Минуло 100 років від дня народження одного із провідних діячів ОУН-УПА, референта пропаганди Карпатського краю, повстанського поета Михайла Дяченка. 
Ім’я його довго залишалося забутим, навіть на початку 1990-х дослідники не знали, хто ховається під псевдо Марко Боєслав. Сьогодні про М. Дяченка написано кілька монографій. Нещодавно з ініціативи депутата Івано-Франківської облради З. Бойчука знято художньо-документальний фільм про життя поета. В Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України (Львів) до ювілею поета готується збірник, до якого увійдуть поетична та публіцистична спадщина М. Дяченка, його особисті документи та унікальні фото, щоденник поета, ведений у підпіллі (1951—1952), матеріали польської поліції та радянських спецслужб, багато інших цікавих документів.
Автор полум’яних віршів про боротьбу українського національно-визвольного підпілля «Борцям за волю», «Марш Чорного лісу», колядки «Сумний Святий вечір в 46-м році», а також пісні «Рости, рости, черемшино», яку вважають народною, народився 25 березня 1910 року в с. Боднарів Станіславського повіту (тепер Калуського району Івано-Франківської області) у сім’ї селян. Дворічним залишився без матері, десятирічним — без батька. Ним опікувався старший брат Микола. Він мав на молодшого брата великий вплив, першим зауважив поетичні здібності Михайла. За порадою брата Михайло вступив до української гімназії у Станіславові, де здобув грунтовну освіту, став членом «Пласту», почав серйозно займатися спортом та віршувати. 1930 року Михайло стає студентом юридичного факультету Львівського університету, де вступає до ОУН.
У цей час одна за одною виходять друком поетичні збірки «Іскри» (1936), «Юні дні» (1938), «Село» (1939), публіцистична збірка «Земля плаче» (1936). 
Михайло не міг не привернути увагу польської поліції: двічі потрапляв за грати. У вересні 1939 року, перед приходом більшовиків, він утік із Станіславської тюрми і дістався Холмщини, де вчителював у с. Волоська Воля. Там восени 1941 року одружився із сільською дівчиною Марією Савчук.
Під німецькою окупацією М. Дяченко жив напівлегально, а з приходом радянських військ перейшов у підпілля. У 1944-45 рр. він працює в окружному осередку пропаганди Станіславщини, продовжує писати вірші та публіцистику, редагує журнал «До чину», засновує підпільну друкарню. До 1948 року постійно змінював криївки та бункери в лісах неподалік рідного Боднарова та сіл Майдан і Гута. На початку 1950 року разом зі своєю командою перейшов у гори на межі Станіславської та Закарпатської областей. Конспірація, вірні товариші по зброї та повстанське щастя берегли Дяченка. Та 22 лютого 1952 року відділ МДБ, що прочісував ліс в урочищі Хубена поблизу с. Дзвиняч Станіславської області, натрапив на бункер, де разом із шістьма побратимами зимував Дяченко. На пропозицію здатися повстанці викинули із бункера кілька гранат, знищили найважливіші документи, а самі пострілялися.
Марія Савчук виїхала з сином на Волинь, вдруге вийшла заміж, змінивши прізвище. У 1952 році її викликали до місцевого відділку МВС і повідомили про смерть чоловіка. Син Марка Боєслава Святослав нічого не знав про батька аж до зрілого віку. Лише за часів незалежної України мати наважилася сказати синові правду...