Коли дим Вітчизни не радує

Повітря в Маріуполі відповідатиме санітарним нормам через сім — десять років, обіцяє влада. Тим часом мешканці з тривогою очікують літньої спеки, коли над містом висить задушливий смог. Заводи виходять із кризи: більше роботи, більше металу, більше диму.

Повітря в Маріуполі відповідатиме санітарним нормам через сім — десять років, обіцяє влада. Тим часом мешканці з тривогою очікують літньої спеки, коли над містом висить задушливий смог. Заводи виходять із кризи: більше роботи, більше металу, більше диму.

Будинки на вулиці Нижні Аджахі виходять вікнами на металургійний комбінат «Азовсталь» та коксохімічний завод. Над трубою кучерявиться густий білий дим: іде гасіння коксу. На дорозі, на вікнах будинків, на деревах — на всьому лежить чорний пил. Цю картину не маскують навіть залишки брудного снігу. За кількасот метрів — виробничі цехи, які не зупиняються ані вдень, ані вночі. У перекладі з мови приазовських греків слово «аджахі» означає «щелепи». У цих щелепах індустріального міста роками живуть цілі покоління маріупольців. Ольга Зіньківська, мати двох дітей, трьох і семи років, народилася і виросла в цьому селищі, яке й дало назву вулиці.

— Нашій родині обіцяли дати квартиру ще коли мені було років п’ять, — пригадує молода жінка. — Ми потрапляли до зони відселення. А тепер пішли, дізналися — сказали, що вже зробили припустиму норму викидів. Так що безплатне житло нам не світить. Продати будинок неможливо. Хто піде сюди жити? Ви захотіли б? Отож-бо. Так що я тут виросла, а тепер ось діти підростають.

Мешканці будинків по цій вулиці живуть без водогону і по воду ходять до джерельця під горою. Його гордо називають «криничкою». Криничка — це дві труби, покладені просто на землю. Із ями під трубами і черпають воду. Вона солонувата на смак, але, за словами ще однієї мешканки Галини Мєлєшкової, краща, ніж та, що подається до багатоквартирних будинків. Принаймні, без іржі та хлору. Прати білизну ходять до іншої ями, куди стікає вода. Щоправда, вивішувати чисті речі на вулиці ризиковано: білизна миттю стає сірою від пилу.

— Сьогодні ще добре, бо вітер інший, — пояснює Галина Мєлєшкова. — А то, трапляється, дме із заводу так, що дихати неможливо. Кватирки зачиняємо, онуків не виносимо надвір, сидимо в хаті. І так усе життя. Щоправда, торік провели новий кабель і зробили світло нормальне в будинках. А от на вулиці жодного ліхтаря, ввечері не пройдеш.

Наша співрозмовниця розповідає про сусідів. Нижні Аджахі вважаються районом не дуже благополучним: житло тут купують від безвиході. «Ось наші сусіди, якась молода сім’я із сільського району. Оселилися, думали, привести до ладу будинок і двір, але це стільки грошей. Думають продавати, — показує жінка. — А тут живе колишній «афганець». Йому світло через несплату відрізали ще восени. Нарахували штраф у сім тисяч гривень. Навіть не знаю, як він пережив зиму без електрики. Тепер ось у лікарні, ногу зламав. Ми наглядаємо за хаткою, хоча що там брати? Злидні».

Удень у цьому районі вдома — майже самі жінки. Чоловіки — на роботі, і ця робота не завжди постійна. Наталія Тищенко називає Нижні Аджахі «зоною відчуження» — через погані екологічні умови та відсутність комунальних зручностей. «Важко нам тут, дуже важко, — зітхає жінка. — Не знаю, хто може допомогти. Тут і будинків залишилося небагато. Хотіли своїми силами виїхати звідси — не виходить. Усе подорожчало, і будинки теж. Узимку взагалі важко, влітку ще більш-менш, дим від нас відносить на місто. Коли знайомі приходять, дивуються: як ви тут живете?»

