиставляючи добрі відносини з Росією добрим відносинам з європейськими країнами і навпаки. Таке протиставлення не відповідає дійсності у взаєминах тієї ж Європи з Росією.
Ми мусимо виходити з того, що Україна не має права на погані відносини з ким-небудь із своїх сусідів. Нині і Росія, і Європейський Союз, і наша країна в пошуку адекватних викликам часу механізмів управління й справедливого розподілу суспільних благ. Скажімо, для Росії цей процес виражається в пошуку шляхів модернізації держави й суспільства, для Європи — в пошуку ефективніших механізмів державного регулювання економік та організації взаємодії в рамках ЄС, для України — в пошуку оптимальних підходів до облаштованості державності на основі політичної, економічної й соціальної стабільності як необхідної передумови поступального розвитку та існування як такого.
Остаточної відповіді, як вирішувати ці завдання, поки що немає ні в кого. Увесь світ сьогодні перебуває в транзитному стані. Тому для України відкривається сприятлива можливість вбудовування у світові та європейські процеси, у тому числі в спільні великі проекти в економічній, енергетичній, транспортній, інфраструктурних сферах, у питаннях освіти, медицини, безпеки. Визначально важливо при цьому не виставляти напоказ нашу догідливість, простоту і мов би придуркуватість, а бути солідними партнерами, знати собі ціну як великої європейської країни з величезним потенціалом.
Титул реформатора належить тому,хто рухає життям
Складність змін в Україні обумовлена тим, що нам доводиться вирішувати одночасно завдання будівництва державності, нації та економіки нового типу. Тобто працювати в діапазоні ХVІІ—XXІ століть. І на тлі таких проблем, що відчутно даються взнаки, як зневажання законності та поширення корупції, вибіркове правозастосування і сваволя дій влади, зімкнення влади й бізнесу, економічна нерівність, що вразила українське суспільство, бідність і «фантомний біль» національного характеру.
Ось чому планку організації нашого подальшого життя варто встановити на досить високому рівні й налаштуватися на серйозну роботу, відмовившись від усталеної практики дій наскоком. Держава — це складна історична конструкція, що формується в ході тривалих і важких процесів із залученням до них усього суспільства.
Скажімо, Європа й Америка на кожному етапі свого розвитку максимально використовували креативну енергію своїх громадян, робили ставку на інтелект, що не допускає догми, вибудовували свою економіку навколо нововведень і винаходів. Так і нам належить навчитися виробляти інтелектуальний продукт, а не танцювати навколо відбудовної економіки. Це — головна тема для нового уряду.
Надалі в країні вже неможливе зростання без розвитку. Потрібні реформи. Але для їх здійснення необхідно відмовитися від ритуальної практики проголошення сьогочасних перетворень при кожній зміні влади. Хоча б тому, що реформи на спаді не проводяться. До них потрібно серйозно підготуватись, утримуючи і вирівнюючи ситуацію в країні. На мій погляд, титул реформатора належить тому, хто рухає життям. І розуміє необхідність довгого графіка проведення реформ.
По-перше, треба чітко визначити нинішній стан і майбутні можливості України. На цій основі сказати людям правду: що є і що нас чекає. По-друге, вдихнути життя в суспільство, оптимізм у людей, зосередитися саме на майбутніх можливостях. Поменше демонструвати ностальгію з приводу успіхів у період попереднього перебування при владі. Гаслом сучасного моменту має стати: перевести країну з рейок тієї, що виробляє, на рейки тієї, що переробляє і споживає вироблене. По-третє, і це головне, потрібно насамперед думати про людей. Бо майбутні реформи — явище для них досить хворобливе. У той же час без реформ будемо залишатися сутнісно вчорашньою державою, приреченою на подальший і остаточний занепад.
Ми не можемо й не повинні задовольнятися формальним суверенітетом. А повинні навчитися жити самостійно. З огляду на це потрібно передусім узгодити суверенітет з якістю державного управління.
Потрібна влада,здатна працювати
Потрібна дієва влада, а не нянька й не жандарм. Влада, здатна працювати, а не вимагати себе любити. Влада, здатна творити й поменше ламати те позитивне, що напрацьовувалося раніше. Влада, що забезпечує вироблення й реалізацію стимулів до розвитку нового українського матеріального й духовного життя. Влада, що заперечує діляцтво й налаштована на важку практичну працю, а не на турботу про імідж і рейтинги. Вони не краща підмога для прийняття відповідальних, а тим більше складних і непопулярних рішень. Влада, що не примушує народ до холопства і не допускає холопства тих, хто записує себе у вершки українського суспільства.
Взагалі тема українського політичного холопства заслуговує окремого дослідження. Тому зазначу тільки, що при кожній зміні панівних кумирів відбувається відповідне пересування групи (натовпу), що холопствує, подібне до пересування сарани. Сарана, як відомо, рухається від занепадаючого до зростаючого. От і вона прилипає до всього, що має відбиток сили, а в підсумку є широкою обтяжливою шлеєю на тілі народу. Не можна допускати, щоб і далі вона виступала невід’ємним атрибутом влади.
Отже, завдання із завдань для України — подолання протиріччя й розриву між вимогами життя, державними завданнями і вітчизняними політиками, носіями влади.
Іншими словами: якість влади — це якість нашого життя сьогодні й завтра. А якість влади — це похідна від вибору народу.
Як не згадати тут притчу Ісуса про доброго пастиря: «Поправді кажу вам: Хто не входить дверима в кошару, але перелазить деінде, — той злодій і розбійник. А хто входить дверима, — той вівцям пастух. Воротар відчиняє йому, і його голосу слухають вівці; і свої вівці він кличе по йменню, і випроваджує їх. А як вижене всі свої вівці, він іде перед ними, і вівці слідом за ним ідуть, бо знають голос його». (Ів. 10, 1-4).
Сподіваюся, для української влади, нарешті, відкриється вся суть і премудрість Христової притчі. Тільки владі, що «входить дверима», народ довіряє й підтримує її. І тільки така влада життєво необхідна для стабільного і поступального розвитку України.
Володимир ЛИТВИН.
