Зміна політичної ситуації в Україні дає можливість переосмислити зовнішню політику країни, приділивши особливу увагу стратегічно важливому чорноморському вектору. Від того, як будуть розставлені зовнішньополітичні пріоритети, залежить, яку роль відіграватиме Україна в регіоні в наступні роки.
Критична межа
Поки що можна констатувати, що останні п’ять років виявилися роками упущених можливостей і зовнішньополітичних поразок. Південний напрям зовнішньої політики був незаслужено обділений увагою, хоча за кількістю проблем, їхньою гостротою він не поступається російському або європейському зовнішньополітичному вектору. Втім, серйозного прогресу у відносинах з Європою Україна так і не досягла, а відносини з Росією — довела до критично небезпечної для національної безпеки межі.
Неувага до південного вектора значно послабила геополітичні позиції України в Чорноморському регіоні. Рішення міжнародного суду стосовно острова Зміїний на користь Румунії, інертність в україно-молдавських відносинах, ослаблення позицій в галузі транзиту енергетичних ресурсів, особливо в контексті створення трубопроводів «Південний потік» і «Набукко», стали найрезонанснішими провалами зовнішньої політики, у яких, як у дзеркалі, відбилися проблеми української влади. Віктор Ющенко не зумів запропонувати збалансований зовнішньополітичний курс, що адекватно відображає національні інтереси держави.
Звісно, все можна списати на перехідний період, у якому не перший рік перебуває українська держава. Однак проблеми значно глибші. Україна виявилася неготовою до регіонального суперництва. Потенціал, який дістався від СРСР, був бездарно розтрачений, що призвело до втрати позицій у регіоні. Якщо на зорі незалежності Україна, яка мала розвинене портове господарство, потужний торговельний флот, військовий потенціал, розглядалася іншими причорноморськими країнами як серйозний партнер і небезпечний конкурент, то сьогодні ситуація кардинально змінилася. Інфраструктура зношена, флот застарів, програми освоєння шельфу не реалізуються, а майбутні трубопроводи мають пройти, обминаючи українську територію. А головне — країна не має довгострокових орієнтирів у регіоні, з чого повною мірою скористалися причорноморські держави.
Геополітичні амбіції
Події останніх місяців чітко показали, що в Чорноморському регіоні формується принципово нова геополітична ситуація. Відбувається стрімке нарощування військового потенціалу. Найрезонанснішим стало рішення Румунії розмістити на своїй території елементи протиракетної оборони (ПРО) США. Це можна розглядати як черговий крок США на шляху до зміцнення своїх позицій у Чорноморському регіоні. У свою чергу, розвиваючи військове співробітництво із США та НАТО, Румунія розраховує підвищити свою роль у регіоні й заручитися політичною підтримкою Вашингтона.
Утім, не тільки Румунія прагне зміцнити військово-політичне співробітництво із США й НАТО, вбачаючи в цьому політичні та економічні вигоди. Подібної лінії дотримується і Болгарія, яка веде переговори із США про розміщення на своїй території елементів ПРО. Грузія за політичної і фінансової підтримки США продовжує швидкими темпами відновлювати свої збройні сили. Присутність США й НАТО в Чорноморському регіоні розглядається Тбілісі як гарантія власної безпеки.
Можна не сумніватися, що американська адміністрація і альянс не пропустять можливості використовувати співробітництво з причорноморськими країнами для зміцнення своїх позицій, розраховуючи в перспективі відігравати значимішу роль у регіоні.
Іншою важливою подією в Чорноморському регіоні стало підписання в лютому 2010 року між Росією і частково визнаною Абхазією угоди про створення російської військової бази на абхазькій території. Відповідно до цієї домовленості Росія одержала можливість для базування військово-морського флоту в Сухумському та Очамчирському портах. На тлі прагнень низки причорноморських країн наростити свої військово-морські можливості й геополітичних амбіцій США та НАТО, дії Росії стали прогнозованим кроком, спрямованим на відновлення регіонального балансу сил.
