Якщо хочете покінчити з корупцією, радить колегам прокурор Харківської області Василь Синчук (на знімку), то починайте з себе. І вже літ двадцять оригінальним способом унеможливлює піднесення дарунків у день свого народження.

Прокурор Василь Людвигович Синчук вже багато літ — один з найбільш авторитетних і бездоганних працівників правоохоронних органів Харківщини. Майже десятиріччя він на керівних посадах у прокуратурі Харкова, в облпрокуратурі. У той час, коли в країні політичні протистояння майже норма життя, коли революційна доцільність нерідко тяжіє над законністю, коли часто змінюються політичні режими і місцеві можновладці, прокурор Харківщини знаходить сили і засоби, щоб стримувати запеклі політичні сутички і не втягувати правоохоронні органи в політичні баталії. Саме тому, напевно, до прокурора Харківської області В. Синчука немає ніколи запитань ні в переможців, ні в переможених. У своїй прокурорській діяльності він завжди керується вивіреним принципом: не знаєш як чинити — дій за законом.
У Василя Людвиговича завжди чимало людей на особистому прийомі. Бо у Синчука одержиш не відписку, а законний розгляд проблеми.
Суворий і справедливий, відкритий для преси, В. Синчук практично ніколи не потрапляв їй на зуби. Навпаки, журналісти нерідко цитують прокурора області.
Мабуть, мало хто знає, що цей успішний чоловік блискуче закінчив прославлений Харківський юридичний інститут (нині Національна юридична академія імені Я. Мудрого) і одержав генеральські погони не завдяки високим покровителям, а насамперед дякуючи зусиллям турботливих батьків, простих селян, і прозорливих наставників, що зуміли розгледіти у звичайному сільському хлопцеві задатки талановитої людини.
Все своє професійне життя Василь Людвигович керується ще одним вивіреним правилом: стався до тих, чию справу розглядаєш, як до близьких тобі людей. Тоді не допустиш несправедливості, не поламаєш людське життя.
А що зовсім невідомо широкому загалу — це те, що понад двадцять років тому Василь Синчук ввів власний антикорупційний закон у своєму оточенні. І почав з себе. Напередодні іменин бере відпустку і їде у невелике село Удріївці на Хмельниччині, до батьківської хати. «Коли до тебе на день народження не вишиковується черга з подарунками, коли ти ніколи і ні в кого не значишся в боржниках, то ти теж нікому і нічим у житті не зобов’язаний, крім чесного виконання своїх обов’язків».
Сьогодні В. Синчуку — 50 літ. Але ювілей, каже він, не привід для порушення давно встановлених правил життя. Все буде як завжди.
— Василю Людвиговичу, хотів би з вами говорити як з людиною, що досягла всього в житті завдяки здібностям, батькам і добрим вчителям. Чи були у них якісь особливі методи виховання та впливу?
— Дякую за запитання, яке повертає мене в чудовий час дитинства. Не говоритиму зараз про всі переваги виховання на селі. Скажу лише, що воно було позитивне, і ті методи та засоби можна було б і сьогодні надзвичайно ефективно використовувати для формування нормального світогляду молодого покоління.
Пам’ятаю своє дитинство в постійній роботі. Фізична праця — це був неодмінний елемент виховання свідомості майбутнього громадянина, якщо говорити високим стилем. А разом з тим, дякуючи мамі і, царство небесне, татові, вони були вимогливі й до мого навчання в школі. Тоді я багато чого не усвідомлював. Тепер розумію, що їхня наполегливість мала підґрунтя: у мене генетично були всі підстави добре вчитися. Батькам залишалося знайти відповідні засоби впливу, щоб це мені найкраще пояснити.
— І що було в їхньому арсеналі?
— Засоби дуже оригінальні. Від батька досить було суворого погляду — це дієвий і грізний прийом. З боку мами інструментарій більш витончений. Але ціль оправдовувала засоби. Я не мав права затримуватись у школі. Хлопці грали в футбол, що я теж страшенно любив, а я мушу йти додому: робити уроки, допомагати по господарству. Звісно, коли справи завершено, наставало свято і на моїй вулиці. Батько казав: «Йди, пограй!». Він був великим шанувальником спорту. Й мені прищепив цю любов. Сам дивовижно грав у волейбол. Був здоровим, міцним чоловіком. Служив у морській піхоті. Батька не стало рано, але я його добре пам’ятаю. І з роками все більше розумію, якою він був цікавою, мудрою людиною.
— Багато хто думає: щоб стати прокурором, потрібні солідні покровителі?
— На превеликий жаль, у суспільства чимало підстав так думати. Я ніколи про це не говорив, а зараз, мабуть, треба. Кілька років тому запросив товаришів в гості до свого села. Треба було бачити їх здивування. Хтось мовив: «Якби ми тут не побували, ніколи б не повірили, що ви звідси родом». Просто в мене, мабуть, щаслива доля — на життєвому шляху завжди траплялись люди, для яких на першому плані було не те, хто твої батьки і родичі, а — чого ти сам вартий? Як ти робиш свою справу, наскільки відповідально ставишся до обов’язків? І я тепер керуюсь цими принципами в повсякденній роботі. Формую колектив прокуратури області не за телефонними дзвінками, а за рівнем знань, кваліфікації, професійної готовності зайняти ту чи іншу посаду в кар’єрному зростанні.
