Розуму немає — згадують Вишинського

Немає села, райцентру, міста, де не обговорювали б факти звірячих наруг над затриманими. І це не сотні випадків, розслідуваних прокуратурою і переданих до суду, а десятки тисяч. Сам Генеральний прокурор Олександр Медведько якось в розмові з Інспектором ООН Маліком Соу визнав: із 300 тисяч затриманих за рік більш як 100 тисяч зверталися зі скаргами на гуманоїдів у мундирах, які застосовували недозволені методи дізнання і слідства. Суду, а тим паче обвинувального вироку, «удостоюються» лише десятки погононосіїв.

Вибиті зізнання у вигляді «явки з повинною», як і в часи Вишинського, залишаються «царицею доказів», яка часто, як удав, діє на суддів.

Мені довелося писати про Олександра Рафальського. Він не взяв на себе гріха за вбивство й жорстоко поплатився за незговірливість. Унаслідок садизму київських правоохоронців зафіксовано кількаразові виклики «швидкої» до ІТУ, дві операції, тривале лікування в лікарні.

Одне сказати: командир батальйону «Беркут», пояснюючи походження саден, гематом на тілі Рафальського, написав у рапорті: «Під час затримання на квартирі підозрюваного Рафальського, останній намагався сховатися в санвузлі (туалеті) й вилізти у вентиляційний вихід. Згідно із ст. 13 Закону «Про міліцію» мною... було застосовано прийом рукопашного бою».

А чому не «Черемху», пане силовик? Затриманий і сам звалився б до ваших ніг, як тарган...

До слова, на маячню капітана серйозно відреагував тоді лише народний депутат Володимир Стретович. Але чого варті його запити, коли Рафальського й інших фігурантів справи треба було судити, закривши тим самим резонансну справу, а доблесним виконавцям іти на підвищення. І вони таки пішли.

Максимум, до чого «опускалося» око государеве — на прохання парламентарія Генпрокурор особисто спілкувався з матір’ю засудженого. Але не встигала вона залишити приймальню на Різницькій, як звідти навздогін відправляли листа: вашого сина засуджено, причин для опротестування вироку «не вбачається».

З 2001-го Олександр і його рідні стукають в усі інстанції, пам’ятаючи, що кожна стіна — це двері.

Долею нескореного зацікавилася Amnesty Іnternatіonal.

У щорічній Доповіді АІ за 2009 рік про Україну, зокрема, сказано: «Не припинялися катування й жорстоке поводження під час утримання під вартою в міліції. Особи, винні в порушеннях прав людини, користувалися безкарністю».

«...У листі батькам Рафальского (липень 2008-го. — Авт.) Генеральний прокурор заявив, що немає необхідності починати розслідування через такі «незначні порушення».

Інакше, на щастя, вважає Печерський райсуд столиці (суддя С. Смик). У грудні 2009-го він розглянув скаргу адвоката Аркадія Бущенка в інтересах Олександра Рафальского на ухвалу старшого слідчого прокуратури Київської області Василя Кармана від 15.09.2001 про відмову в порушенні кримінальної справи за фактом завдання Рафальському тілесних ушкоджень. Суд дав оцінку діям слідчого, описав знущання в трьох ІТУ, згадав про спробу Олександра втекти через вентиляційний люк...

До слова, копію згаданої ухвали засуджений отримав лише в червні 2009-го. Промовистий факт, що свідчить про безправ’я «зеків», котрі намагаються із місць позбавлення волі добитися не тільки справедливості, а хоча б копії документа. Рафальському знадобилося вісім (!) років.

Утім, наївно було чекати на будь-які дії на користь Олександра — у Генпрокуратурі всі ці роки працював Карман. Та і після вердикту районного суду, який скасував постанову від 15.09.01 і направив справу на додаткову перевірку, рано говорити про перемогу справедливості. Апеляційний суд столиці (головуючий Полтавцева, судді Глиняний, Чорний) скасував постанову райсуду.

Гадаю, Верховний Суд професійно розгляне касацію за участю адвоката та його підзахисного з огляду на той факт, що їм належним чином не повідомили про день і годину слухання справи (Рафальський одержав повістку на день пізніше від проведеного судового засідання, а Бущенко її взагалі не бачив).

