Прочитавши назву статті, не подумайте, що це розповідь студента, який улітку за кордоном удосконалював знання іноземної мови. Ні, за кордоном того літа я не був, але мову таки вдосконалював. Це була українська мова, точніше один з її діалектів. Все виявилося значно цікавіше та веселіше, ніж може здатися на перший погляд.

Влітку мені вдалося ненав’язливо попроситися в гості до мого друга Святослава, який живе на Закарпатті. І от я вже їду поїздом до Івано-Франківська, а там разом із сотнями дідусів та бабусь беру штурмом дизель-поїзд, який прямує до Рахова, кінцевого пункту подорожі.

Хоча мене попередили про існування діалектів і про те, що інколи буде важко зрозуміти гуцулів, а саме вони живуть у Рахові, я їхав з олімпійським спокоєм, милувався пейзажем за вікном і думав: «Хіба не зможу в рідній країні порозумітися з людьми, це ж не якась там провінція в Китаї!» Як показала практика, я був занадто самовпевнений.

Час від часу я вловлював вигук «йо» у розмовах між людьми, які сиділи поруч. З наближенням до Рахова це «йо» лунало дедалі частіше. Я грішним ділом почав прислухатися, чи не звучить після цих «йо» щось на кшталт «камон, бейбі, ага». Може, я їду в столицю реп-культури, де будуть автентичні представники цього стилю музики? Так я думав, аж поки дідусь, що сидів навпроти, спитав: «Кіко часів?» Справжня гуцульська вимова захопила мене зненацька, мій мозок шалено намагався зрозуміти сказане, але марно. Я озирнувся, сподіваючись, що дід звертається до когось за моєю спиною, та на моє нещастя там не було нікого. Дід кивнув на мій годинник і повторив: «Кіко часів?» Он воно що! «Пів на першу — відповів я, а про себе відзначив, що перший контакт з гуцулом, хоч і з деякими ускладненнями, таки відбувся, з чим я себе і привітав. А дід, знудьгований довгою дорогою, хотів ще поговорити й спитав мене: «А де їдеш?» Це мене дещо розсмішило. «Як де? В потязі їду!» Дід перепитав: «Їдеш — до Рахова?» «До Рахова» — випалив я. Він хитро посміхнувся і сказав, що там я навчуся говорити слово «йо». А що воно означає? Відповідь була елементарна: «йо» означає «так».

Трохи акліматизувавшись у новому мовному середовищі, я сам почав ставити запитання. Дід намагався «перемкнутися» на літературну українську мову, але для нього це було незвично. Все одно, поки доїхали до Рахова, я дізнався, що це місто лежить на висоті 440 метрів над рівнем моря і є найвище розташованим містом України, що Рахів колись називали гуцульським Парижем за його красу. Дідусь (він себе назвав вуйко Іван) показав мені Говерлу, Петрос, які можна бачити з вікна потягу, повідав, що цей дизель у народі звуть «Червона рута», хоча справжній колір його — червоно-іржавий, а останній вагон узагалі синій. Ще один варіант назви потяга — «ріхлик», від чеського слова «ріхле», тобто «швидко». Гумору цим людям не позичати — середня швидкість «експресу» не більше 30 км/год.

Завдячуючи вуйку Івану я прибув у Рахів уже майже гуцулом. Перше, що спитав мій друг Святослав, коли я виходив з поїзда, було: «Ну як там твоя гузиця?» Гузиця — це те, чим я сидів на лаві, поки їхав до Рахова. Як і всюди, за певних обставин, тут теж посилають одне одного саме туди.

Мій товариш, як і його друзі, котрі навчаються по всій Україні, коли приїжджає додому, в Рахів, розмовляє тільки традиційним гуцульським говором, їм це подобається, вони не дають зникнути цій дивній мові горян. Над моєю «неосвіченістю» жартували: «Як!? Ти не знаєш, що таке палачіптайка!? Це те саме, що і фандела! (сковорідка)».

Своєрідна також побудова речень. Закінчення всіх дієслів «ся», «сь» ставляться перед дієсловом. Наприклад, ми кажемо: «Я дивлюся», а гуцули говорять: «Я ся/си дивлю». В минулому часі «я» взагалі не вживається: «Дивив’єм си (я дивився) і дивим бим си» (я б дивився). Якось для мене влаштували показовий виступ. 20 хвилин двоє місцевих хлопців розмовляли між собою, розповідаючи прикольні історії на 100-відсотковому гуцульському говорі. Я з усього сказаного зрозумів 10—20 відсотків. Усі присутні трималися за животи від сміху, я теж сміявся з тих, хто сміялися, бо більше не було з чого. Я почув гуцульський варіант віршика «Наша Таня громко плачет»:

Реве Таня над ріков

Пливе лопта чет водов

Тихо, Таньо, не реви

Лопту ти не візьме фрас

Лопта фірми «Адідас» 

Рівсти, ревати — плакати

Ріков, водою — річкою, водою

Лопта — м’яч

Лопту ти — м’яч твій

Фрас — чорт

Коли ми ходили в гори, одна дівчина послизнулася, і Святослав прокоментував: «Їй-бо, якби сь собов туй задарила досів грунем, так бим си шкірив, шо качкалав бих си по помосту». Переклад приблизно такий: «Ого, якби ти тут впала вниз по горі, я б так сміявся, що валявся б по підлозі».

Моє вивчення мови поєднувалося з активним відпочинком: ми біциглювалися на біцигликах (каталися на велосипеді), ходили с шо джурджиком (ходили по хащах), а якби це зима, можна було б і полижуватися (покататися на лижах). Тепер я знаю значення деяких слів і коли зустрічався з Святославом з Рахова, який навчався в Києві, ми шифрувалися і розбавляли свої розмови відомими тільки нам гуцульськими словами. А всі дивляться великими очима, не розуміючи, про що йдеться.

P. S. Дуже шкода, що я не отримав сертифіката про закінчені мовні курси, зате завжди з теплотою згадуватиму фантастичну природу, зелене і затишне місто Рахів, щирих гуцулів і їхній такий незвичайно-чудовний говір.

Володимир Грабовенко, віце-консул Генерального консульства України в Торонто (Канада), член Національної спілки журналістів України.