Один із доволі відомих соціологічних центрів днями повідомив про суттєве зниження інфляційних очікувань у лютому. Хіба?!
При цьому соціологи зробили фантастичний висновок: мовляв, вплив істотного подорожчання продуктів харчування на очікування споживачів «очевидно компенсував політичний чинник». Це, мовляв, випливає з бурхливого покращення споживчих настроїв на півдні країни внаслідок перемоги на президентських виборах Віктора Януковича. Якщо це піар-хід, то він образливий для будь-кого, хто пам’ятає, почім він купував продукти в лютому. Скажу про власний сімейний баланс. За два місяці зафіксований тижневий набір продуктів, який ми закуповуємо в одному зі столичних гіпермаркетів, подорожчав на 100 гривень із копійками. Може, я щось пропустив про Президента?
Навряд. Просто наша статистика керується узагальненими індексами, тоді як я — конкретною ціновою пропозицією, асортиментом окремо взятого супермаркету, конкретними доходами. І я, і Держкомстат можемо тільки здогадуватися, що ціна на хліб у лютому продиктована прагненням виробників компенсувати подорожчання електроенергії і (або) торговельного закладу — зменшити падіння товарообігу. Що молоко й сир подорожчали через сезонну нестачу сировини для переробки, а цукор — через зростання світових цін тощо. Але лютневі чеки набагато промовистіші, оскільки за літр молока я віддавав 7—8 гривень, за пачку вершкового масла — 13—15, за кілограм сиру — 50—60 гривень, картоплі — більш як 5 тощо. Саме тоді моя дружина махнула рукою на ім’я виробника, позначки «без ГМО», залишивши для орієнтира тільки ціну й дату виготовлення товару.
І хто б сумнівався у тому, що антимонопольні органи та управління з контролю за споживчими цінами неабияк не допрацьовують, якщо загальноприйняте правило вільної конкуренції у багатьох регіонах не стимулює зниження цін! Згадайте, у лютому загальні ціни на транспортні послуги зросли, як і в січні, на 1,7 відсотка головно через подорожчання паливно-мастильних матеріалів на 5,1 відсотка. Водночас ціни на нафту й нафтопродукти власного виробництва на ринку диктувала по суті одна (!) фінансовопромислова група.
На жаль, за умов депресивного стану економіки влада так і не віднайшла дієвішої зброї проти інфляції витрат, ніж стримування грошової маси. Це стимулювало зростання гуртових цін (зокрема, на продовольство) і водночас посилювало боргову залежність учасників ринку одне від одного.
Лукаві соціологи запримітили в лютому найважливіше, що може вплинути на прийняття політичних рішень, власне, до того вони й покликані. Індекс інфляційних очікувань, твердять вони, знизився на хвилі зміцнення гривні на валютному ринку. Не заперечую, у лютому гривня ревальвувала приблизно на 0,4 відсотка. Навіть депозити зросли на 3,7 мільярда гривень. Але мене цікавить, у яку копійку мені обійдеться тижневий запас продуктів завтра. І, гадаю, не тільки мене одного. Хто відповість?
