Якщо не цуратися праці
Конюхи ніколи не належали до заможного прошарку селянства. За не вельми престижну роботу звичайно бралися ті, хто не міг прилаштуватися деінде у великих господарствах. Та все змінюється. Нині власники коника чи й пари домашніх їздових можуть заробити чимало, особливо в сезон. Гірше — взимку. Тварин треба годувати, а простоюють вони переважно в стайнях.
А ось мешканець села Серафинець Городенківського району Василь Петрів (на знімку) давав роботу рукам та своїм двом кобилам-помічницям впродовж року. Адже в селі завжди треба щось комусь підвезти, підсобити. По суботах — до райцентру на ринок товар доставити, а там теж «копійчину» можна заробити. Відвезти мішок — п’ять гривень. Й отак, гривня до гривні, щось назбирується. Жити ж якось треба.
А ще Василь не цурається й іншого заробітку, про який розповідає неохоче. Річ у тім, що чи не щодня в пошуках металобрухту долає з десяток кілометрів до районного сміттєзвалища. Звичайно, робота — не з приємних, іноді односельці чи навіть родичі кепкують з нього. Але, каже, має з такого «бізнесу» певний зиск: коли на п’ятдесят гривень завантажить підводу, іншим разом і на сотню набереться. А працю всяку треба цінувати, адже й на тому ж сміттєзвалищі комунальні працівники «на ставку» трудяться. Головне, додає чоловік, — не красти.
А блиснуло сонечко — час селянину й до польових робіт лаштуватися. Торік за одну «сотку» оранки правили до десяти гривень, такі ж розцінки, очевидно, збережуться й нині. Часто селяни розраховуються вирощеним: то мішок картопельки, то моркви чи буряків, або і зерно пропонують. А в господарстві все згодиться. Нелегко, звичайно, впродовж дня трудитися: як упряжеться Василь удосвіта, то дотемна — на полі. Іноді й дружину бере на підмогу. Замовлень вистачає, бо роблять свою справу старанно. Але зароблене, нехай і гіркими мозолями й потом, варте праці!
Івано-Франківська область.
