Коментар одного з керівників Верховного Суду України, розповсюджений ЗМІ, про нібито допустимість перегляду Верховним Судом рішень Вищого господарського суду України, винесених останнім у порядку касації, можна назвати відвертою дезінформацією й безвідповідальним крючкотворством.
У своєму Рішенні № 8-рп від 11 березня 2010 року Конституційний Суд України досить чітко висловив свою позицію: Конституція дозволяє лише один раз оскаржити судове рішення в касаційному порядку. За тими типами судочинства, де діють вищі спеціалізовані суди (а це господарське й адміністративне), касаційною інстанцією є винятково Вищий господарський і Вищий адміністративний суди відповідно. Верховний Суд України, будучи найвищим судом загальної юрисдикції, повністю позбавлений повноважень касаційної інстанції у господарських і адміністративних справах.
У пункті 3.4. свого рішення Конституційний Суд України спеціально вказав, що повноваження Верховного Суду щодо перегляду судових рішень вищих спеціалізованих судів, передбачені розділом XІІ-2 Господарського процесуального кодексу України, главою 3 розділу ІV Кодексу адміністративного судочинства і статтями 39 і 47 Закону України «Про судоустрій», є повноваженнями суду касаційної інстанції і суперечать статті 6 Європейської Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод, повністю несумісні з вимогами цього міжнародного договору.
Саме тому норми процесуальних кодексів, на які сьогодні посилається Верховний Суд, не можуть застосовуватися. Адже зазначена Європейська Конвенція — не просто міжнародний договір, а міжнародний договір особливої категорії, згоду на обов’язковість якого для України дано Верховною Радою України у формі чинного Закону України №475/97 від 17.07.1997 р.
Що стосується адміністративних справ і адміністративного судочинства, то всі суди України, включаючи Верховний, зобов’язані керуватися, насамперед, процесуальним законом: частиною шостою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України: якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого дана Верховною Радою України, установлено інші правила, ніж ті, що встановлено законом, то застосовуються правила міжнародного договору. При цьому виходити з визначення частини другої статті 235 КАС України, підтвердженого Конституційним Судом у пункті 3.4. свого Рішення № 8-рп/2010: усі процесуальні повноваження, надані Верховному Суду главою 3 КАС України, є підвидом касаційного провадження. Вищезгаданим Рішенням Конституційного Суду № 8-рп/2010 установлено, що реалізація Верховним Судом будь-яких повноважень касаційної інстанції суперечить як Конституції, так і міжнародному договору саме тієї категорії, на яку посилається частина шоста статті 9 КАС України. Це означає, що, починаючи з 17 березня 2010 року — дня, що настає за днем оприлюднення загальнообов’язкового й остаточного Рішення Конституційного Суду, весь розділ 3 Кодексу адміністративного судочинства в Україні не застосовується. З цього дня взагалі ніяких нових скарг і заяв у адміністративних справах Верховний Суд не має права ні приймати, ні розглядати, а зобов’язаний повертати заявникам. Усі рішення, винесені Вищим адміністративним судом, починаючи з 12 березня 2010 року, дня, що настає за днем винесення Конституційним Судом вищезгаданого Рішення № 8-рп/2010, не можуть бути оскаржені в жодній вищій інстанції, у тому числі й у Верховному Суді.
Що стосується господарських справ, знову-таки, всі суди України, включаючи Верховний Суд, зобов’язані виходити з норм відповідного процесуального закону — Господарського процесуального кодексу України. Тут, точно так само, стаття 111-14 ГПК України визначила, а Конституційний Суд України в пункті 3.4. свого Рішення № 8-рп/2010 підтвердив, що всі процесуальні повноваження Верховного Суду стосовно господарських справ здійснюються в порядку касації. І знову, згаданим Рішенням Конституційного Суду № 8-рп/2010 установлено, що реалізація Верховним Судом будь-яких повноважень касаційної інстанції суперечить Конституції і статті 6 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод — міжнародному договору, згода на обов’язковість якого дана у формі закону України. З цього приводу частина третя статті 4 Господарського процесуального кодексу України пропонує: якщо в міжнародних договорах України, згода на обов’язковість яких дана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачено законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору. Нарешті, сам Верховний Суд України, у власному Роз’ясненні застосування Конституції України при здійсненні правосуддя, затвердженому Постановою №9 від 01.11.1996 року (ст. 4), з цього приводу висловився цілком однозначно: виходячи зі статті 9 Конституції, суд не може застосовувати закон, що регулює правовідносини інакше, ніж міжнародний договір. Отже: від дня, що настає за днем оприлюднення загальнообов’язкового й остаточного Рішення Конституційного Суду, яким установлено таке протиріччя, тобто з 17 березня 2010 року, весь розділ XІІ-2 Господарського процесуального кодексу України більше не застосовується. З цього дня ніяких нових скарг і заяв у господарських справах Верховний Суд не має права ні приймати, ні розглядати, а зобов’язаний повертати їх заявникам. Усі рішення, винесені Вищим господарським судом як касаційною інстанцією, починаючи з 12 березня 2010 року, дня, що настає за днем винесення згаданого Рішення Конституційного Суду, не можуть бути оскаржені в жодній вищій інстанції, у тому числі й у Верховному Суді. 
У своєму коментарі до Рішення Конституційного Суду України № 8-рп/2010 один із керівників Верховного Суду України, пославшись на Закон України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 р. №3477-ІV, заявив, що протиріччями розділу XІІ-2 ГПК України і Європейської Конвенції з прав людини має займатися Урядовий уповноважений у справах Європейського суду з прав людини, в порядку підготовки законопроектів про зміну в ГПК України, до прийняття яких парламентом розділ XІІ-2 ГПК України нібито продовжить діяти, а Верховний Суд — переглядати рішення Вищого господарського суду.
Тим самим, чиновник з Верховного Суду лукаво підмінив поняття. Адже юридичний факт непримиренного протиріччя розділу XІІ-2 ГПК України та глави 3 розділу ІV КАС України в цьому випадку встановлений не Урядовим уповноваженим, і не Європейським судом, а Конституційним Судом України, у своєму загальнообов’язковому рішенні, що набрало законної чинності. А відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини», на який намагається послатися названий чиновник, ця Європейська Конвенція застосовується під час розгляду справ усіма судами України (включаючи Верховний) як джерело права. Названий чиновник також порушив практику власного, Верховного Суду, чітко викладену в Постанові Верховного Суду України №9 від 01.11.1996 року.
Рішення Конституційного Суду № 8-рп/2010 від 11 березня 2010 року має дуже важливе значення, бо остаточно звільнило всіх громадян і всіх господарюючих суб’єктів України від «четвертої інстанції» у перегляді справ, що, через недоговорення низки норм Конституції, 13 років ускладнювало господарську діяльність і державне управління в Україні.
Дезінформація, що виходить з Верховного Суду, очевидно, яка має на меті перешкодити виконанню цього прогресивного рішення Конституційного Суду України, у цьому випадку, є тривожним сигналом, що вимагає відповідного реагування органів влади і громадянського суспільства нашої країни. Адже йдеться про допустимість судового оскарження та скасування судових рішень за двома із чотирьох типів судочинства, що існують в Україні. Чиновник Верховного Суду намагається ввести в оману сотні тисяч підприємств і громадян України, створити умови для жахливої помилки, яка для сторін судових розглядів може обернутися багатомільйонними збитками, компенсувати які доведеться з Державного бюджету України. Це не просто безвідповідально. Це — неприпустимо.
Сергій Ківалов,народний депутат України, голова Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя.