Завтра — Міжнародний день театру. Думками про сцену й життя, учнів і колег, політику й культуру ділиться патріарх української режисури, фундатор і керівник столичного Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра Едуард МИТНИЦЬКИЙ.
На фільм про шпигунів і радянського розвідника Бахмєтьєва ходив чотири чи п’ять разів. Записував у темряві текст, а потім з однокласниками зробили щось ніби виставу чи монтаж. Учителі хвалили. Сам грав, сам був режисером, хоч і слова «режисер» тоді не знав. У родині «митців» не було.
Відчуття лідерства для режисера дуже важливе. Серед пацанів я завжди був лідером. Якось потрапила до мене пляшечка з вітамінами — зернятка смачні. Пригощав хлопців. Причепилася клікуха — Вітамін. До першого мистецького «витвору» підштовхнула сміливість того самого розвідника, дуже хотів бути схожим на нього. Через десятки літ сам грав у п’яти фільмах. У китайському серіалі «Як гартувалась сталь» було зайнято аж 14 лівобережних акторів. Другим режисером там була неймовірна жінка! Китаянки гарні, але досить специфічні, а ця — якогось змішаного азіатсько-європейського типу. Лиш через неї погодився грати професора у двох серіях.
Театр драми і комедії — це багато театрів. «Граємо Чонкіна» Кобзаря та Самініна — це один театр, «Голубчики» Погребнічка — це другий театр, вистави Богомазова — третій, Лісовця — четвертий, Одинокого — п’ятий, у Білоуса — своє бачення мистецтва, Лазорко (царство йому небесне) — це ще один театр... Я працюю інакше, але жодного із студентів чи колег ніколи не підганяв під власний стиль. Коли вистави і актори схожі на «шефа» — нудота забезпечена. Театр, як відомо, повинен вражати. Для цього щоразу маємо відкривати нові джерела, які повинні «дратувати» нервову систему і провокувати чуттєвий світ і тих, хто на сцені, і тих, хто у залі.
Мої учні, а їх уже чимало, полегшують творче спілкування. Вони мені цікаві, їх роботи дають привід для роздумів про стан і перспективи, пошуки, збагачення, втрати, словом, про все, що є складовими професії. Раніше їх вирізняло абсолютне служіння мистецьким ідеалам. Зараз, коли їм уже добре за сорок, починають спрацьовувати й інші мотиви...
У виставі «Куди повіє вітер» режисер Олексій Лісовець показав, що володіє таємницею роботи з актором, про що більшість режисерів навіть не замислюється. Він мислить концептуально, через власне вікно у світ! Із цього вікна, до речі, починаються розмови з учнями. Слово «лекція» не люблю. Просто бесіди. Чоловічі розмови.
Режисер насамперед повинен бути схвильованим. Його має хвилювати все, що відбувається у житті. Коли вібрує одна людина — інша, навіть зовсім спокійна, теж починає вібрувати. А якщо людина має певний енергетичний вплив, то вібруватимуть усі навкруги.
Накопичення почуттів відбувається лише у стресових ситуаціях. Вистава має спровокувати у глядача стрес, але спершу режисер має спровокувати його в акторі, а вже після цього всі разом мають упоратися з глядачем. Якщо ж глядач спокійно прийшов і спокійно пішов, він починає підраховувати втрати у бюджеті.
Усе, що поза реалізмом, до мистецтва стосунку не має. Реалізм — це те, що я-він-вона випробували на собі. Коли розповідають анекдот, усі сміються, коли ж говорять про себе, тоді не дуже до сміху... Якщо режисеру немає що розповісти про себе, — кому він цікавий? Інша справа, що реалізм має різні модифікації. Взагалі режисерську молодь приваблює знаковий театр. Вони ще не вміють отримувати насолоду від розщеплення карколомних ситуацій, розв’язання морських вузлів людських взаємин, що є головним змістом драматургії, театру. До речі, і ознакою професіоналізму режисера. Питання — як реалізується реалістична основа?
Чи є в житті справедливість? Справедливість — це, мабуть, правда? Краще за Пушкіна тут не скажеш: «Все говорят: нет правды на земле. Но правды нет и выше». Правда — дуже суб’єктивна штука. Справедливість — це внутрішня свобода. Незалежність — це культура! Виховання! Мораль! Яка мораль сьогодні? У розгромленій державі?!
За 30 років у Театрі драми і комедії не було жодних «зібрань», на яких би артисти з’ясовували стосунки. Лише звичайні збори трупи, коли говоримо про професію, як треба грати і як не треба. Актори начебто усвідомлюють, як треба грати! Але грають, як не треба.
Коли театр тільки починався, звозив людей, яких добре знав, звідусюди. Дали 14 квартир. Зрозуміло, театр був засобом агітації і пропаганди за радянських часів. На нього звертали увагу. Затвердження репертуару було страшною мукою. Проте можна було запрошувати найкращих режисерів, платити добові, знімати готелі. Зараз на все це: «З власних надходжень!» (про надходження — нижче).
