«Війна» в поліській глибинці

Оточене лісами, водоймами, болотами село Великі Озера Дубровицького району загубилось у поліській глибинці: до Рівного звідси — більше 170 кілометрів, до Білорусі — рукою подати, якихось двадцять кілометрів. Нічим не примітне, на перший погляд, село, а точніше села Великоозерянської сільради (а до неї, крім Великих Озер, входять ще й Шахи, Черемель, кілька хуторів), у 1990-ті роки здивувало всю Україну.

У 1992 році Великі Озера були віднесені до другої категорії радіаційного забруднення. Таким чином було накладено табу на проживання, ведення господарства, будівництво та соціальний розвиток цього населеного пункту. Але багато селян не захотіли залишати свої села й хутірці, оскільки вважають їх найкращими. Ось так громадою і захистили майбутнє свого села, яке тепер віднесено до третьої категорії радіаційного забруднення. Його мешканці, які ніколи не славились великими статками, навіть поступилися заради цього чорнобильськими пільгами. Про цю історію трепетної любові поліщуків до свого батьківського краю кінематографісти навіть зняли фільм «Зона відчуження», який у 2005 році отримав першу нагороду на екологічному телефестивалі «Екорайт» у польському Райгороді.

Багатьох дивувало тоді: чому так ревно великоозерянці обстоюють свої села й хутори? Адже життя тут — не мед.

На це великоозерянці справедливо зауважували: «А де нас чекають?»

— До аварії на ЧАЕС у населених пунктах нашої сільради проживало три з половиною тисячі чоловік, після відселення залишилось тисяча сто, — розповідає великоозерянський сільський голова Михайло Рябий. — Вони живуть за рахунок підсобного господарства, грибів та ягід, заробітків по чужинах... Люди розраховують лише на себе, бо держава про них забула: на даний час жодного рецепта за чорнобильською програмою наші мешканці безплатно не отримали; другий рік не дають нам комбікорму, який насичений спеціальним розчином проти радіації; мешканці села Черемель п’ють молоко, вміст радіонуклідів у якому в десятки разів перевищує допустимі норми...

— До цих проблем додалася ще одна, — продовжує сільський голова. — І пов’язана вона зі створенням у лісових угіддях поблизу населених пунктів нашої сільради мисливського господарства «Залужжя». Ніхто не спитав у населення думки з приводу цього, ніхто не рахується з думкою територіальної громади. Кілька разів виказував бажання зустрітися з людьми з цього приводу голова Рівненської обласної ради Олександр Данильчук. Ми вивішували оголошення, люди збиралися, але на зустріч так ніхто й не приїхав. І лише згодом дізнаємося, що згідно з рішенням Рівненської обласної ради тут створене мисливське господарство. Вже тричі обласна рада додавала мисливських угідь «Залужжю» — скоро місцевим жителям не буде куди ступити: все під приводом примноження фауни прибирають до рук багаті та впливові. А людям, які тут народились і живуть, як бути?

— Ось ви кажете: «Краса тут яка! Очей не відірвати», — веде далі Михайло Рябий. — Та й ми до цієї краси прив’язані, але в цьому випадку мальовничість місцевості зіграла не на користь місцевих мешканців: адже на неї зазіхнули багаті й впливові люди. Спочатку ніби беруть у користування мисливські угіддя, а потім, хто знає, як повернеться у державі: можуть і викупити. Тоді нам хоч тікай із рідних місць, бо вже й зараз маємо чимало проблем...

— Зрештою, чому ж нам, територіальній громаді, ніхто не запропонував взяти в користування мисливські угіддя і створити подібне мисливське господарство? І повірте, господарювали б не гірше, адже ми не приїжджі, а місцеві, й нам ці місця рідні та любі. Тоді поповнювався б місцевий бюджет, люди мали б роботу, адже це в нас проблема з проблем, — резонно зауважує Михайло Рябий.

Так ось саме про ці проблеми писали мешканці сіл Великоозерянської сільради торік народному депутату України Павлу Сулковському, а той про це в публікації «Обкрадають за допомогою брудних схем» («Голос України» за 17 квітня 2009 року). Народний депутат цитує рядки з листа 35 мешканців села Черемель Дубровицького району: «Недавно ми дізналися, що маємо власника села й прилеглих територій... (можливо, й ми, жителі цієї території, тепер не належимо до вільних громадян України, а є власністю хазяїна, який тут порядкує). Виявляється, що територія ця чи то передана під заповідник, чи під мисливські угіддя (невідомо кому), тепер тут є наглядач, який що хоче, те й робить. Ми не маємо права вийти за межі села, з якою б то не було метою. Цей «єгер», якщо зловить, немає різниці — дитину чи літню людину, поб’є до реанімації, погрожує карабіном. Звернення у міліцію результату не дають...»

