Вугіллячко «Надії» ще горить!

Сьогодні я б навіть сказала, що міняється, але, на жаль, на гірше. На нові шахти грошей немає, одні обіцянки, а до старих, що називається, поваги немає — устаткування оновлюється зі скрипом, зарплати не підвищуються, хоча ціни катастрофічно повзуть угору.

Не побоюся, що мене вважатимуть цинічною, і скажу таке: гаразд, в усьому світі шахтарська праця важка. Якщо боїшся труднощів, то вибирай іншу професію. Але в різних країнах ставлення до людей і їхнє життя поза шахтою разюче різниться. Між їхнім і нашим — ціла прірва. Хоча ні, мені вдалося побувати в оазі, котра кожному журналістові запам’ятовується на все життя.

Кольорова плівка шахтарського 

життя

...Ще під’їжджаючи до шахти «Надія», що поблизу селища Сосновка на Львівщині Юрій Царик, перший заступник начальника територіального управління держгірпромнагляду у Львівській області—начальник гірничого округу, сказав: «Подивитеся, як зараз усе зміниться. Наче чорно-білу кіноплівку замінили на кольорову». І справді, тільки-но в’їхали в ворота, і немов повітря інше вдихнули, начебто все висвітилося й наповнилося благополуччям. Доглянута територія, відремонтовані будівлі. Слідом в’їхав двоповерховий автобус із робітниками. Вийшли добре одягнені люди і спокійно пішли до роздягальні.

Задзвонили зі значенням, але все-таки весело дзвони (це перезмінка почалася), і чомусь запахло свіжовипеченим хлібом. «Та тут на території пекарня своя, — пояснював Юрій Володимирович, — знатний хліб печуть, маю вам доповісти...»

А в адміністративному корпусі всі стіни були в портретах, і кожний працюючий міг себе знайти. Але найбільше мене вразили величезні дошки з оголошеннями. Те, що повідомлявся щоденний видобуток, звичайно, не могло здивувати, а от те, що висів довгий перелік путівок, які можна було залежно від внеску в загальну діяльність отримати за 25-процентну вартість або зовсім задарма, не дуже в’язалося з нашою проблемною дійсністю за воротами цієї шахти.

— Ви хто, шановна, будете? — запитав мене, коли уважно переписувала показники плану й зарплати, невисокий чоловік. Як пізніше з’ясувалося, голова профкому Володимир Лисак. Він гордо тицьнув пальцем у цифру 7000 і зауважив: «Тільки дві-три шахти в Україні платять трохи більше. Наприклад, Червоноармійська-Західна. Та вона, самі розумієте, в Донбасі. А в нашому басейні, зрозуміло, ніхто!».

Він запросив мене випити кави і поспілкуватися, а насправді йому хотілося показати, яка в них їдальня. Приміщення й справді було знатне — кахельна візерункова підлога — як у хорошому ресторані. Але ціни такі, ніби часи надворі старі, коли долар був удвічі менший. За сім гривень і перше, і друге, і салат, і булочка до кави. А вже порції, ні додати, ні відняти, — шахтарські, для здорових і сильних чоловіків, які завжди їдять з апетитом.

— Ні, це не обман зору, — знову просвіщав мене голова профкому, — у нас своє велике підсобне господарство — корови, свині — ось у чому секрет. Тому ціни й не позахмарні, а продукція щонайякісніша. Поки люди у вибої, ви зазирніть до роздягальні, в душові. Щоб уявлення мати про все. Своя пральня, свій швейний цех спецівки шиє. Ось так і живемо.

— І давно так живете?

— А як Криштопа директором став, так і живемо.

Саме з такою настановою київського галузевого начальства і прийшов у директорське крісло Микола Криштопа. Вірніше, його «витребували» робітники в часи аж ніяк не благополучні, коли не те що країні, власній котельні добутого вугілля не вистачало.

Чесно кажучи, тоді шахту зовсім уже намірилися закривати, але робітники застрайкували, виявивши при цьому твердий характер, і наполягли, щоб саме Криштопа став директором. Шахтарі знали характер їхнього колишнього головного інженера, якого за непоступливість із шахти «пішли», і вірили, що цей позиції за першої нагоди точно назад відвоює.