Граємо у колишньому кінотеатрі, який швидко переобладнали. Намітили другу чергу театру — цехи, репетиційні приміщення... Тепер про це можна забути. Все, що ми заробляємо, йде на укріплення фундаменту, опалення, електроенергію, воду, охорону, оренду землі, податок на землю, очистку каналізацій, латання даху, встановлення пожежної сигналізації тощо — всього більше 30 позицій, що оплачує театр з власних надходжень, як перелічувати — «Війна і мир»!.. Пошити новий одяг сцени — це проблема, якої світ не бачив! Може, хтось почує! Для накопичення «власних надходжень» квиток на виставу має коштувати не менш як 300 грн. На жаль, олігархи не ходять до театру.
З чого ви взяли, що Театр драми і комедії — зірковий? Може, актори так думають! Якби не працював з чехами і німцями, можливо, я б цього не розумів. Якщо вони думають, що зірковість запалюється від дратівливого мерехтіння на телеекранах, маю «приємну» нагоду розчарувати їх — адже на ранок зірки геть зникають...
Ступка височить над усіма. У нього, на відміну від керівників деяких театрів, немає потреби робити «закулісний бізнес». Він видатний артист, рівня Бучми...
Талант все одно побачиш. Буває, що не одразу. Але актор повинен бути підготовленим. Обдарування починається з техніки, тренування уваги. Почув він режисера, налаштувався на його хвилю... Прикро, але часто треба до нього з киркою пробиратися.
Порядність — це коренева система, початок її — у культурних накопиченнях! Дуже важлива якість для актора, ще важливіша — для режисера. Це не означає обов’язкову наявність аристократичних витоків і обізнаність майже у всьому. Головне — внутрішня потреба сприйняття реального світу, а не сфокусованого під власні інстинкти. І це є ознакою інтелектуального права на цю професію, яке передбачає порядність, як кажуть піаністи «у пальцях». І все, що сприймає і знає режисер, — все це через оптику вічних цінностей. А втім, можна працювати режисером і не бути ним. Мейєрхольд казав: «Неможливо все знати, але здогадуватись треба». А здогадуватися, звісно, на основі інтелігентності. Її початок — порядність.
Найцікавіший театр спостерігав за радянських часів. Той театр шукав щілину, аби хоча б натякнути на те, що приховується під газетними шпальтами, тобто працював на спротив. У режисерів була внутрішня потреба робити не те, що з них намагалися вичавити. Не в усіх.
Тоді критики також робили свій бізнес. Мою «Варшавську мелодію» критик Давидова назвала антирадянською, те саме Гаккебуш і Віріна писали про «Традиційний збір», «Дивну місіс Севідж», «Справедливість — моє ремесло». Знаходили, що хотіли знайти, підгавкували владі — корпоративний «бізнес»! Відвертим дисидентом я не був. Але, якби своєчасно не поставив «Марію» Салинського, навіть не знаю, де б ночував. Єдина перевага сьогоднішньої України — став що завгодно, це взагалі нікого не хвилює.
Мене питають: для чого публіка ходить у театр? Раніше, зрозуміло — це було єдине місце, де можна було почути таку фразу, репліку, яку міністерство випадково прогавило. Сьогодні почуєш таке, що зрозумієш, чому міністерство правильно робить, що не ходить до театру.
Чим більше роздягаються, тим витонченіше мистецтво? Враження, що навіть обдаровані співачки змагаються з повіями — хто відвертіше вразить глядачів найпікантнішими подробицями. Декому, мабуть, і співати необов’язково...
Артисти одержимо зайняті заробітками. Всі бігають. На довгі дистанції. Деякі настільки розтреновані, що не в змозі в потрібний момент на репетиції зібрати себе докупи. Якщо трапиться пожежа, хтось навіть не зрозуміє, що треба тікати. По дорозі до серіалів не буває пробок, тільки до театру важко прискочити без запізнень...
Чим менше декорацій на сцені, тим талановитіший художник і тим він мені ближчий. Знайти зорове узагальнення теми вистави, сконцентрувати в єдиний образ підспудні мотиви подій, передати настрій, атмосферу, сценічне «повітря» вистави, уникнути прямих «доказів» — декоративного багатослів’я — усе це потребує від сценографа віртуозної винахідливості, джерелом якої є парадоксальність сприйняття навколишнього світу. Україна знала таких сучасних митців: Лідер, Івницький (Одеса), Френкель і, звичайно, Боровський, який немало працював в Україні.
Олександр Курій прийшов у театр із консерваторії пацаном, через два роки після створення театру, став Маестро. У наших афішах немає слів «музичне оформлення», є «музичне рішення». А якщо чесно, то треба було б писати «режисер з музики». Якщо зовсім щиро: слухаєш музику і думаєш, чи не заважає вистава...