Тоді народний депутат Павло Сулковський звернувся із запитом до правоохоронних органів стосовно перевірки викладених фактів. Але на цей сигнал як слід ніхто не зреагував (і навіть користувач мисливських угідь), бо ця проблема не лише залишилась, а й обросла новими фактами. Про це нещодавно написали в листі до редакції «Голосу України» мешканці сіл Великоозерянської сільської ради. Але цього разу до підписів мешканців села Черемель долучили свої ще й їхні земляки із сіл Великі Озера, Шахи.

«У нашій місцевості склалась складна, нездорова обстановка. І все через дії єгеря мисливського господарства «Залужжя» Ярослава Серка, який, заявляючи, що є представником впливового чиновника на Рівненщині, витворяє тут що хоче, перевищує свої повноваження єгеря, поводиться з людьми зухвало. Старожили сіл зауважують, що навіть за німецької окупації такого геноциду не було — населення вільно займалось збиранням грибів та ягід, сінокосінням тощо, — пишуть вони. — Полювання в мисливських угіддях проводяться у будь-яку пору року, тож людям страшно зайти в ліс. Єгер часто погрожує людям зброєю, перепиняє підводи з дровами, чим перевищує свої повноваження, беручи на себе функції лісової охорони...» А далі наводять такі факти дій єгеря Я. Серка, які можна було б покласти в основу бойовика. Пишуть, що куди тільки не звертались з колективними листами (навіть до Президента В. Ющенка, Генеральної прокуратури), звідусіль отримували відписки.

Не переповідатиму зміст довгого листа від великоозерянців. Вважаю, що краще викласти їхні розповіді, які вислухали безпосередньо на місці. Оскільки звернення людей були не лише до редакції нашої газети, а й до прокуратури, то у Великі Озера послухати людей прибули перший заступник прокурора Рівненської області Володимир Мойсеєць, прокурор Дубровицького району Микола Соболєв, перший заступник начальника управління лісового й мисливського господарства Рівненської ОДА Сергій Івашинюта.

У нетопленому залі сільради зібралось чимало людей із села Черемель (на знімку вгорі), які підписувались під листом і зверненнями. Поступово підходили й місцеві, з Великих Озер. Емоції лилися через край, коли розповідали про єгеря Ярослава Серка. Чесно кажучи, за багато років журналістської роботи мені не випадало бачити, щоб громада була так негативно настроєна проти однієї людини — в даному випадку єгеря. Обурення в холодному залі дійшло до точки кипіння. Люди говорили, що єгерська служба їздить лісовими дорогами на незареєстрованих мотоциклах без номерних знаків, має незареєстровану мисливську зброю. «Хіба таке зійшло б з рук пересічному селянинові?» — справедливо ставлять запитання поліщуки. Нарікали, що від диких кабанів страждають їхні городи, переважно картопляні поля. А як на Поліссі без картоплі? Це ж основний продукт у цих місцях.

Зрештою, наведу кілька витягів із розповідей селян.

— Ставлення до населення єгеря: дядько ріже дрова, зупиняє його, забирає бензопилу. Стріляє собак. Наставляє на коня карабіна. Немає ніякої ради Серку. Звернешся у міліцію, там розводять руками: мовляв, ми не можемо нічого зробити... Зловить дядька в лісі, де в нього вулики з бджолами, поб’є його... В мене вже не вистачає слів і сил, щоб захистити від свавілля Серка людей. Усі люди йдуть до мене із скаргами. А він все лякає людей якимись «донецькими хлопцями, які приїдуть і повідрізують нам вуха...» При чому тут це? Своє свавілля прикриває тим, що є нібито помічником голови Рівненської обласної ради Олександра Данильчука — тиче під ніс людям якесь посвідчення, чим, на нашу думку, наводить тінь на посадовця і налаштовує проти нього людей, яких голова облради за його обов’язками і статусом депутата мав би захищати...

— Позаминулого року я послав сина, щоб привіз самотнім бабусям сухостій, щоб їм було чим опалювати хату (вони, на жаль, уже померли). Вони жили на хуторі, не мали сил самі заготовити дров. Син узяв бензопилу й товариша на підмогу та поїхали за сухостоєм. Серко побачив бензопилу на возі й питає: «Ти що, браконьєрствуєш тут?» Син відповідає, що возив стареньким дрова. Серко забирає бензопилу і починає різати березу, щоб потім перед лісовою охороною сказати, що це зробив мій син із приятелем. Бере карабіна, наставляє спочатку на сина, а потім на коня і собаку. Собаку забиває. Він же не бродячий — був біля самого воза... Потім бере дубову ручку і б’є сина. Тут у залі є свідок — підтвердить... Син і сам міг би розказати про той випадок, тільки боїться помсти Серка... Коли скаржимось, Серко ще більше озлоблюється на людей. Що нам робити, як дати цьому раду?

— Коли я повертався із грибів, мене затримали єгері. При мені були гриби і моя мисливська рушниця. Викликали Серка. Коли мене саджали в машину, якою відвезли за п’ять кілометрів від села, Серко сказав своїм єгерям, що можуть мене бити як хочуть і скільки хочуть. Коли машина зупинилася, дали мені лопату й наказали копати яму, погрожували закопати мене тут живим і поїздити по ямі машиною. Потім почали бити. Серко вдарив головою мені в обличчя, пішла кров. Я упав, Серко зі своїми людьми почали бити мене ногами. Вони били б мене й далі, але один із них сказав, що мій син працює в міліції. Тоді Серко дав команду перестати мене бити. Їх було шість чоловік. Потім змусили мене під їхню диктовку писати пояснення про те, що нібито я втікав від них, падав на пеньках, завдавши собі тілесні ушкодження. Потім погрожував розібратися зі мною та моєю сім’єю, якщо буду скаржитись. Хоч я і зняв побої у Рівному в лікарні, але не наважився скаржитись. Хто знає, що в Серка на умі? А на наші колективні листи ніхто не реагує, то хіба мене одного послухали б?

— І мені, як депутату, не раз скаржились люди на те, що Ярослав Серко не пускає їх по гриби. Жінки збирали зелениці, Серко підійшов до воза, де була восімдесятирічна Варвара Григорівна Комар (вона стерегла воза, а молодші збирали гриби) й почав лаятися, погрожувати, виганяти з лісу. Або ще випадок. Коли хлопці-старшокласники ловили в’юнів у меліоративній канаві, єгер вигнав їх звідти, погрожуючи, що «наступного разу їхні батьки тут не познаходять». Це ж діти, хіба так можна?

— На городі посадили з дружиною кукурудзу, між рядками посіяли огірки. Жодного качана з двох грядок не поклали в чавун, дітям не зварили, бо дикі тварини знищили врожай... Ось вам і «користь» від мисливського господарства... Тільки кому? Якщо вже розводять дичину, то хай за нею дивляться, пасуть...

— Це я, той «поганий хлопчик», про якого вчора вам «баяли» у Великих Озерах, — представився єгер Ярослав Серко. З ним та директором МГ «Залужжя» Сергієм Марчевським розмовляємо про стосунки місцевих мешканців та єгеря.

У Ярослава Серка свої аргументи: мовляв, бореться з браконьєрами, яких багато серед місцевих мешканців, тому вони й обурені. Каже, що діставалося від місцевих і його єгерям. Був випадок, коли трактором лоб у лоб їхали на мотоцикл із єгерем. Показує шрам на своєму лобі — це знак від сокири браконьєрів. Велика проблема, на думку єгеря, в тому, що в багатьох місцевих жителів незареєстровані рушниці, тож коли їх зупиняєш у лісі, вони можуть викинути їх і сказати, що зброя «не їхня»...

— Згідно з актом передачі приймав двадцять кабанів і стільки ж косуль, а зараз маємо в мисливських угіддях 50 лосів, 500 кабанів і стільки ж косуль, 20 рисей. Я щодня сам розкидаю для звіра по годівницях дві тонни зерна. Я потратив на ці угіддя вісім років життя, — каже Я. Серко. — Місцевим жителям пропонував: є 63 ліцензії на відстріл кабанів, 43 — на косуль, 15 — на бобра, кажу: реєструйте зброю, десять відсотків ліцензій, причому, пільгових, даю на село. Заплатите за них, допоможете мені віники для тварин в’язати. Не хочуть...

Між іншим Я. Серко, який сам їздить на дорогому джипі, не заперечує, що мотоцикли, якими керують підлеглі йому єгері, без державних номерних знаків. Пояснює, що їх реєстрація обійшлася б мисливському господарству в копієчку. Не заперечує, що кілька його єгерів таки мають зброю. Сам же він, каже, виходить у ліс із рацією та балончиком, бо зброю здав рік тому в зв’язку із закінченням строку реєстрації.

У Ярослава Антоновича, признався він, є ціла «методика» боротьби з браконьєрством, яка полягає у тому, що прийняв єгерями найзатятіших колись браконьєрів, а ще в тому, що в кожному із прилеглих до мисливських угідь сіл він має своїх інформаторів, яким виплачує по п’ятсот гривень (це за його офіційної, як сам сказав, зарплати у вісімсот гривень!).

Заперечує єгер те, що показував людям посвідчення від Данильчука, хоча й не приховує, що голова Рівненської обласної ради дуже часто буває у «Залужжі» на полюванні:

— Вполює кабанчика, а м’ясо його не їсть, — вдається у деталі єгер.

Директор ТзОВ Мисливське господарство «Залужжя», яке зареєстроване в Києві, Сергій Марчевський горою стоїть за єгеря Ярослава Серка, вважає його чудовим фахівцем своєї справи, чого ніхто, зрештою, не заперечує. А конфлікти з місцевим населенням пояснює так: «Якщо єгер не продажний, значить, у нього проблеми. Якщо ж він продажний — тому дозволить незаконно полювання, іншому, то й звіра ніколи не буде в Україні. Наше ж завдання — зберегти угіддя і звіра, у що ми вкладаємо чималі кошти».

Вони в стосунках між єгерем Ярославом Серком та місцевими мешканцями існують у прямому й переносному значеннях. Віднедавна на дорогах тут з’явились шипи, від яких постраждало кілька автомобілів, і навіть рейсова маршрутка пробила шину. Добре, що все закінчилось благополучно, без людських жертв. Місцеві мешканці, озлоблені проти єгеря, приписують йому цю диверсію. Ярослав Серко, у свою чергу, киває на місцевих, показуючи знімок, зроблений фотокамерою мобільного, що від шипів постраждало колесо і його джипа. Діти позбирали ці шипи на дорозі й передали їх сільському голові Михайлу Рябому, а той, у свою чергу, першому заступнику прокурора області Володимиру Мойсейцю, просячи його розібратися з тим, хто ж все-таки зважився на таке.

Навіть із цього випадку видно, що конфлікт зайшов настільки далеко, що потрібно шукати якийсь вихід із нього. Бо великого розуму не потрібно, щоб наживати ворогів, важче з ворогів зробити друзів. Останнє під силу лише розумнішому. Хто ж усе-таки зробить перший крок до примирення? На запитання: «Який вихід із ситуації?» від директора МГ «Залужжя» Сергія Марчевського конкретної відповіді не почула, більше говорив він про бізнесові цілі — примножувати фауну, що, безумовно, добре.

Тут згадався анекдот горбачовських часів, коли в розпалі була антиалкогольна кампанія. Тоді поліщук прийшов до найвищого посадовця запитати дозволу нагнати самогонки на весілля доньки, на що той відповів: «Чому прийшов до мене? Запитай дозволу в сусіда...» Цей анекдот згадала тому, що бізнесу потрібна тиша, а не «війна», яка триває у глибинці Полісся між єгерем та місцевими мешканцями. Вона дійшла до такої точки, що стає тривожно: а що, як вона нічим добрим не закінчиться? Цього б не хотілося. Адже й у місцевих мешканців є сім’ї, рідні, й у єгеря Ярослава Серка — четверо дітей, яким потрібен батько. Тож нікому не варто ризикувати, випробовуючи, в кого здадуть нерви...

Воно й справді, боротися з браконьєрами потрібно, тільки в межах визначених законом повноважень — без рукоприкладства та погроз, приниження гідності людини. Адже ж і в інших мисливських господарствах Рівненщини (а таких в області близько сімдесяти) єгері борються з браконьєрством, бувають і конфлікти, але не в таких масштабах, як у Великих Озерах.

До речі, як повідомив перший заступник прокурора Рівненської області Володимир Мойсеєць, з 22 березня у Великі Озера виїжджають працівники прокуратури, міліції, які перевірять усі викладені в скаргах факти. Про результати перевірки ми повідомимо читачів у наступній публікації. Це питання тримає на контролі й народний депутат України Павло Сулковський, до якого зверталися великоозерянці.

Рівненська область.