Іншим геополітичним гравцем, який претендує на лідерство в регіоні, виступає Туреччина, котра вельми ревно ставиться до планів США розширити свою присутність у Чорному морі. До посилення уваги стосовно Чорномор’я Туреччину підштовхують невдачі на європейському напрямі. Після багаторічних і безуспішних спроб стати членом великої європейської «сім’ї» Анкара сформувала новий алгоритм дій у Чорноморському регіоні, маючи намір стати регіональним лідером. Виходячи з цього, останніми роками Туреччина реалізує програми з розвитку військово-морських сил. Проводиться модернізація наявних військових суден, закупаються нові. Якщо Туреччина проводитиме розвиток своїх військово-морських сил нинішніми темпами, то через 5—7 років вона стане найсильнішою у військовому плані регіональною державою. Відповідно, вже сьогодні варто враховувати, що в міру посилення Туреччини під сумнів може бути поставлено російсько-турецьке співробітництво у військовій сфері на Чорному морі.
Власне, практично всі причорноморські країни вже активно ведуть розробку родовищ Чорноморського регіону. Румунія і Туреччина реалізують амбіційні проекти з видобутку нафти та газу на шельфі Чорного моря. Рішення Міжнародного суду стосовно острова Зміїний у лютому 2009 року активізувало політику Бухареста. Не випадково, вже влітку того самого року румунська сторона заявила про плани почати розробку нафтогазових родовищ поблизу острова, насамперед на тих ділянках, які відійшли до неї за рішенням суду. Румунія розраховує одержати першу промислову нафту й довести її видобуток до декількох десятків мільйонів тонн на рік. Для цього Румунія має намір залучити до розвідки та експлуатації родовищ навколо острова Зміїний американські нафтогазові компанії, які із задоволенням займуться видобутком ресурсів у регіоні.
Не менш активно діє Туреччина, яка поставила перед собою мету стати лідером за рівнем видобутку на родовищах Чорного моря. Анкара в стислі терміни зуміла не тільки наздогнати інші причорноморські країни, а й приступити до реалізації амбіційних програм освоєння турецької частини шельфу із залученням провідних закордонних нафтових компаній.
Розробкою родовищ шельфу Чорного моря займаються Росія та Болгарія. Остання активно залучає іноземні компанії до видобутку вуглеводневої сировини в болгарському секторі моря. Навіть Грузія, що зазнає певних економічних негараздів, приділяє велику увагу вуглеводневим ресурсам, що знаходяться на чорноморському шельфі.
І лише Україна, яка має економічні можливості й матеріальну базу, не просунулася в розробці чорноморських родовищ. Українська влада так і не зуміла залучити до розробки іноземні нафтові компанії. Пролунало багато голосних заяв про швидкий початок власного промислового видобутку вуглеводневої сировини на шельфах Чорного й Азовського морів. Але плани так і залишилися планами. Причини відомі. Відсутня єдина державна позиція, спостерігається нестача фахівців, немає устаткування і сучасних технологій. У підсумку, непогодженість українських міністерств і відомств, нестабільна політична ситуація стали серйозною перешкодою для початку реалізації програми з масштабної розробки шельфу Чорного моря.
Боротьба за трубу
Румунія має не тільки амбіційні плани стосовно розробки своїх родовищ, а й не полишає спроб замкнути на себе нафтові потоки з родовищ Каспійського регіону. Одержання Румунією контролю над частиною акваторії моря і чорноморським шельфом може відіграти важливу роль під час прокладання нових трубопроводів по дну Чорного моря.
Бухарест у найактивніший спосіб, за участі перших осіб держави, розвиває енергетичне співробітництво з прикаспійськими державами. Слідом за Азербайджаном, з яким було підписано угоду про співробітництво в енергетичній сфері, Румунія спрямувала свій погляд на Казахстан. На початку березня цього року в ході зустрічі президентів Румунії і Казахстану в Астані обговорювалося питання про створення нового експортного маршруту для транспортування ресурсів із казахстанського родовища Кашаган. Новий маршрут може бути реалізований у рамках ТРАСЄКА й пролягати через Каспійське море, Азербайджан і Грузію, й далі танкерами до Румунії. В останні роки Казахстан постачає до Румунії десь 4 млн. т нафти, що становить до 30% її експорту.
Туреччина проводить активну політику, пропонуючи свою територію для прокладання експортних трубопроводів з Каспійського регіону. Перший крок у цьому напрямі було зроблено зі створенням трубопроводу «Блакитний потік», прокладеного по дну Чорного моря. Зараз Туреччина має намір замкнути на себе конкуруючі проекти «Південний потік» і «Набукко». Подібна всеїдність має під собою геополітичне пояснення — Анкара прагне стати ключовим вузлом постачання вуглеводневої сировини й тим самим накласти «лапу» на європейський вентиль. У разі реалізації настільки амбіційних планів у руках Анкари опиниться потужний інструмент впливу.
Болгарія розігрує енергетичну карту, прагнучи здобути максимальну користь і стати учасником нових трубопровідних проектів. У лютому парламент Болгарії ратифікував міжурядову угоду про будівництво газопроводу «Набукко».
Зі своєї сторони Росія прагне заручатися підтримкою Болгарії та Румунії для реалізації своїх амбіційних планів зі створення нових маршрутів транзиту енергоносіїв в обхід України. Як відомо, в січні 2008 року була підписана угода про участь Болгарії в реалізації проекту «Південний потік», а в грудні 2009 року з боку «Газпрому» було озвучено пропозицію Бухаресту стосовно приєднання до нього Румунії.
Активне включення Болгарії, Румунії і Туреччини в боротьбу за майбутні нафтогазові потоки з каспійських родовищ свідчить про бажання «застовпити» за собою «ділянку» експортної труби. Тим більше, що з урахуванням нових прогнозів про можливий дефіцит вуглеводневої сировини в 2011—2012 роках інтерес до ресурсів Каспійського регіону може знову підвищитися. Це спричинить зростання конкуренції в сфері експорту енергоносіїв. Болгарію, Румунію і Туреччину не відлякує навіть те, що, за найоптимістичнішими підрахунками, більшість планованих трубопроводів можуть бути введені до ладу не раніше 2013—2015 років, а їхній вихід на проектну потужність станеться не раніше 2020—2025 років. Та й то лише в тому випадку, якщо буде знайдено необхідний обсяг вуглеводневих ресурсів для їхнього заповнення.
Проте чорноморська конкуренція у сфері експорту енергоносіїв зростає рік у рік, що обумовлено не тільки поступово зростаючими обсягами видобутку нафти й газу на родовищах Каспію, а й боротьбою провідних геополітичних гравців за контроль над маршрутами їхнього транспортування на зовнішні ринки. В цій грі країни Чорноморського регіону розраховують підвищити свій транзитний потенціал, використовуючи його для зміцнення своїх економік і часткового розв’язання соціальних проблем.
Питання про майбутні трубопровідні маршрути продукує поява програм розвитку берегової інфраструктури, портових потужностей, зміцнення військово-морських сил. Не випадково, поки Україна була зайнята питаннями демократії і політичної модернізації, її сусіди — Болгарія, Румунія, Туреччина й Росія — вкладали значні кошти в розвиток портових потужностей, модернізацію суден, розробку нафтогазових родовищ. І перші успіхи сусідів України не забарилися.
Мілітаризація Чорноморського регіону тісно переплітається із проблемою транспортування ресурсів на зовнішній ринок. Військово-морські сили причорноморських країн, США й НАТО мають стати надійним інструментом для їхнього захисту. Кожна із країн Чорноморського регіону розраховує посилити свої позиції і одержати нові прибутки за рахунок прокачування додаткових обсягів нафти й газу з Каспійського регіону. І якщо сусіди України підкріплюють свої плани конкретним наповненням, то українська влада так і не вийшла за рамки декларацій. Хоча, здавалося б, географічне становище України та наявність розвиненої транспортної інфраструктури відкривають широкі перспективи для участі в нових проектах, пов’язаних із експортом вуглеводневої сировини на зовнішні ринки. Однак останніми роками українська влада навіть не намагалася поборотися за участь в енергетичних потоках, вважаючи, що наявний транзитний потенціал цілком достатній. Така самовпевненість і геополітична короткозорість призвели до самоусунення України з нових проектів. І це за того, що існуюча українська інфраструктура морально й технічно застаріла.
Нова модель регіональної безпеки
Поки українська влада зайнята вирішенням внутрішніх проблем, регіон набуває нової конфігурації. Триває процес створення нових політичних і економічних зв’язків у регіоні, що ставить питання про створення нової регіональної моделі взаємодії і регіональної безпеки.
Аналіз еволюції політики США й НАТО в регіоні засвідчує, що, проявляючи підвищену увагу до України й Грузії, Румунії і Болгарії, вони фактично розколюють чорноморське співробітництво на окремі сектори. Чорноморський регіон став являти собою мозаїку різних комбінацій країн регіону, які переслідують різні інтереси. Україна в цьому суперництві посідає далеко не провідні позиції, програючи причорноморським країнам в умінні вибудовувати нові відносини й найголовніше — обстоювати свої національні інтереси.
Окремого розгляду заслуговує проблема базування Чорноморського флоту РФ у Криму. Останніми роками дане питання стало одним з найгостріших в україно-російських відносинах. Незважаючи на існування різного роду комісій, у тому числі й комісій вищого рівня, сторони так і не дійшли до його взаємоприйнятного вирішення.
Наближення 2017 року, дати, коли відповідно із досягнутими російсько-українськими домовленостями Чорноморський флот Росії має бути виведений із Криму, провокує політиків на голосні заяви й політичні дискусії на різних міжнародних конференціях. Тим часом політичні спекуляції і непорозуміння виникають через відсутність чітко окресленої позиції як російської, так і української держав. Склалася парадоксальна ситуація, коли проблема є, а чітко озвучених позицій і, що найголовніше, підходів до розв’язання проблеми немає.
У Росії на різних рівнях багаторазово звучали заяви про зацікавленість зберегти базування російського флоту в Криму після 2017 року. Однак якихось розгорнутих пропозицій: як це можна здійснити, на яких умовах, які ресурси для цього необхідні, поки що не прозвучало. Подібна неясність відкриває широке поле для дискусій і спекуляцій.
Позиція України також чітко не сформульована. Відповідно до Конституції України, на українській території не допускаються іноземні військові бази. Ще є діаметрально протилежні позиції різних політичних сил. Сформульовано вони вельми прямолінійно, без урахування і прорахунку соціально-економічних і військово-політичних інтересів України, а також геополітичних і економічних наслідків від виведення ЧФ РФ. Політики, які орієнтуються на євроатлантичну інтеграцію, наполягають на тому, що флот має бути виведений. Політичні сили, які бачать у Росії союзника, декларують готовність пролонгації терміну перебування флоту. Однак ні ті, ні інші не дають розгорнутих пропозицій, здатних перевести обговорювану проблему в практичну площину.
Кримська карта
Небажання Росії залишати Крим в 2017 році не в останню чергу продиктоване географічними особливостями чорноморського узбережжя, надто в зимовий час, які не підходять для постійного базування сил флоту. Створення інфраструктури потребує не тільки багатьох років, а й колосальних витрат. Крім того, як стало відомо, будівництво бази для флоту РФ у Новоросійську, куди флот РФ має переїхати після закінчення договору про його перебування на території України, відстає від графіка, й кораблям буде нікуди податися.