У людей не було вибору — потрібно було рятувати не тільки шахту «9-ту Великомостовську», а й селище, тому що без шахти, кожному було ясно, в Сосновки немає жодної перспективи. Де ще працювати, як не у вибої? Більше підприємств навколо не було. Багато шахтарів подалися за кордон (відтоді хто пропав, хто повернувся хворий, заробили — одиниці, а вже сім’ї в заробітчан збереглися далеко не в усіх). Але що залишалося робити? «Шматка хліба в домі не було, діти голодні спати лягали», — згадує ті часи оператор котельні Надія Толочкевич. Лише найстійкіші вірили, що шахта відродиться.

Але коліщата закрутилися й у благодатний бік. Незабаром шахта отримала інші статус і назву — «Надія». У 2003-му, вийшовши з підпорядкування ДП «Львіввугілля» і звітуючи Києву напряму, вдалося своїми показниками здивувати тих, хто зовсім вже на шахту рукою махнув. Що особливо важливо, Криштопа збив такий міцний кістяк колективу, що тепер, здається, йому будь-які завдання під силу.

Утім, двічі на тиждень, у години прийому, відведені для того, щоб директор і все керівництво особисто поговорили з кожним, хто хоче прийти на шахту працювати, стає ясно, що чимало людей із шахти й ідуть. Не витримують, особливо молодь, що вже встигла спробувати легкого хліба: там купив, тут продав, когось навколо пальця обвів... Такі, справді, на жодній шахті не приживаються, але ті, хто залишається, відзначені особливими характером і волею. Лише ступивши на територію шахти, зазначаєш, що люди тут ніби інші, з розправленими плечима, чи що, і погляд пряміший і твердіший. Недарма, коли шахтарі їдуть із пікетами до стін Верховної Ради, в повітрі з’являється запах гару — ці жартувати не будуть.

Сьогодні «Надія» налічує у своєму складі 1150 людей, і на нинішній день вони життям своїм задоволені. Ще б пак! Два роки тому до 45-річчя шахти 13 найзаслуженіших шахтарів отримали в подарунок машини. Дітки в садок, що в Сосновці, ходять із задоволенням. Харчування — 16 гривень на день. Циркові клоуни, які в один зі мною день опинилися в цьому дитячому закладі казали: всілякі садки в Україні бачили, але такого на Західній Україні більше немає. Що приміщення доглянуте, що всі інші атрибути дитячого життя — не підкопаєшся.

І все це, не одержуючи ні копійки державної дотації. З таким станом речей багато хто не міг і не може досі змиритися. Тому бували часи, коли підприємство перевіряли до 40 різних інспектувальних організацій. Приміром, в 2006-му пройшла 41 перевірка. Порушень серйозних не знаходили, а понервувати довелося будь здоров! Утім, адміністрація намагалася, щоб на виробничому ритмі це в жодному разі не позначалося.

Кажуть, що Алла Марченко, головний маркшейдер шахти, знає всі ходи й виходи під землею краще за всіляких кротів. Маленька, жвава, у вибої за нею не кожен чоловік уженеться, тим паче коли повзти доводиться рачки. Недарма минули 40 років шахтарського стажу! І в тому, що «Надія» своїх шахтарів від смерті береже (Господи, не дай наврочити!), багато в чому саме її заслуга. Вона, звичайно, приладам довіряє, але більше своїй маленькій долоньці. Усюди пролізе й, приклавши руку до стіни, всі підземні струми відчує. І якщо вже, «розкроївши» шахтні поля, скаже здоровенним мужикам: «Туди йдіть» — так і зроблять.

Тільки ось іти їм уже практично нікуди. Шахтні пласти відпрацьовано. Уже в кабінеті Алла Іванівна викладає на стіл товсті папки з документацією, підготовленою Українським державним науково-дослідним інститутом гірничої геології, геомеханіки і маркшейдерської справи — проектами шахтних розробок у напрямку Сосновки, які із затвердженням застопорилися й перекривають кисень «Надії».