— У вас якась мрія була в дитинстві?
— Вчителька в першому класі нас запитувала: ким хочеш бути? Звісно, я відповів, що космонавтом. У другому класі вже хотів бути міліціонером. Мабуть тому, що батько переплачував журнал «Человек и закон», читав його з першого номера. А ще газету «За рубежом» — всю. Уявляєте, сільський тракторист і таке коло інтересів. Але тут є логічне пояснення. Коли я вже сам вступав до Харківського юридичного інституту, то дізнався, що й батько був зарахований у 1960 році до його студентів. Та вчитися не пустила моя мама: офіційна причина — я народився. Думаю, були й інші мотиви. Мабуть, мама, як розумна жінка не стала зайвий раз ризикувати сімейним щастям.
Спершу я закінчив будівельний технікум. Потім армія, серйозне заняття спортом внесли певні корективи в життя. Я потрапив у товариство «Динамо», виконав норматив майстра спорту з вільної боротьби. Але мав неспокійний, бунтівний характер, часто критикував керівництво товариства. Щоб мене скоріш позбутися, секретар парторганізації (царство йому небесне, я дуже вдячний йому) і каже, делікатно так: «Знаєш, Василю, твоя громадянська позиція і партійна принциповість варті того, щоб ти вчився не в інституті фізкультури, бо від цього не буде максимальної віддачі Батьківщині, а вступив до юридичного вузу».
— Акуратно вони вас позбулися.
— В юридичний я пішов учитися з великою радістю. Вступив на третій факультет — підготовки слідчих для органів МВС. Отже, те, що було сказано у другому класі, почало збуватись. Отримав червоний диплом. Міг вибирати місце роботи. І тут не останню роль відіграв уже нині покійний Рафаїл Семенович Павловський. Він був надзвичайно авторитетною людиною у нашому навчальному закладі. Для нас — і вимогливий вчитель, і авторитетний старший товариш. Він мені популярно пояснював, що я маю стати адвокатом. Я протестував: як, а злочинців за грати кидати!? То була довга полеміка. Я таки віддав перевагу прокурорській роботі. І тільки згодом зрозумів, чому старий учитель наполягав на адвокатській чи суддівській. Люди, які успішно закінчують наш вуз — високоосвічені фахівці у галузі права і свої знання вони повинні застосовувати там, де їх найбільше потребує суспільство. Адвокат — не той, хто злочинців захищає, а той, хто допомагає людям відстояти громадянські права. Як і суддя, як і прокурор, що зобов’язаний стояти на охороні законних інтересів громадян суспільства загалом. А в карному розшуку, дійсно, лиш один напрямок — хапати злочинців.
У цьому кабінеті, де я вам даю інтерв’ю, 27 червня 1985 року тодішній прокурор області Іван Григорович Царенко призначив мене на найнижчу посаду в прокурорській ієрархії та й ще обізвав ледарем. Я обурився: чому ледар? «Тому, — каже, — що ти давно повинен працювати, а не з дипломом ходити по кабінетах». Отака була висока вимогливість.
— Яка формула життя допомогла вам здійснити кар’єру, про яку, як ви вже якось казали, ніколи й не мріяли?
— Я завжди працював так, щоб не було жодних претензій з боку керівництва. Але й не терпів, коли на мене підвищували голос. Страшною карою для мене було вже те, коли бачив у документі, мною підготовленому, червоні виправлення.
Посада прокурора району була за межами мрій, хотів бути десь помічником прокурора Харкова, не більше. Працював старанно — не те, щоб дбав про кар’єрне зростання, просто на мене були покладені дуже відповідальні обов’язки і я намагався виконувати їх якнайкраще. Коли Павло Михайлович Каркач запропонував мені у 1997 році посаду прокурора Московського району Харкова, я навіть спершу не зрозумів, для чого він це робить. Я не мав особливого прагнення бути керівником прокуратури району. А ставши прокурором району, ніколи не переймався бажанням стати прокурором міста, області. Знав одне: маю бездоганно виконувати обов’язки, які на мене покладено, аби в результаті моєї роботи не було незаконно зламаних доль.
— Споконвічна дилема — стратити не можна помилувати. Де ставити кому...
— Прокурорський працівник самою правоохоронною системою виховується певною мірою упередженим. І в роботі багато що залежить від моральних якостей, від того, наскільки ця упередженість буде керуватися його розумом. Тому, напевне, у юридичних навчальних закладах треба вводити курс психологічного урівноваження. Адже нерідко розум пасує перед життєвими обставинами.
