У комітеті з питань правової політики знаходиться на розгляді 61 проект законів та кодексів, з підготовки яких комітет визначено головним. Серед них є досить цікавий проект закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо запобігання протиправному захопленню земельних ділянок)».
Законопроект пропонує викласти ст. 376 Цивільного кодексу України в такій редакції: «право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнано за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що була надана цій особі до 01 січня 2002 року рішенням органу державної влади чи місцевого самоврядування для ведення особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування житлового будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва, але право власності (користування) земельною ділянкою вказаною особою не було оформлено у встановленому законодавством порядку. В разі смерті особи право власності на таке майно може бути визнано за її спадкоємцем. Визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно за особою, що не є користувачем чи власником земельної ділянки, на якій це майно розташоване, в інших випадках забороняється».
Як зазначається у пояснювальній записці до законопроекту, нинішньою редакцією статті передбачена можливість визнання права власності на нерухоме майно за особою, що здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, яка не перебуває у її власності чи користуванні. При цьому у вказаній частині не конкретизовано, на якій стадії повинно відбуватись надання земельної ділянки вказаній особі —до чи після визнання права власності на будівлю. Користуючись вказаною невизначеністю, в Україні значного поширення набув механізм захоплення земельних ділянок державної власності шляхом визнання права власності на нерухоме майно. Механізм досить простий: неправомірно захоплюється земельна ділянка земель запасу, будується на ній житловий чи інший будинок та через суд (найчастіше — «підконтрольний» третейський суд) визнається право власності на нього. Після чого від органу, уповноваженого розпоряджатись землею, вимагається приватизація чи надання в оренду земельної ділянки, на якій ця ділянка розташована. На переконання авторів, легалізація самочинного будівництва на земельній ділянці, яка не належить забудовнику, неприпустима. Недоцільним в умовах сьогодення є також поширення компетенції третейських судів на справи, пов’язані із нерухомістю. Дані справи мають вирішуватись виключно в судах загальної юрисдикції з використанням права апеляційного та касаційного оскарження судових рішень як сторонами по справі, так і особами, права та законні інтереси яких зачіпають ці рішення.