А от мешканці центральних районів найгіршими місяцями називають літні. У безвітряну погоду викиди із труб опускаються на вулиці. Особливо нестерпний серпень. Торік таких днів із несприятливими погодними умовами було десять. Позаторік — двадцять. Колишній металург Володимир Михайлович влітку любить ходити на риболовлю. «Трапляється, встаю вночі, сонце ще не зійшло. А на заводі, видно, вранці відключають очисні споруди. Смог стоїть такий, що задихнутися можна. Яка там екологія! Особливо коли вітер східний. Єдине, що нас рятує, — море, хоч якийсь мікроклімат. Безвітря — гірше за все. Але зупиняти заводи не можна в жодному разі. Тоді ж пенсії і зарплати не платитимуть, місто стане».

Наприкінці 2008-го, у розпал економічної кризи, в Маріуполі різко поліпшився стан повітря. Утім, радісних мешканців, які висловлювали б задоволення з цього приводу, тоді зустріти не вдалося. Навпаки: люди були стривожені долею металургійних комбінатів, які різко скоротили виробництво. Працювати і отримувати зарплату чи дихати чистим повітрям? Альтернативи у маріупольців, схоже, немає.

— Те, що нас рятує, те нас і губить, — констатує голова громадської екологічної ради міста, доктор хімічних наук, завідувач кафедри хімічних технологій та інженерії Приазовського державного технічного університету Олексій Капустін. — Як і в усіх містах, у Маріуполі є проблеми звалищ, транспорту, низької культури тощо. Але якщо подивитися на кількість викидів до атмосферного повітря та Азовського моря і річок, виявляється, що на 90 відсотків це — проблеми заводів. І хоча б яку тему ми на засіданні ради обговорювали, постійно «звалюємося» до проблеми заводів. У принципі, у нас із ними нормальні стосунки, вони ніколи не кажуть «ні». Але і зі свого боку ініціативу виявляють в обмежених випадках. Тому і була створена наша рада: щоб не дати спокійно спати керівникам, а тепер уже і господарям металургійних підприємств.

Професор каже, що мета екологічної ради — не ліквідувати виробництво взагалі (це нереально і неможливо), а вказати на найболючіші питання. Наприклад, члени ради обговорювали із чотирма найбільшими підприємствами міста — металургійними комбінатами імені Ілліча, «Азовсталь», ВАТ «Азовмаш» та Маріупольським морським портом — плани заходів із охорони навколишнього природного середовища на 2010 рік. Після плідної дискусії кількість запланованих заходів збільшилася у п’ять-шість разів.

Ще однією перемогою громадськість вважає розв’язання проблеми із перевезенням пеку. Це дуже токсична речовина, але її возили через усе місто до судноремонтного заводу у відкритих контейнерах. Траплялися аварії, вміст контейнерів розсипався на дорогу. На самому заводі, перевантажуючи пек, робітники працювали без засобів захисту. Після чергової аварії громадськість обурилася. Підключилася і депутатська комісія з питань екології. Після скандалу пек почали возити спеціальним шляхом, подалі від житлових районів, у закритих великих мішках. Для робітників придбали костюми і системи захисту.

Так само на користь мешканців міста завершився і конфлікт навколо перевантаження сірки у морському порту. Люди були стривожені тим, що хімічна речовина розсипається та піднімається в повітря. Після кількох пікетів у порту перейшли на гранульовану сірку, а згодом і взагалі припинили возити цю речовину.

— Чому Маріуполь вважається одним із найбільш екологічно забруднених міст? Це і так, і не так, — додає Олексій Капустін. — У світовому рейтингу найбрудніших міст світу від України — лише Чорнобиль. У Маріуполі ані хімії, ані радіації, за великим рахунком, немає. Але якщо взяти кількість викидів — так, тут ми попереду. У нас скажена кількість викидів із труб у повітря: пил, оксиди азоту, оксиди вуглецю... Металургійний комбінат зливає до моря мільярд кубометрів води на рік. Такого заводу більше на земній кулі немає. Це наша «гордість» і наша трагедія. Кількість викидів на тонну сталі в Японії, приміром, в 6—10 разів менша, ніж у нас. Це просто викиди, я не кажу про систему очищення. Просто наші заводи збудовані давно і з тих часів не дуже сильно перебудовувалися. Так, виводяться мартени, коксові батареї. Та коли кількість зробленого поділиш на те, що треба зробити, зрозумієш, що жити в цю пору прекрасну не доведеться ані нам, ані нашим онукам.