У підготовці згаданої Доповіді Amnesty Іnternatіonal 2009, як, до речі, і трьох попередніх, безпосередню участь брала Хеза Макгілл — дослідник AІ в Україні, Молдові, Білорусі, Вірменії. Нещодавно вона побувала в Києві, інших містах, а перед від’їздом до Лондона, штаб-квартири AІ, зустрілася з автором.

Посада Хези, мабуть, не дозволяє їй бути максимально відвертою і на чорне казати чорне. Це розумієш і читаючи Доповідь, підготовлену за законами дипломатії.

— На жаль, далеко не всі можуть ознайомитися зі змістом щорічника. Про що він, пані Макгілл?

— У Доповіді Amnesty Іnternatіonal 2009 розповідається про дотримання прав людини в країнах і територіальних утвореннях в 2008 році. Представлено держави, де систематична дискримінація та незахищеність гальмують практичне втілення законодавчих досягнень, де рівність і дотримання прав людини, як і раніше, залишаються благими намірами, далекими від реальності. У Доповіді показано, як держави, найчастіше за своїми примхами, вирішують, яких прав людини вони дотримуватимуться, а які — пригнічуватимуть.

В основній частині щорічника коротко змальовано політико-економічну обстановку в кожному із представлених регіонів. Більшість статей ілюструють, наскільки ефемерними виявляються поліпшення в житті мільйонів людей там, де нехтуються чи зневажаються права, закріплені в Загальній декларації прав людини.

Своєю Доповіддю Amnesty Іnternatіonal демонструє підтримку тим, хто виступає проти несправедливості й нерівності, хто мужньо бореться за новий світ, де всі люди будуть справді вільними й рівними у своїй правах.

— Які розділи в главі про Україну?

— Традиційні: довідка про політичну ситуацію, про расизм, про біженців, катування та інші види жорстокого поводження, безкарність представників влади. До того ж це не голослівна констатація фактів — їх підтверджено конкретними прикладами.

Статті про країни подаються за алфавітом: Україна — між Узбекистаном та Уругваєм.

— Зустрічають вас у високих кабінетах, сподіваюся, гідно...

— Так, ми вітаємо відкритість українських держчиновників і те, що вони визнають, зокрема, що катування й жорстоке поводження із затриманими — поширене, на жаль, явище в міліції і не тільки.

Ми сподіваємося, що наші рекомендації можновладці не лише візьмуть до уваги, а й зроблять максимум для того, щоб Україна стала демократичною країною де-факто.

— Дієвість зусиль міжнародних правозахисних організацій сьогодні не влаштовує, напевно, і вас. Скажімо, Amnesty Іnternatіonal оприлюднює кричущі факти порушень прав людини. І що? Може, Генеральна прокуратура зі своєї ініціативи провела розслідування? Чи глава держави належним чином відреагував?

— На жаль, змушена з вами погодитися: часто далі заяв справа не йде. Наші зусилля не сприймаються належним чином урядами. Ми плідно співробітничаємо з Євросоюзом, ООН — там більш ефективні методи, але й вони, часто-густо, не спрацьовують.

— Тамара Рафальська майже три години спілкувалася свого часу з Інспектором ООН Маліком Соу. Той, у свою чергу, інформував нашого Омбудсмана про долю її сина Олександра. Реакції ніхто не відчув.

— Ситуація характерна для всіх республік колишнього Союзу: якщо є судовий вердикт, надзвичайно важко домогтися нового розслідування і перегляду справи.

— Але такі факти, на щастя, є. Трьох харків’ян, обвинувачених в убивстві й відбувавших не один рік покарання, Верховний Суд виправдав. А розслідування за новими обставинами ініціювала Генпрокуратура.

— Виняток із правил, які підтверджують правила? Вважаю, все залежить від волі керівників держави. Адже права людини захищають багато законів і насамперед Конституція. Треба змусити всіх — від прибиральниці до Президента — дотримуватися законів. У країнах, де я досліджую ситуацію, однакові проблеми. Можливо, десь вони гостріші...

У мене є з чим порівнювати, але дозвольте цього не робити. Повірте, я багато років працюю в Україні й не можу сказати, що в ній нічого не змінюється на краще. Повільно, важко, але дрімучість поступово йде. Вона зникне, якщо на всю міць запрацює гласність, а правителі оголосять війну безкарності — головному ворогу в справі захисту прав людини.