Пам’ятаю свої перші справи, де мені відразу все було очевидним. Мій перший прокурор С. Славський спокійно слухав моє безапеляційне: «Цей — винний, цей — не винний» і по-батьківськи казав: «А що, ти вже всіх опитав? Вже провів експертизу, відтворення обставин, всі слідчі дії?» Кажу: «Ні». «От коли все зробиш, тоді прийдеш і доповіси».
Це був урок, бо на початку моєї кар’єри мало було не загублено життя невинної людини. Високе міліцейське і прокурорське начальство тиснуло тоді на молодого слідчого і вимагало швидше завершити справу та віддати під суд підозрюваного у скоєнні тяжкого злочину. Тоді і я, і прокурор району вистояли, не заарештували невинну людину, не сприяли винесенню в суді їй розстрільного вироку. Згодом розшукано справжнього вбивцю. Ця справа стала для мене радикальним поворотом у професії. Я встановив для себе правило: не передавати справу до суду, поки стовідсотково не доведено, що саме ця людина вчинила злочин, а ніяка інша.
— Дві речі переслідують правоохоронця: тиск начальства і пропозиція внести певні корективи в справу за винагороду? Як із цим боротися?
— У 1992 році одна газета писала, що єдиний, хто на розширеній колегії прокуратури Харківської області за участю заступника генпрокурора і чотирьох народних депутатів висловив своє невдоволення стилем і методами роботи правоохоронних органів, був старший слідчий прокуратури Харкова В. Синчук. Чому? Бо було вбивство за замовленням, це доведено, але деякі народні депутати чомусь активно захищали вбивцю.
Ось ще випадок, коли я був слідчим з особливо важливих справ прокуратури Харкова, і в цьому ж кабінеті міліцейські чини вимагали у прокурора області змусити мене провести слідчі дії щодо певних працівників міліції. Я відмовився — і аргументував свою позицію. Це страшенно обурило високих міліцейських начальників, але прокурор області Дмитро Степанович Бесєда тоді мене підтримав. Та й я, тоді ще молодий, знайшов у собі сили відповісти: якщо мені навіть буде вказівка від прокуратури області зробити те, чого вимагає генерал міліції, я напишу рапорт на вище керівництво прокуратури, що ви вимагаєте вчинити злочин.
Після цього Дмитро Степанович почав мене просувати по службі. А тиснути вже ніхто не намагався. Не допускаю і понині чи незаконних вказівок згори, чи прохань когось випустити з камери, чи навпаки загнати його туди. Тільки Закон має регулювати усі правові відносини в державі. Тому і на службу щодня їду з легкістю, бо виконую лише свій обов’язок.
А щодо хабарництва, скажу так: мабуть, не варто, як радять автори нового законодавства про боротьбу з корупцією, хапати лікаря і кидати до в’язниці, якщо він врятував життя, а родичі хворого віддячили його якимось подарунком. Інша річ, коли лікар не виконує свій обов’язок доти, доки йому не заплатять. Недопустимо віддячувати й слідчого чи прокурора, які все вирішили по закону. Небезпека не в тім, що той слідчий чи прокурор стане багатшим, а в тому, що в свідомості цих людей з’являється гнилизна, яка згодом стане переконанням, що їх робота має стояти не на принципах захисту права, а на принципах зиску.
— Як цю проблему подолати? Пропозицій чимало, зрушень на краще — небагато.
— Мабуть, треба розробити комплексну програму. З чого починати? Безумовно, з православних принципів. Не кажу, що це стовідсоткова гарантія. Але якщо людина глибоко проникнута ідеями православ’я, то її важче збити з праведного шляху. Навчати дитину змалку християнським заповідям необхідно. Бо інакше навіть закон з розстрільними статтями суттєво не вирішить проблеми. Знаєте коли найбільше в натовпі вирізують гаманців? Коли злодія ведуть на страту.
Як прокурора мене цілком влаштовувало б нове українське антикорупційне законодавство. Але нині, коли лікарні не забезпечені ліками, а школи книжками, коли не забезпечена навіть правоохоронна система — чи не стануть всі громадяни відразу так чи інакше правопорушниками? Чи не перетвориться ця ефемерна епоха «рівних можливостей» на нову сумну добу для суспільства і правоохоронних органів? Бо в тому проекті закону є багато суперечностей з конституційними правами громадян, з демократичними основами формування суспільства. Ну поламаємо зараз людські долі. А потім знову реабілітовуватимемо, як це робили недавно?
— Відпустка на день народження — не порушите цю традицію і на 50-річчя?
— Завжди в цей день їхав до батьків, коли батька не стало, їду до мами.
Навіщо я повинен почуватися в цей день незручно, мучити людей питанням, а що мені подарувати. А потім, я зовсім не хочу за рахунок дня народження підвищувати своє благополуччя і бути чимось зобов’язаним дарувальнику. А найголовніше: в тім, що я народився, моєї заслуги нема ніякої. Це Господь віддячив мамі з татом за те, що вони жили праведним життям і послав їм дитину. Це свято не моє, а мами і, царство небесне, тата.
Терпіти не можу цих гучних свят на честь себе любимого.


Фото Михайла КУЧНЄВА.


Харківська область.