Шахтарська перспектива

Адміністративна будівля державного підприємства «Шахтарськантрацит» вражає масштабами. Просторі коридори й кабінети, високі стелі, великі вікна. Будувалося з розмахом, із розрахунку на великий видобуток. Колись до складу об’єднання входило 16 шахт, які щодоби видавали на-гора понад 20 тисяч тонн палива. Сьогодні в державному підприємстві залишилися дві шахти та одне шахтоуправління. У Шахтарську — лише одна діюча шахта. Видобуває тисячу тонн вугілля на добу. «Коли у мене запитують, як на нас позначилася криза, я відповідаю: «Ніяк». У кризі ми живемо вже десять років». Ці слова міського голови Олександра 

НАУМОВИЧА — промовисте свідчення стану, в якому перебувають вугільники протягом останніх років. «Якщо ситуація триватиме ще три—чотири роки, то в Шахтарську не залишиться нічого, крім бюджетної сфери».

— Процес реструктуризації вугільної галузі, який почався наприкінці 90-х років минулого століття, передбачав закриття неперспективних шахт та відродження перспективних. У Шахтарську було досить підприємств, усі вони були дотаційні, і що робити з такими шахтами, ніхто не знав. Невиплата заробітної плати, падіння обсягів видобутку, зростання собівартості, постійні страйки, походи шахтарів на Київ... Люди без грошей, ріжуть кабель, здають на металобрухт, у місті безлад.

Ось у такій ситуації ми підійшли до санації галузі. Першою шахтою, яку почали ліквідувати в нашому місті, стала «Московська». Сьогодні в стадії закриття перебувають вісім вугільних підприємств, і жодне з них не ліквідоване повністю. Тобто заплановані заходи в повному обсязі не виконані. Крім того, якщо раніше в Шахтарську розташовувалася місцева дирекція державного підприємства «Укрвуглеторфреструктуризація», яке займається проблемами пенсіонерів закритих шахт, то кілька років тому цей підрозділ ліквідували. Для вирішення питань колишнім працівникам доводиться їздити аж до Тореза. Багато наших бабусь і дідусів ніколи не достукаються туди, вони фізично не можуть пересуватися.

— Коли шахти тільки починали ліквідовувати, то ідея була непогана: закрити нерентабельні підприємства і створити нові робочі місця. Ми зробили проект відродження швейно-трикотажного виробництва, адже колись у місті працювала одна з найбільших у Союзі швейно-трикотажних фабрик, там було задіяно майже 2,5 тисячі осіб. Тому новий проект відродив би традиції і дав роботу насамперед жінкам, звільненим із шахт. Передбачалося вкласти 21 мільйон гривень, задіяти понад 350 осіб. Реалізація проекту розпочалася 2001 року, потім була заморожена. На фабриці повністю виконано основні будівельно-монтажні роботи і придбано 70 відсотків сучасного обладнання. Виробництво може бути перспективним, рентабельним і конкурентоспроможним: планувалося, що підприємство спеціалізуватиметься на пошитті чоловічих та жіночих костюмів. Але оскільки проект реалізовувався в рамках Закону України «Про спеціальні економічні зони та спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області», то після припинення дії закону фінансування зупинилося.

— За нашими оцінками, в місті близько 1,5 тисячі жінок без роботи. І це величезна проблема. Крім вугілля, в нашому місті нічого немає. Хтось шукає роботу в сусідніх містах — Донецьку, Макіївці. Чоловіки виїжджають до Луганської області й навіть до Росії, де теж працюють на шахтах. Навесні їдуть на сільськогосподарські роботи. Малий бізнес — здебільшого торгівля. Підприємці живуть головним чином за рахунок того, що колишні гірники вчасно отримують пенсію: а шахтарська пенсія — це в середньому 2600 гривень. Плюс «регресники», кожен із яких отримує понад 700 гривень на місяць. Ось ті, хто витрачає гроші в місті.

Хоч би як там було, а державне підприємство «Шахтарськантрацит» забезпечує в місті половину всіх податкових надходжень. Тому найближче майбутнє ми пов’язуємо саме з вугільною галуззю. За умов видобутку 2,5—3 мільйони тонн палива на рік запасів вистачить на сто років. Так, вугілля у нас непросте, воно потребуватиме дотації. Але його потрібно виймати, забезпечуючи населення регіону роботою. Ситуація дуже складна і критична. Іншого шляху, окрім як підтримати вугільну галузь, у нас немає.