За кордоном виставу ставлять чотири тижні. Це їх норма. Коли мене запрошували — наполягав на шести тижнях. Хоча й шість мало. Станіславський міг ставити кілька років одну виставу. На жаль, тепер це привід для жартів. Мейєрхольд питав режисера, скільки йому треба часу на виставу. Той казав: два місяці. Питань більше не було. А якщо чув: півроку, продовжував розмову й давав... два місяці. Значить, тому режисеру є над чим працювати півроку. Може, це легенда, але повчальна.
Як правило, ми прогнозуємо варіанти реакцій глядачів. Але 22 роки тому вистава «Я завжди твоя наречена» за п’єсою Отіа Іоселіані була зроблена без врахування реакції публіки. Проте публіка зрозуміла. Критики — ні! Я сам уважав виставу трохи передчасною. То була типова знакова вистава. Знаковий театр зайнятий сьогоденним життям. Хоча дія може відбуватися будь-коли. Головне — спродукувати зв’язок часів. Там грали прекрасні артисти першого покоління театру: Романов, Лимар, Бабенко, Пивоварова, Потапенко, Венгерський.
Велика сцена мені в принципі не потрібна. Театр, як і справжня література, — інтимна річ, бо має силу індивідуального впливу. Хай яка б хороша була акустика, починається форсаж, слова не вимовляються, а «подаються». Навіть у найгіршому кіно не розмовляють патетично, а у наших театрах продовжують «подавати», це ніби наша розмова з іноземцем — що голосніше, то начебто зрозуміліше.
Артистам потрібна моментальна реакція глядачів. У «Трьох сестрах» запропонував актору драматичну роль, а він обов’язково має зробити щось таке, аби розсмішити глядача. Кажу йому: «Хлопче, зрозумій, все йде до того, що тебе почнуть вважати блазнем, а не артистом. Жертвуй потребою отримувати моментальні дивіденди! Якщо зможеш, значить, ще не все втрачено».
На самозабезпеченні не протримається жодний театр у світі. Але міська влада, просто не розуміючи «прожитковий», геть урізаний, мінімум штовхає театр до жебрацтва: який гопак без шароварів!
Сьогоднішня демократія — вона ж від байдужості. Для мене, як на сьогодні, бажана модель суспільного ладу, що на кшталт радянської влади, але — мінус радянську ідеологію, плюс демократизація всієї країни, плюс загальну театральну тарифікацію, мінус академічну епідемію, плюс визнання національними всі театри, що працюють в Україні з однаковим фінансуванням, плюс розформування театрів, що не витримують професійних вимог. Ну і коли торкнулися дуже хиткого в усі часи визначення — демократія — варто усвідомити, що запорука демократії — законократія!
Людство має йти шляхом певної рівності. Якщо у одного сто мільйонів, а у іншого сто гривень, такий світ час від часу вибухає. Мені імпонує соціалізм — фінський, шведський. Більшовики були агресивними, бо в них накопичилися вікові злидні багатьох поколінь. І заздрість! Як і сьогодні. Проте навіть Ленін розумів, запровадивши у 1921 році НЕП, що вижити можна, лише повертаючись до звичного.
Найсильніший збудник конфліктів — відчуття людиною своєї «неконвертованості». Коли назустріч «Жигулям» їде «джип», він витискує ті «Жигулі» в канаву чи примушує виїжджати на зустрічну смугу. Із відчуттям приниження, за першої ж нагоди цей «Жигуль» або колесо проколе тому «джипові», або, боронь Боже... — краще перестати дратувати людей!
Злива звань і нагород за останній час, що це — вибух не існуючих сьогодні культурних надбань чи загравання з вірками сердючками? Це естетична глухомань чи свідоме глузування із власної країни?
Що більше навкруги стає людей, то страшніше жити. Хижацьке начало у людях рано чи пізно дається взнаки. Оскільки ми тренуємо інстинкти і не маємо часу виховувати дух, то від культури з часом залишиться тільки міністерство.
Україна для мене — це Тичина, Вериківський, Рильський... Рильський у розмові з Вериківським з гіркотою сказав: «Історичний стрижень України — невміння жертвувати самолюбством, марнославством заради мети. Нездатні домовлятись, бо домовлятися — значить жертвувати».
Біля керма молодої України мав стати Курбас, Вашингтон або Мейєрхольд і створити з нуля геніальну «виставу». Україна сьогодні, як Бермудський трикутник, — усе безслідно зникає, як у Києві зникли снігоочисні машини... Талановитим народом керують «Бригади»...
Пан Тягнибок балотувався у Президенти. Мабуть, він не знав, що Америка одужала від багатовікового ку-клукс-клану і обрала чорношкірого Президента! В Росії теж є аналогічна хвороба, ще з часів чорносотенного «Союза русского народа». Сподіваюся, пройде, як минають епідемії. Хоча можливі ускладнення.
Шевченківський комітет, можливо, не помітив «Мар’яна Крушельницького» — фундаментальний твір Леся Танюка. Чи то, навпаки, помітив, але, не виключено, хтось комусь став на заваді...
Записала Юлія БЕТЯ.