— Нам у міністерстві й так дивуються: і де ви там ще вугілля знаходите? Ще рік і, глядиш, доведеться шахту закривати. А куди всі ці люди подінуться? — розмірковує Марченко. — Але вихід, звичайно, є — рухатися в напрямку Сосновки, як і пропонує Донецький НДІ. Але для цього потрібні не лише дозвільні документи, а й серйозні капіталовкладення — бурошнекові установки, кожна вартістю 3 мільйони 600 тисяч гривень. Але якщо врахувати, що нам за добуте вугілля заборгували 43 мільйони гривень, то ми на ці гроші легко з проблемою впоралися б.

Багато серйозних фахівців переконані, та й ретельні підрахунки про це свідчать: технологічне відновлення вугільних шахт економічно вигідніше, ніж їхнє закриття. Україна на сьогодні має найстаріший вугільний фонд серед країн колишнього СНД — на деяких шахтах основні виробничі фонди не оновлялися понад 20 років. На заході шахти підходять майже впритул до населених пунктів, і ніхто цьому не противиться, тому що техніка забезпечує гарантії цілковитої безпеки.

...Пройшовшись Сосновкою разом із Криштопою, переконуюся, що майже кожен другий перехожий вітається з ним за руку. «Це все наші ветерани або нинішні працівники, — пояснює Микола Григорович, — на шахті нині працюють 500 жителів селища. Що робиться з населеним пунктом, поблизу якого шахта закривається, уже маємо уявлення. Закрили п’яту Великомостовську й тепер у село Волсвин навіть автобуси не ходять. Я особисто вірю в те, що буде прийнято розумне рішення, і зневірюватися не збираюся».

Як шахтарі до перспективи «Надії» ставляться (з надією чи ні?), запитала в найстаршого робітника Богдана Кравчука. Він тільки відмахнувся: «Та я вже 20 років чую, що шахту закривають, а вона живе. І до її 45-річчя навіть машину безкоштовно отримав. Звичайно, якби не Криштопа, шахту давно закрили б. А що стало б із селищем, навіть не можу собі уявити...

Можна заперечити: ну закрили ж в Україні за роки незалежності до 100 шахт, і світ не перевернувся. До того ж закривали іноді навіть ті, які ще мали пристойні запаси вугілля і за підтримки держави могли зробити чималий внесок у розвиток економіки. Але замість цього Україна одержала велику кількість безробітних та екологічні проблеми.

А якщо згадати, як закривалися часом шахти, взагалі голова обертом іде. Виникали на обрії якісь закордонні проекти, за якими, приміром, шахта отримувала мільйон для свого повного знищення (інакше не скажеш), і зобов’язана була натомість за ці гроші повністю ліквідувати підприємство, щоб навіть сліду не залишалося на поверхні. Закопувалося в землю устаткування й навіть адміністративні будівлі, які вартістю в 5—10 разів перевищували цей злощасний мільйон. Кому це було вигідно, тепер складно сказати, але робилося все точно без царя в голові

По розуму, звичайно, робити потрібно так, як у цивілізованих країнах. Від остаточного закриття шахт (і відкриття інших) не сховатися. Але тоді потрібно за 2—3 роки до цього давати підприємствам податкові канікули, щоб ті потихеньку щось могли переорієнтувати й переобладнати. Усвідомлюючи, що навіть із розробкою Сосновського пласта відтягти все одно вдасться закриття «Надії» років на п’ять, колектив під керівництвом Криштопи відкриває спочатку швейний цех, а потім будує і підсобне господарство. Але це, звичайно, крапля в морі. Щоб дати роботу значно більшій кількості людей, потрібні серйозні пошуки інвестора, потрібні глобальні, продумані державні програми, які дадуть змогу не кидати своїх людей напризволяще.

От уже точно такого ставлення шахтарі не заслуговують. Хоч на мить нехай згадають умови їхньої праці ті державні чиновники, які в шахту спускалися й потім били себе в груди, що допоможуть і не забудуть. У них на колінах невеликі рани гоїлися. А от у шахтарів навіть міток немає на шкірі — звикли повзти. Всі їхні рани в душі, тому що надто часто «вичавлювали їх і викинули»...