— Зрозуміло, будувати нові шахти чи робити глибоку реконструкцію на цьому етапі, може, й нерентабельно. Але ж країна має енергетичну стратегію, де вугіллю віддано пріоритет. Крім того, свого часу розроблялися проекти закону про малі шахтарські міста. Йдеться не лише про престижність шахтарської праці, а про комплексну програму. Чи програми — їх напрацьовували всі уряди. Потрібно зібрати до купи всі ці документи, взяти найкраще і запроваджувати. Це — по-перше. Візьмемо єдину працюючу шахту в нашому місті — «Шахтарську-Глибоку». Вона видобуває 700 тисяч тонн на рік. Якщо вкласти в реконструкцію близько 240 мільйонів гривень і запустити другу чергу підприємства, видобуток зросте до 3,5 мільйона тонн на рік. Для міста це буде порятунок.

По-друге — потрібно припинити закривати шахти, а завершити ліквідацію хоча би тих, які вже передано до реструктуризації. Адже за цей час не створено жодного робочого місця. Не вирішені питання екології. Не споруджені регіональні водозбірники, щоб прийняти воду з усіх закритих шахт.

Що сьогодні маємо? Втратили шахти, втратили податкову базу, і держава починає нас дотувати. Доходи нашого, як і кожного шахтарського міста, складаються із податку на прибутки фізичних осіб та земельного податку. Торік заборгованість у зарплаті виплачували двічі — перед Днем шахтаря та перед Новим роком. Коли гірникам віддають заборгованість у зарплаті за два з половиною місяці в грудні, ми не встигаємо розпорядитися надходженнями. Щодо земельного податку, то його практично не бачимо: 70 відсотків території зайнято вугільними підприємствами — закритими чи діючими. У перших — пільги, другі взагалі звільнені від плати за землю. Тобто і цих грошей ми не бачимо.

Дев’ять років тому ми були самодостатні. Тепер отримуємо із бюджету дотацію вирівнювання — майже 30 мільйонів гривень на рік. Але ж така дотація не дає можливості розвиватися. Ми лише латаємо дірки. А будь-яка територія має бути самодостатньою. Я обома руками «за» адміністративно-територіальну реформу, якщо це допоможе місту стати економічно незалежним. Поруч із нами розташоване Кіровське, де працює одна з найбільших шахт — «Комсомолець Донбасу». Із доходів, які заробляє це місто, державний бюджет вилучає значну суму. Яку потім перерозподіляє і дає Шахтарську. На мою думку, було би доцільно об’єднати кілька бюджетів і сказати: мовляв, усе, що заробите, — все ваше. Тоді був би стимул працювати.

— Ця проблема існує вже близько десяти років, і досі явище не подолане. Справедливості заради скажу, що на території Шахтарська таких нелегальних шахт немає, всі вони — на території району. Але ми не відмежовуємося, адже працюють там у тому числі й наші мешканці. «Копанки» неминучі насамперед як варіант легкої наживи. Другий аргумент — а куди подітися людям? Це соціальна проблема, і не треба її політизувати.

Інша справа, що нині в нелегальних «дірках» гинуть люди, і це — найстрашніше. Там жодної техніки безпеки. Загалом, за нашими підрахунками, в цьому нелегальному бізнесі задіяно 3,5 тисячі працездатного населення. Середня зарплата гірника, який працює на «копанці», — 5 тисяч гривень. Це стільки само, як отримує гірничий робітник очисного вибою чи прохідник на державній шахті. Тобто три з половиною тисячі сімей живуть за рахунок нелегального видобутку вугілля. Як правило, там працюють безробітні чи «молоді» пенсіонери, які заробили підземний стаж на шахті. Так, ми не отримуємо від «дірок» жодної копійки податку. Але люди мають зарплату, мають можливість оплачувати комунальні послуги, водити дітей до садочка, школи...

З одного боку, «копанки» — це зло, їх треба закрити. Але щойно починається черговий виток боротьби з нелегальним видобутком, це одразу позначається на криміногенній ситуації. Люди починають рятуватися, як можуть. І часто обирають незаконні способи: ріжуть дроти, розносять підстанції тощо. В такі дні ми фіксуємо сплеск злочинності. Тобто як державний керівник, я розумію негатив від «копанок». Але з другого боку, був би радий, щоб вони існували і трохи знімали напруження із зайнятістю населення.

Розповім показовий випадок. Кілька років тому ми з головою обласної ради Анатолієм Близнюком приїхали на одну з «копанок» і застали там зміну. Поговорили з мужиками, і голова облради запропонував: «Ми всіх вас влаштуємо на шахту «Шахтарська-Глибока», кілька днів подумайте — і приходьте». Директор шахти пообіцяв узяти всіх, на той момент на підприємстві не вистачало гірників. Що ви думаєте? За тиждень до відділу кадрів прийшов лише один чоловік, та і той без паспорта. Але його таки взяли на роботу. У перший же день він попросив аванс — і зник.

Моя думка така: якщо держава не в змозі вкладати гроші у розвиток вугільної галузі, то треба дозволити приватному бізнесу відпрацьовувати запаси, які залягають близько до поверхні. Але за кількох умов. Перша — безпека праці, контроль. І друга умова — на державному рівні сприяти реалізації вугілля. А не так, як було: з одного боку, начебто дають можливість видобувати, з іншого — пропонують шукати збут самим. Тому приватні шахти — а їх у місті шість — практично стоять, людей розпустили. Проблема в тім, що немає куди відправляти вугілля. Але якщо буде гарний збут, це будуть мільйонні доходи.

Сьогодні у нас є всі умови для інвестицій, для розвитку середнього, великого бізнесу: комунікації, трудові ресурси, потужна інфраструктура, яка колись працювала на вугільне об’єднання. Але інвестор, враховуючи кризовий стан та політичну нестабільність у державі, поки що не йде. Потрібні реальні закони, які працювали б, які приваблювали б бізнес. А які гарантії ми можемо дати на місцевому рівні? Вважаю, таким шахтарським містам, як наше, потрібні спеціальні умови для розвитку. Можливо, на прикладі Шахтарська можна було б відпрацювати або спеціальний режим оподаткування, або спеціальний статус території. Держава повинна зберегти вугільну галузь, вона дасть нашим громадам перспективу.

Технічний директор державного підприємства «Шахтарськантрацит» Ігор ГАТІН каже, що криза багато чого навчила шахтарів — насамперед заощаджувати електроенергію та воду, вдруге використовувати матеріали тощо. «Лише на електроенергії ми торік заощадили понад 5 мільйонів гривень, — зазначає співрозмовник. — Причому жодної революції не робили, лише впорядкували правила. Наприклад, підйом на шахті повинен працювати у певний час. У лазні вода — теж по годинах. А якщо комусь заманулося піти в будь-який момент скупатися — такого не буде. Коли було дуже важко, генеральний директор дав команду вимикати світло в адмінбудівлі о 18.00. Раніше як було? Засиджувалися допізна, закінчували роботу. А тепер не встиг — нарікай на себе. Уявіть собі, подивилися в роздруківку за підсумками місяця — справді, економія!»

Наприкінці 2008-го — початку 2009-го в державному підприємстві переглянули структуру і штати. У зв’язку зі скороченням звільнили 800 осіб — головним чином, працівників поверхні, інженерно-технічних співробітників, управлінців. На жаль, поки що для цих людей роботи в галузі немає. Базовою шахтою є «Шахтарська-Глибока». Споруджена в 1986-му, вона є однією з найглибших в Європі: робочий горизонт — на рівні 1292 метри, гірничі роботи ведуться на глибині 1376 метрів. Сьогодні на шахті працює лише одна лава, хоча для нормального функціонування потрібні щонайменше три. Ще одна лава підготовлена: планувалося, що вона буде введена в експлуатацію в травні 2010-го, але через відсутність фінансування пуск відкладається.

«Наприкінці минулого року ми розробили інвестиційний проект на цю нову лаву, — пояснює технічний директор. — Вартість оснащення має становити 75,5 мільйона гривень, при цьому на 80 відсотків буде використовуватися нове обладнання, а решта — таке, що було у використанні. Мене як технічного керівника найбільше хвилює, коли приймуть державний бюджет. Буде бюджет — ми отримаємо гроші на нову лаву. На неї ми покладаємо великі надії: тоді зможемо видобувати не тисячу тонн палива на добу, як нині, а 2,5 тисячі тонн. Більше товарної продукції — більше грошей для розвитку. Якщо ж працюватимемо на тому, що маємо, то проблеми накопичуватимуться, а і без того поганий фінансовий стан підприємства погіршуватиметься».

Ігор Гатін пригадав, як нещодавно «Шахтарську-Глибоку» відвідали німецькі фахівці, яких Євросоюз залучив для моніторингу стану вугільної галузі України. «Гостям дуже сподобалася шахта, вони відзначили, як грамотно вона розпланована. А підйомна установка взагалі унікальна, хоч і спроектована ще в 70-ті роки. Єдине — німці ніяк не могли зрозуміти, чому ми так мало видобуваємо вугілля. У нас, мовляв, аналогічна лава видає чотири тисячі тонн на добу, а у вас — тисячу. Вам би грошей побільше, тоді б ви далі розвивалися. А у мене навіть гордість прокинулася: виходить, мислимо ми однаково, і інженерна підготовка — на рівні. А от економічно незбалансовані».

На думку співрозмовника, «Шахтарськантрацит» найближчим часом не зможе обійтися без державної підтримки. Для цього є і об’єктивні, і суб’єктивні причини. Серед об’єктивних — складні гірничо-геологічні умови, у яких ведеться видобуток палива. Щодо суб’єктивних, то гірників обурює диспропорція цін у державі. «Кілька років тому для оптимального балансу між доходами і витратами потрібно було видобувати 2200 тонн на добу. Сьогодні — близько 3000—3500 тонн, — каже Ігор Марсович. — Чому? Дорожчають обладнання і матеріали. Одна секція механізованого кріплення коштує як хороший автомобіль — 230—240 тисяч гривень. Але ж технічно жодним чином їх не можна порівняти! Очисний комбайн — до 8 мільйонів гривень, або один мільйон доларів. Ціни просто непорівнянні. Тоді як тонна збагаченого енергетичного вугілля — близько 600 гривень, і ціна регулюється державою. У цих цінових перегонах ми ніколи не наздоженемо металургів і машинобудівників. Щойно ми просимо підняти ціни на вугілля, як нам кажуть: мовляв, тоді возитимемо паливо з-за кордону. Сьогодні, можливо, з Польщі чи Росії привезти вугілля дешевше. А через кілька років, коли ми знищимо свою вугільну галузь, сусіди піднімуть ціни. Що тоді?»

Щоб зменшити витрати на виробництво, в об’єднанні вилучають ресурси із закритих шахт — кріплення, труби, затяжку тощо, та використовують на діючих підприємствах. Фахівці кажуть, що реанімувати шахти, підготовлені до ліквідації, дуже дорого. От якби знайшлися підприємці, які взялися б відновити виробництво...

Наслідок економічної кризи: люди міцніше почали триматися за робоче місце. «Дуже добре пам’ятаю перші страйки у 1989-му, — додає Ігор Гатін. — Тоді часто доводилося чути репліку: «Ти мені багато не розповідай, лопату в мене не забереш». Так от, сьогодні ми дожили до того, що лопату один у одного з рук вириваємо. Прийому на шахти немає. Намагаються шукати «блат», за дзвінком влаштуватися... Тобто вже б’ється кожен сам за себе. І коли знаєш, що тобі в спину дихають десять осіб, що за найменше порушення звільнять, тоді запам’ятаєш, що в шахті не можна палити, не можна пити, з’являтися в стані наркотичного сп’яніння... Таких без жалю виганяємо. Змінилася психологія. Люди зрозуміли, що за роботу треба триматися, хоча б скільки там платили. Тому що втратити роботу в умовах Шахтарська — це катастрофа, особливо для жінок».

Сердите — одна з околиць Шахтарська, де мешкає понад дві тисячі осіб. Кожному, хто вперше завітає сюди, я порадила б... не вірити очам. Ось зупинка «Заводська», названа «на честь» комбікормового заводу, нині напівзруйнованого. Ось зупинка «Фабрична» — колись тут стояла Сердитянська збагачувальна фабрика. Тепер від десятиповерхової будівлі не залишилося і сліду. Так само, як і від палацу культури та інших споруд навколо фабрики. Але й табличка «Сердите» абсолютно не відбиває характеру мешканців селища. Навпаки, тут випало познайомитися із привітними та небайдужими людьми. Які аж ніяк не хочуть погодитися із висновком про селище як неперспективне чи депресивне.

