Приголомшений красою

...Щодня, в одні й ті само години, центральною вулицею прогулювався одинокий чоловік. Дихав глибоко, як і належить на моціоні, — туберкульозник. Дорога вела його до базару, звідки повертався вже не похмурим, яким здавався на перший погляд. Бо ніс кілька червонощоких яблук, айву, пучок редиски або гарбуз, вицвілу квітчасту хустину чи сувій старезного подільського килима. Усе те добував у подолянок, які припрошували придбати городину чи садовину. У його квартирі такого добра було вже чимало. Чоловік обережно розкладав клапті килимів й акуратно нашивав їх на мішковину, милуючись узорами. А далі брався за олівець, робив десятки ескізів. Згодом переніс оту красу на полотно. Її творили жіночі руки, а їх очі брали узори з навколишніх п’янких пагорбів, таємничих ярів. Чи чаклуватимуть жінки колись за ткацьким станком? А митець збереже це диво і вразить гармонією краю, який, здавалося, весь вистелено килимами...

Із Поділлям, що стало першою й довічною любов’ю, Гренова доля могла запросто розминутися. Його батько, офіцер російської армії, возив сім’ю за собою просторами великої імперії. За героїзм у балканській війні 1878 року був нагороджений срібною зброєю, мав авторитет в армії, дослужився до генерал-майора. Цей суворий і водночас добродушний чоловік з генами вікінгів у крові (рід Гренів походив зі Швеції) мріяв виховати синів військовими. Старші Євген і Микола пов’язали своє життя з армією. А Олександр, який мав у 1917 році закінчити кадетський корпус, навчався військової справи абияк. Зате багато малював, писав вірші, читав.

Після революції корпус перевели в Ростов, де Грена мало не вбили. Начальник корпусу дав грошей на дорогу і сказав: «Тікайте до родини, юначе!»

Улітку 1917-го батько пішов у відставку, родина переїхала до Кам’янця-Подільського, оселилася в гарному особняку, та 1919 року батька забрав тиф. Діти, щоб прогодуватися, організувати майстерню з виготовлення іграшок. Через два роки загинув Микола, а Євген подався до Москви, де працював точильником ножів, поки не влаштувався в наркоматі шляхів. Мати стала прибиральницею. Життя було тяжке й далеке від звичних ідеалів. Єдина розрада — сад та море квітів біля їхнього дому на Зеленій, 12.

У 1923 році Олександр організував у Кам’янці-Подільському художню студію, зробив багато портретів на замовлення міста. Малював декорації для театру, квіти. Буяння фарб у домашньому квітнику нагадувало Олександру подільські килими, вбрання подолянок. Сестра Серафима вчителювала в селі Крушанівка. Гостюючи там, Грен ходив як зачудований. Десь 1926 року чи не вперше намалював чарівну подолянку в національному одязі: довга біла вишита сорочка, коричнева гунька, на голові убір не менш як із шести-семи хусток. Цей образ жінки на тлі прекрасного краю назавжди полонить Грена, вона стане повелителькою його пензля. Модернізм XX століття вплинув і на митця. Його картини декоративні, але декоративність потрібна художникові, щоб опоетизувати його почуття любові до людей, землі та старої архітектури Поділля.

Багато творів Грена забирали на столичні виставки. Під час війни вони загубились. А художник ходив у роки окупації селами, підробляв на розписах сільських церков. Платою для генеральського сина, естета був шматок хліба, торба бараболі. Та він казав: «Я щасливий!» Був сильною, чистою людиною, всупереч обставинам, робив своє. Збирав фольклор, вів щирі бесіди з селянами, які дуже його шанували. Давав урок усім чужинцям, зокрема, своїм одноплемінникам, росіянам: якщо тебе прийняла ця земля, то душа твоя має злитися з нею. Грен стає подвижником народного мистецтва, сприймає його як святиню. Подільський художник Аркадій Данилюк, який опікувався Греном у старості, згадує: йому були дуже близькі українські пісні й мова, він завжди обстоював її чистоту. Його кликали в Київ, Москву. Бодай заради здоров’я. А він казав: «Нікуди не поїду». Так і завершив свій шлях, як сам казав, «приголомшений красою й цілісністю, яку складає ансамбль жіночих постатей у свято на тлі кольорових пагорбів».