Юлія Лук’янова — пасажирка електрички зі стажем. Більше десяти років дівчині щодня доводиться долати кількадесяткілометрову відстань, щоб дістатися Києва. Живе Юлія у смт Борова, а працює — у столиці. Іншого способу добратися на роботу у неї немає. Начебто і їхати не так довго — всього годину, та головне, каже Юлія, не тривалість, а якість. Мовляв, ці 60 хвилин — як щоденні безплатні курси молодого бійця. Тут і захищатися навчать, і атакувати.

— Електричка у години пік — видовище не для людей зі слабкими нервами, — напівжартома говорить дівчина і тут же пояснює: — Люди просто-таки атакують вагони. Сісти — не мета. Головне — хоч якось до вагона потрапити. Нещодавно вранці взагалі замість десяти вагонів на станцію прибуло тільки шість. Можете собі уявити, що там робилося! Лізли ледь не по головах. Я сама втиснулася у прохід між двома людьми. На когось сумку поставила, на когось обперлась. Звичайно, без чортихань і бурчання не обійшлося. Та до цього з роками звикаєш.

Так само починаєш миритися і з відсутністю елементарного комфорту: вибиті вікна, зламані двері у тамбурі, смердючі туалети без замків, торговці з брудними величезними сумками тощо. «А що ви хочете, це ж електричка», — зітхає Юлія. Пересідати на маршрутку дівчина не має змоги — для неї це дорого, та й довше.

— Квиток на електричку в обидва боки коштує 12 гривень. Проїзд у маршрутці — 10 грн. в один бік. До того ж, електричка — це стабільно година їзди. А маршруткою може бути 2 години, а то й більше, — пояснює співрозмовниця.

Відчули на собі усі «принади» поїздок приміським електротранспортом і кореспонденти «Голосу України». Наш маршрут ст. Святошин — м. Ірпінь. В атмосферу майбутньої подорожі поринули вже на виході з метро. Тут вирує справжній базар: молоко, м’ясо, сало, яйця, ковбаса. Все, чого душа побажає, і просто у вас... під ногами. Все, окрім вказівного знака, де знаходяться колії. Його або завісили своїми «ексклюзивами» тамтешні продавчині, або взагалі забули зробити.

З другої спроби потрапляємо до колій з касами. Вартість квитка — 4 грн. 25 коп. Найближча електричка прибуває за півгодини. З кожною хвилиною кількість людей на пероні зростає у рази. Біля тамтешнього продуктового ларька утворюється черга. Найпопулярніша покупка — пиво та смажене соняшникове насіння. Останнє лускають прямо на землю. До слова, продовжували це робити і у вагоні.

Контингент пасажирів різний: від студентів і до людей, ззовні схожих на безхатьків. Є і ті, що вже лика не в’яжуть. Та більшість — звичайні громадяни, що повертаються з роботи чи навчання додому у передмістя.

Ось на горизонті з’являється потяг: залізний велетень, іржу якого не приховують навіть малюнки графіті. Народ на очах мобілізується. За кілька секунд край перону перетворюється на вулик. Між тим, жодних розпізнавальних знаків (звідки потяг їде і куди) на вагонах ми не помітили. Ще мить, і настає найвідповідальніший момент — штурм вагона. Нелюдська сила нас проштовхує дедалі ближче до дверей. Після неприємного «масажу» врешті-решт потрапляємо всередину.

— Відразу видно, що нечасто електричками їздите, сидите, наче на голках, — заговорює сусід навпроти.

— Просто речі зіпсувати не хочеться. Тут не дуже чисто.

— Ви ще не бачили, як то брудно, — сміється чоловік. — І знаєте, що найдивніше: самі ж люди і смітять та вікна вибивають. От скажіть, кому це заважало? — говорить, показуючи на порізану стіну.

За кілька хвилин до зупинки до дверей починають швидко сходитись люди, якомога щільніше стаючи у проході. Крадькома озираються.

— Контролери йдуть — зайці біжать, — каже сусід. — Та нічого, встигнуть «вухасті» вийти. Я раніше також не платив. З вагона у вагон бігав. А за що ж тут гроші віддавати? Ще й вартість квитка постійно зростає.

А от пасажир електропоїздів Олександр Сусленко переконаний: тому і сервісу немає, що майже ніхто не платить.

— Коли роками їздиш в електричках, то починаєш по обличчях упізнавати, хто заплатив за проїзд, а хто ні. «Зайцями» їде відсотків 60, а то і більше, — ділиться спостереженнями Олександр.

Щоправда, останнім часом на них Укрзалізниця влаштувала справжнє полювання — місячник боротьби з безквитковими пасажирами. У лютому контролери-ревізори Південно-Західної залізниці оформили штрафів на суму понад 10 тисяч гривень. Та стан електропоїздів такі суми навряд чи змінять.

За даними прес-служби Укрзалізниці, приміські пасажирські перевезення були і залишаються неприбутковими. Минулого року збитки від них становили майже 2,6 млрд. грн. Тому і коштів для оновлення рухомого складу немає. Мовляв, зарадити цьому могло б підвищення вартості проїзду. Між тим, протягом 2008—2009 рр. тарифи на Укрзалізниці уже зросли на 30—40 відсотків. А результатів, за словами пасажирів, і досі не видно. Більшість вагонів — морально та фізично застарілі.

У Київ нам пощастило повертатися в порівняно новій та чистій електричці. Такою вона була, поки в неї не сіли пасажири. Група молодиків уже на другій хвилині подорожі почала спльовувати собі під ноги. Якась дівчина чистила взуття, поставивши ноги на сусіднє порожнє сидіння. У маленької дівчинки впала цукерка. «Нехай лежить», — сказала мама і обтрусила лушпайки з брудних рук на підлогу. Про те, що після них у цьому вагоні ще їхатимуть люди, здавалося, мої сусіди і не думали. Можливо, у тому і причина усіх наших бід. Якщо хочемо їздити у чистих вагонах комфортно, то дбати про це повинен кожен з нас.

Електричкою їздила  Тетяна Градоблянська.

Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.