А ось у відділі екології Маріупольської міської ради достеменно знають, коли мешканці приморського міста зможуть дихати повітрям, яке відповідає санітарним нормам. У місті давно розроблено програму захисту навколишнього природного середовища. Її реалізують разом із промисловими підприємствами. Начальник відділу екології Георгій Корнєв докладно перераховує внесок кожного із металургійних велетів в оздоровлення атмосфери та води. Металургійний комбінат імені Ілліча: встановив на аглофабриці газоочисні установки французької фірми «Спейк», що дало змогу скоротити викиди пилу; будує нові очисні споруди, розчистив русло річки Кальчик (яку гострі на язик маріупольці називали не інакше, як Фекальчик. — Авт.) і навіть запустив туди рибу, збирається розчистити і поглибити русло річки Кальміус. Металургійний комбінат «Азовсталь» запровадив замкнений водообіг у коксохімічному виробництві. Планує вивести доменне виробництво із центру міста. Щоправда, підприємство бере до 800 мільйонів кубометрів морської води на рік, а шлами — промислові відходи — насуваються на море.

— 58 гектарів акваторії Азовського моря зайняті під шламонакопичувачами і золонакопичувачами, — каже Георгій Корнєв. — Вони існують із 70-х років, і їхні проектні потужності практично вичерпані. Накопичено 7—8 мільйонів тонн шламів. Але «Азовсталь» узгодив продовження терміну експлуатації шламонакопичувачів ще на п’ять років. Для зменшення шламоутворення розробляються заходи з утилізації шламів просто в цехах. На аглофабриці збираються перейти від мокрого газоочищення до сухого, що також скоротить утворення шламів. Щодня відходи відвантажують на аглофабрику комбінату імені Ілліча, де з них готують агломерат. Адже шлами містять від 40 до 60 відсотків заліза. Наскільки мені відомо, на «Азовсталі» вивчають передовий досвід переробки таких відходів. У перспективі вся територія, зайнята накопичувачами, повинна бути звільнена.

Співрозмовник каже, що останніми роками промислові підприємства почали більше дбати про охорону природи: якщо раніше в місті на ці цілі витрачалося 20 мільйонів гривень на рік, то до 2006—2007 років ці витрати досягли 200 мільйонів гривень. Хоча не варто забувати, що саме в ті роки ціни на метал на світовому ринку були найвищими, тож виробники мали чимало можливостей оновити виробництво. А от економічна криза трохи змішала карти. З одного боку, скоротилися викиди, з іншого — і витрати на модернізацію.

Начальник відділу привернув увагу до ще однієї проблеми: більша частина коштів, які підприємства платять за забруднення навколишнього природного середовища, направляється до державного бюджету. За п’ять років у такий спосіб були перераховані 100 мільйонів гривень. Ані копійки із цих грошей не повернулися. А тих відсотків, які залишаються на місцях, недостатньо, аби істотно поліпшити екологічний стан у місті. За оцінками влади, якби плата за забруднення була повністю витрачена на розв’язання екологічних проблем, маріупольське повітря стало би чистим уже в 2012 році, а не в 2020-му. В 90-ті роки металургійним підприємствам дозволяли залишати у себе 70 відсотків коштів за забруднення навколишнього природного середовища — за умов, якщо ці гроші будуть витрачені на екологічні заходи. Чому б не повернутися до такої практики? Зараз же виходить, що в Києві не зацікавлені в тому, щоб в Маріуполі стало легше дихати. Адже тоді надходження до бюджету зменшаться...