Як і всі діти, шестирічний Пилип не любить манну кашу. Але якщо інші малята мають право на капризи, цьому хлопчиськові вибирати не доводиться. Мати Пилипа ледь зводить кінці з кінцями. Чоловік пішов, залишивши її одну з дитиною на руках, роботи немає. У безкоштовній їдальні для незаможних столичного центру «Стефанія» мати з сином щодня рятуються від голоду. По правді сказати, у цьому місці, яке зветься в народі просто «бомжатник», вони виглядають як чужі.
Щодня до київського заводу «Вулкан», де розташована дармова їдальня, приходять люди без певного місця проживання з різних кінців міста й окраїн. Видовище сумне: багато таких, що спилися, деякі з синцями й саднами на обличчях, пахне від цих людей зовсім не парфумами.
Годують тут за розкладом — одинадцять разів на добу. Постійні відвідувачі їдальні мають повноцінний сніданок, полудень, обід і вечерю. Втім, у додатковій їжі й добавці нікому не відмовляють.
Перед трапезою — обов’язкове «очищення». Бездомні слухають проповіді вчорашніх бомжів, які знайшли в собі сили піднятися з дна.
— Шість років тому я прийшов сюди як людина без певного місця проживання, хоча сам киянин, — згадує Ігор Святєц, що назвався євангелістом. — Через наркотики й алкоголь став нікому не потрібний, а тут реабілітувався, повірив у Бога. Тепер допомагаю іншим.
Більшість відвідувачів їдальні їдять швидко й жадібно. Так само швидко йдуть, зрідка хтось скаже: «Спасибі». А от кухарі намагаються зробити якнайкраще: в меню всілякі каші, супи й борщі.
—В неділю, приміром, даємо щось більш смачне: коли паштет, коли булочку з маслом. На Масницю млинці з грибами пекли, а на Новий рік солодощі роздавали, — розповідає «Голосу України» завідувачка їдальні Вікторія Прохорчук.
Діти харчуються окремо. Для них — молочні каші, фрукти, соки, пряники або печиво. Посуд увесь одноразовий. Пластикові тарілки, виделки й ложки відразу викидають, а приміщення обробляють антисептиками.
Перевірка на вшивість
У центрі для злиденних — повний комплекс послуг. У ремонтній майстерні полагодять чоботи й черевики, а в перукарні підстрижуть.
—Ось тут у нас піджаки чоловічі, плащі жіночі, — Надія, пастор центра (так відрекомендувалася нам жінка), проводить до кімнати з гуманітаркой. На вішалках - «весняна коллеция». По підлозі розкидані мішки з одягом. Полки - напівпорожні. Каже, зимові речі одразу розметають. Одяг сюди здають звичайні люди, з благодійним фондом зв’язуються по телефону й діляться непотрібними речами.
— Жертвують і приватні особи, й підприємці, — продовжує Надія. — Відвідувачі в нас різні: буває, прийде вся така красуня й подавай їй шубу з чобітками. Але ж у нас не магазин.
У центрі є пральня, душові, камера схову, безкоштовний телефон і медпункт. В останній, до слова, без попередньої дезінфекції не пустять. Рятують від «непотрібних тварин»: вошів, бліх, після чого видають талончик до душу. До лікаря потрапляють лише свіжевимиті пацієнти.
— На прийом приходять з усім спектром хвороб, — розповідає місцевий доктор Віктор Кеуш. — Від соціально небезпечних — СНІДу, туберкульозу, гепатиту до банальної застуди. Загалом, усе, що є в медичному каталозі відомих захворювань, йде через нас.
Тут приймають від тридцяти до шістдесятьох чоловік на день. Далеко не всі ескулапи погоджуються на такі умови.
Бомж —стан душі
Дванадцять років тому в «Стефанію» мама вперше привела Аню. Сьогодні дівчині — двадцять. За плечима життя на вулиці, легкі наркотики, тимчасові підробітки.
— Мама вмерла три роки тому, у батька своя родина. А я зі старшою сестрою живу в Броварах. Сюди приїжджаю за звичкою. Тягне, — зізнається співрозмовниця.
— Чого ви слухаєте цю повію? — безцеремонно втручається в нашу розмову бабулька напідпитку. Фиркає, й нерівною ходою прямує на обід. Очевидно, життєві обставини не роблять цих людей добріше навіть одне до одного.
Дівчина, не зважаючи, продовжує:
— На роботу не беруть. Криза. Навіть не знаю, чому життя так склалося, може, батьки приділяли мало уваги. Взагалі я співачкою хочу стати.
За словами директора центра «Стефанія» Святослава Трет’яка, цей заклад орієнтований на незаможі версти населення. Основний контингент — бомжі. Щоправда, багато хто з них має житло, реєстрацію, навіть якісь соціальні виплати. Проте, завдяки життєвим обставинам вони приходять сюди, де можуть користуватися всіма послугами безкоштовно.
Нещодавно у фонді вирішили зробити перепис своїх клієнтів. Виявилося, що дармовими обідами не гребують люди з декількома вищими освітами, що були у минулому генералами, льотчиками, банкірами, художниками. Кожен «колишній» має свою історію падіння на дно. Декого без квартири залишили діти, декого — пагубні звички.
Але для багатьох безпритульне існування стало ледь не життєвим кредо.
— Сам по собі «бомжизм» — якась форма залежності, адже деякі свідомо ступили на цей шлях, не життя їх підштовхнуло. А все від небажання працювати, залежати від чиєїсь волі, — резумує Святослав Трет’як. — Наш фонд допомагає пережити складні часи й повернутися до нормального життя. В планах — створити повний цикл допомоги людям, що потрапили у важке становище, з набуттям житла та роботи.
P. S. Розмазуючи манку по тарілці, Пилип мріє про справжній шматок м’яса. Хто знає, яка подальша доля хлоп’яти, але хочеться вірити, що в майбутньому його голодне дитинство стане лише спогадом з минулого.
Фото Анастасії СІРОТКІНОЙ.
