Як за царя гектари ділили...

Земельна реформа в Україні триває уже двадцятий рік. Коли вона завершиться, навіть спрогнозувати неможливо. А півтора століття тому теж розпочалася земельна реформа. Царського маніфесту «Про Всемилостивійше дарування кріпосним людям прав становища вільних сільських обивателів», яким 1861 року скасовувалося кріпосне право, залишалося ще чекати. Але у Штомпелівці під Хоролом на початку 1860 року розпочалися перші в Російській імперії пробні роботи з розмежування землі.

Досліджуючи деякі історичні питання, в одному з фондів обласного архіву вдалося знайти земельні акти дореволюційних часів. Найменші з них були формату А3, тобто мали розмір однієї сторінки газети «Голос України». Найбільші можна розмістити тільки зсунувши докупи 4—6 стандартних столів. Але переважна більшість актів мала формат А2, якраз на розворот сторінок нашої газети. Причому на всіх план земельної ділянки скоріше нагадує малюнок, де нанесено і розфарбовано різнокольоровими олівцями топографічні об’єкти: балки, струмки, озерця, болота, дерева, кущі тощо. Однак найцікавіше, що кожен такий документ виготовлено вручну. Мимовільно порівняєш технічні можливості тодішніх і сучасних землевпорядників. Тоді — шнур, метрівка, компас, ручка, лінійка, чорнильниця, набір кольорових олівців, деякий інший канцелярський дріб’язок. Тепер лазерний геодезичний прилад, космічна зйомка території, комп’ютер, авторучка теж — для підпису. Але тоді територію Полтавської губернії почали межувати з чистого листа і завершили роботи за 27 років. А нині два десятиліття переробляють земельні акти часів Союзу і не відомо, коли цей процес нарешті завершиться. І це вважають перемогою науково-технічної революції? Швидше, це повний крах державно-бюрократичної системи.

Серед документів, які зберігаються в обласному архіві, в одному з випусків «Трудів Полтавської ученої архівної комісії» знайшлися спогади учасника тодішнього межування земель В. Василенка. Це справді унікальний документ, який переносить нас у життя губернії на півтора століття назад. Він розповідає, що після завершення Кримської війни (1853 — 1856 роки) і початком царювання Олександра ІІ повсюдно ширилися чутки про звільнення селян від кріпацтва і розмежування земель. Самі селяни, збираючись у вузькому колі, таємничо переказували, що на волю кріпаків відпускатимуть із панською землею, яку «поріжуть на душі». Тобто виділять на сім’ю за кількістю душ. Особливо захвилювалося полтавське селянство навесні 1859 року, коли у Хорольському повіті почалися практичні заняття з межувальних робіт, на яких майбутні виконавці відпрацьовували правила та інструкції. Восени того самого року було затверджено положення про розмежування Чернігівської та Полтавської губерній. А з початку 1860 року в Штомпелівці Хорольського повіту розпочала роботу межова комісія. До її складу, до речі, крім царських службовців, які безпосередньо займалися роботою, входили виборні представники від дворянства, козаків і казенних селян.

Я мав можливість, пише В. Василенко, особисто познайомитися із межовими діячами, які прибули з Москви. Це були виключно випускники Костянтинівського межового корпусу, молоді люди ледь не зі шкільної лави. Вони мали військово-офіцерські звання підпоручиків і прапорщиків, а також спеціальність інженерів-топографів і топографів. За рівнем загальної освіченості і вихованості, відзначає автор, москвичі виділялися серед повітової чиновничої молоді й справедливо вважалися «цікавими» кавалерами. Деякі з них згодом одружилися на більш-менш заможних дівчатах. Взагалі випускники межового корпусу залишили тоді у Хоролі добрі згадки. За винятком хіба що одного, який після могоричів пристрастився до випивки і згодом, завершивши роботи, пропонував купити у нього 20 десятин нібито зайвої землі. Ще один випускник, пише В. Василенко, «активно допомагав горезвісному «Гасі» проциндрити 5000 десятин землі, а коли маєток було продано і «Гася» зник, його пособник спочатку перетворився на приватного повіреного у судових справах, а потім сів на інше «хлібне» місце». Хто такий «Гася», залишається лише здогадуватися — найвірогідніше, це один із розгульних спадкоємців якогось поміщика, який з порушенням закону продав успадкований маєток і зник. А допомагав йому прокручувати цю справу випускник межового корпусу, який за це й поплатився. Однак це лише окремі штрихи до розповіді про те, як відбувалося саме межування.