Тому для Росії досягнення домовленостей стосовно флоту набуває не тільки стратегічного, а й тактичного значення.
Не викликає сумніву виняткова роль Криму, й у насамперед Севастополя, у формуванні транспортно-енергетичних комунікацій Чорноморсько-Каспійського регіону, нарощуванні транзитно-експортного потенціалу України. Внаслідок цього Крим і Севастополь опинилися в центрі уваги таких геополітичних «гравців», як США, Європейський союз, котрі з огляду на власні інтереси зацікавлені в коректуванні зовнішньополітичного курсу причорноморських країн.
Уже сьогодні ЧФ РФ поступається за своїми можливостями флотам трьох чорноморських країн, які входять до НАТО, — Туреччини, Румунії і Болгарії. Незважаючи на заходи стосовно модернізації російського флоту, через 5—10 років за збереження динаміки нарощування військово-морських сил тільки Туреччиною дане співвідношення буде вочевидь не на користь Росії. У цих умовах виведення Чорноморського флоту за того, що Румунія і Грузія виступають за розширення військової присутності в регіоні країн НАТО, призведе до очевидного порушення балансу сил.
Тут ми підходимо до головного питання — які перспективи має Україна в ситуації в Чорноморському регіоні, котра стрімко змінюється, і що необхідно зробити для зміцнення позицій? У відповіді на це питання є кілька складових. Перша — це формування продуманої енергетичної стратегії країни, спрямованої на участь у міжнародних енерготранзитних проектах, а також на освоєння ресурсів Чорноморського шельфу. Друга — підкріпити енергетичну стратегію відповідними військово-політичними кроками. Варто зазначити, що в даний момент стан українського флоту не дозволяє йому на рівних конкурувати з військово-морськими силами Румунії, не кажучи вже про Туреччину, а, зважаючи на критичний стан фінансів держави й настільки ж критичний рівень фінансування Збройних Сил, навряд чи можна говорити про те, що проблема посилення Військово-морських сил України розв’яжеться найближчим часом. У контексті цих чинників і варто вирішувати питання про подальше перебування Чорноморського флоту РФ у Криму.
Головне питання — як Україна вибудовуватиме переговірний процес, щоб зберегти добросусідськими двосторонні відносини й водночас максимально повно враховувати власні інтереси, поки що залишається відкритим.
Першим кроком у вирішенні цього питання має стати вироблення українською владою консолідованої позиції, яка враховувала б геополітичну ситуацію, що стрімко змінюється, економічні можливості України й соціальні наслідки від виведення флоту. Чітке визначення цих позицій дасть змогу Україні й Росії перейти до обговорення конкретних пропозицій.
Одним із варіантів досягнення взаємоприйнятного рішення може стати підвищення орендної плати за базування Чорноморського флоту. Її збільшення до 1,5—2 млрд. дол. на рік відповідатиме економічним інтересам України, дозволить Росії зберегти попереднє базування флоту й не допустить різкої зміни балансу сил у Чорноморському регіоні. Крім того, не виключено, що питання перебування ЧФ РФ на українській території можна регулювати не довгостроковими, а короткостроковими договорами (на 3—5 років) з перспективою подальшої пролонгації, виходячи з національних інтересів України.
Стан українського торговельного й військового флоту, економічний розвиток причорноморських територій України, питання експорту вуглеводневих ресурсів і судноплавства, проблеми Криму, екологія Чорного моря — ось неповний список проблем, які потребують свого невідкладного вирішення. Подальше забуття Києвом південного вектора призведе до остаточної втрати Україною своїх позицій у регіоні. Щоб цього не сталося, необхідна кардинальна зміна політики, яка має стати більш прагматичною.
Сергій ГРИНЕВЕЦЬКИЙ,перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки й оборони;Сергій ЖИЛЬЦОВ,доктор політичних наук.