Колись фабрика давала світло, ремонтувала шляхи та утримувала соціальну сферу. Але після того, як у регіоні почали ліквідовувати шахти, збагачення вугілля в попередніх обсягах стало не потрібне. Селищний голова Віра МАЛОВА каже, що після закриття підприємства, де працювали сотні осіб, багато проблем довелося вирішувати «з нуля». Наприклад, заново проводити освітлення вулиць. На перші 18 ліхтарів збирали гроші з кожного двору. Після того, як центральна вулиця засяяла вогнями, справа пішла жвавіше. «Підключили підприємців: переконували, що до них люди підуть, якщо магазин буде освітлений, — пригадує селищний голова. — Перейшли на інші вулиці, ось цього року вже 24 світильники збираємося поставити».

Так само гуртом збирали гроші на ремонт медпункту. Вийшло, що Сердите залишилося і без медпункту, і без аптеки: приватному бізнесу невигідно вести торгівлю в невеликому селищі. Люди — а це переважно пенсіонери — опинилися без елементарної медичної допомоги: поміряти тиск тощо. «І тоді ми вирішили обладнати медпункт просто в будівлі селищної ради, — розповіла Віра Малова. — Люди зібрали 2700 гривень на ремонт. Ремонтували власними силами, адже наймати робітників не було за що. Важко було, стільки клопотів! Працівники селищної ради вдягнули спецівки — фарбували, штукатурили, замазували. Все зробили, як належить».

Та неприємною несподіванкою був висновок санепідстанції: виявилося, для роботи медпункту потрібні стерилізатор, спеціальна лампа, шафки. Що робити? Адже гроші витрачені на ремонт. І тоді в селищній раді придумали нестандартний хід. Силами самих мешканців поставили виставу «За двома зайцями», продали на неї квитки, а виручені гроші пустили на закупівлю меблів та обладнання. Всього відбулося три вистави, квитки коштували по 20 гривень. Цю культурно-благодійну подію в селищі із захватом згадують і досі. До речі, в планах самодіяльних артистів — нова вистава, виручка від якої також піде на суспільні потреби.

Віра Малова зізналася, що мріє на в’їзді поставити табличку: «Добре селище Сердите». Так би мовити, для розвінчання стереотипів. Приклад активу селища гідний наслідування. Люди залишилися без підтримки у вигляді великого підприємства, але прагнуть зробити своє селище чистішим і затишнішим. Торік у центрі, біля водонапірної башти початку минулого століття, з’явився новий дитячий майданчик, виграний у конкурсі міні-грантів обласної ради. З’явилася нова музична апаратура — перед будівлею селищної ради тепер проходять свята і дискотеки. Щоправда, мешканці мріють про клуб, де можна було б зібратися, незалежно від примх погоди. І така будівля знайшлася — неподалік від залізничної станції. Донецька залізниця готова передати селищній громаді будівлю безоплатно. Але неузгодженість законів та затримка із документами не дають змоги це зробити. «Голос України» бере під контроль питання передачі будівлі, де мешканці селища могли би проводити дозвілля. Обіцяємо розповісти докладніше на сторінках газети, як чиновники всіх рівнів сприяють (чи перешкоджають) громадській ініціативі.

Олексій Михайлович ГАЙВОРОНСЬКИЙ — один із найповажніших та найактивніших мешканців селища. Нещодавно ветерану виповнилося 90 років. «Пройшов усю війну: і відступ, і наступ, і поразки, і Перемогу, — пригадує співрозмовник. — Служив у 42-й Смоленській Червонознаменній, орденів Суворова і Кутузова стрілецькій дивізії, захищав Москву, Білорусь. Запам’ятався парад 7 листопада 1941 року на Червоній площі, промова Сталіна... Війну закінчив молодшим лейтенантом, а невдовзі попросив, щоб мені із рідного Донбасу надіслали виклик на шахту — хотів мирного життя».

Приємно було дізнатися, що Олексій Михайлович — давній та уважний читач «Голосу України». «Цю газету передплачую постійно, тому що вона друкує всі закони, — пояснив ветеран. — Я у своєму житті поразок майже не зазнавав. Вигравав усе, спираючись на закон. І людям допомагав та допомагаю». Ветеран каже, що приїхав до Сердитого багато років тому, коли селище було в зеніті: працювали їдальня, лазня, будинок побуту, магазини, клуб... Запитую: що потрібно зробити для пенсіонерів та для всіх мешканців селища? «Потрібне вогнище культури — клуб. Ще — вода, бо з водою дуже складно останніми роками. Лазню обладнати. Вугілля щоб вчасно привозили. Щоб ветеранам до Дня Перемоги платили, як належить, десять мінімальних пенсій. І щоб компенсація за путівку була не 200 гривень, а така, щоб можна було придбати путівку».