До початку проведення реформи всіма земельними питаннями відали межові суди, які були в кожному повіті. Оскільки їм періодично доводилося виїздити на місця і проводити розгляд справ на галереях громадських комор, то в народі ці суди так і називали — «підкоморними». За спогадами В. Василенка, земельні суперечки тоді перетворювалися на тяжби, які іноді тривали десятки років, переходячи у спадок до наступних землевласників.

Ними, крім поміщиків, були на той час козаки, казенні й державні селяни, які володіли земельними угіддями. Селяни — за наділом від казни, а козаки на правах особистої власності і частиною у спільнім володінні села — вигони, ліси, сіножаті. Казенні селяни платили від кількості виділеної орної землі грошовий податок у казну, але продавати її не мали права на відміну від дворянства, духовенства, козаків і всіляких різночинців.

Серед наділів останньої категорії землевласників, згадує В. Василенко, панував неймовірний хаос: із 4282532 десятин землі, яка в Полтавській губернії підлягала межуванню, вона була розділена на 2537340 ділянок, часом таких дрібних, що на знімальному плані їх позначали лише цифрами, а всі інші дані про власників записувати доводилося на окремих листах. Тобто середній розмір ділянки в губернії становив 1,84 гектара.

Але при цьому треба враховувати, що цільними ділянками, або відрубами, було розмежовано 239993 десятини, переважно у Костянтиноградському повіті із колишніх «вольностей» Запорозької Січі, які відійшли у власність після її знищення. Ще 917 тисяч десятин у відрубах знаходилися в інших повітах і не підлягали внутрішньому розмежуванню. Але решта земель, або 78 відсотків площі Полтавської губернії, являла собою посмужно-клаптиково-клинцеві землеволодіння.

Василенко пригадує розмову з поміщиком із села Зубанів (нині Глобинського району), в якого було 700 десятин, розділених на 600 ділянок. До того ж знаходилися вони у різних місцях на далекій відстані одна від одної. Молодий господар розповідав, що не тільки він особисто не знає кожної своєї нивки і клинця, а навіть уже старий прикажчик, або осавул, і той точно не може визначити просторові розміри всіх клаптиків. Якось за відсутності прикажчика невідомі люди привезли поміщику «скопщину» із якоїсь ділянки, тобто орендну плату частиною врожаю, а той не міг визначити, чи правильно з ним розрахувалися. Згодом прибув прикажчик, але й він не знав цих людей, а тим паче не міг пригадати, де саме знаходиться орендована ділянка. Зрештою, її місцезнаходження після тривалого розпитування встановили, але розмір так і не могли пригадати. Довелось вірити людям на слово.

У Миргородському повіті автору спогадів якось довелося межувати один панський маєток загальним розміром 5539 десятин, які були розкидані майже на п’яти тисячах ділянок. Звісно, пише він, що у подібних випадках «збирачі» маєтності намагалися всіма правдами і неправдами прирахувати до своїх земель кожен клаптик землі, який знаходився поруч. Адже документів на право володіння нею, як правило, ні в кого з людей не було.

Межування проводили спеціальні групи, або межові партії, до яких входило кілька осіб — начальник, помічник, технік, землемір, кресляр. Починаючи з 1865 року, пише Василенко, коли процес межування набирав розмаху, в Полтавській губернії працювало 50 — 58 таких партій, а на завершальному етапі у 1873 — 1887 роках їх кількість становила вже 63 — 65 груп. Загалом це кілька сотень чиновників межового відомства, що порівняно з нинішнім бюрократичним апаратом зовсім небагато. Саме розмежування земель губернії коштувало 4131993 рублі.

Для порівняння. Під час нинішньої земельної реформи сертифікати на право отримання частки (паю) в нашій області мали 340 тисяч селян. Переважна більшість них скористалися цим правом, і майже 1516 тисяч гектарів землі перейшло у приватну власність, що втричі менше, ніж під час реформи 1861 року. Але варто зазначити, що тепер уся територія Полтавщини взагалі в 1,625 разу менша від площі, яку довелося межувати півтора століття тому. Так от нині за виготовлення державних актів на право власності на земельну частку (пай) люди у середньому сплачували по 120 — 150 гривень. За скромними підрахунками, загалом полтавські селяни, певне, сплатили власних коштів чи не у рази більше, ніж у царські часи. Але це без урахування надходжень, які держава регулярно виділяє із бюджету на проведення земельної реформи.

Василенко розповідає, що під час межування їм доводилося спочатку проводити зйомку кожної ділянки в натурі, потім збирати всіх власників разом і шляхом домовленостей та добровільних погоджень між ними намагатися сформувати із багатьох клаптиків єдині земельні масиви, або відруби площею не менш як 50 десятин ріллі та 3 десятин лісу і кущів. Власнику на такій площі дозволялося, якщо поблизу не було хуторів чи сіл, будувати тут господарський центр свого володіння. У такий спосіб на території губернії після межування утворилося близько 20,5 тисячі нових відрубних ділянок, які стали осередками нових господарських одиниць. Серед них були й досить великі маєтки на кілька сотень десятин. При чому власники самі були зацікавлені у формуванні єдиних масивів. Часом навіть ідучи свідомо на зменшення загальної площі володінь. У Миргородському повіті, наприклад, до межування в маєтності одного поміщика перебувало до 6 тисяч десятин землі, але посмужно. Після межування він сформував три відруби загальною площею 5539 десятин. Але близько 460 десятин довелося пожертвувати іншим власникам під час домовленостей про обмін.

Та найважчим завданням під час польових зйомок було визначення меж. Адже навіть не всі нащадки колишньої козацької старшини зберегли успадковані письмові документи — дарчі, купчі тощо, які вказували місцезнаходження ділянок, їхню площу. А й у них земельні плани з визначенням меж взагалі були великою рідкістю, бо навіть найбільші старосвітські поміщики не мали власних землемірів, обізнаних у цій справі. Що вже казати про землеволодіння простих козаків. За весь період межування, каже В. Василенко, йому довелося бачити лише два-три такі плани та й ті на землі колишньої «вольниці запорозької», яку розділяли значно пізніше.

Тому в більшості випадків межувальні партії вдавалися до підказок живих свідків. Головними консультантами у таких питаннях були сільські діди, особливо ті, хто скуштував «пам’ятної холудини». Так у давнину називали спосіб закріплення в юнацькій пам’яті межових кордонів. В ту пору сільський отаман час від часу брав із собою кількох парубків і обходив з ними межі володінь свого села. Тоді на полях не було, як тепер, лісосмуг. Єдиними орієнтирами служили балки, могили, горби, іноді дерева чи кущі. Вказуючи на якийсь і пояснюючи його значення, отаман раптом шмагав котрогось із парубчаків, щоб пам’ятав, як «Отче наш...» Після такої оказії, запевняли діди, вони й серед ночі могли вказати межу посеред голого степу.

А загалом за 27 років межувальних робіт у Полтавській губернії було сформовано близько 702 тисяч нових землеволодінь, або в 3,6 разу менше, ніж їх було на початку. Крім тих, що відійшли у відруби, майже 56 відсотків земельної площі залишилися в общинному володінні. Тобто кожен двір мав свій наділ у загальному полі села. Вся общинна земля ділилася на три відруби і оброблялася за трипільною системою. Два поля засівалися, а одне йшло під толоку (пасовище). Щороку їх послідовно міняли. Тому простим селянам землі не вистачало і вони брали її в оренду у поміщиків та розбагатілих куркулів.

Полтавська область.