«Об’єкт 221»

Двадцятихвилинна подорож автомобілем із центру Севастополя по трасі чудової якості в напрямку Ялти обірвалася раптово. Дорогу перепинила величезна яма, подолати яку не змогла б навіть важка військова техніка, не те що легковик. Хто таким радикальним і недешевим способом геть-чисто перекреслив доступ автотуристам до «об’єкта 221», з’ясувати важко: військові інтерес до будівництва втратили ще на початку 90-х років минулого століття, а лісникам така операція не під силу через її дорожнечу.

Вважають, що будівництво Запасного командного пункту Червонопрапорного Чорноморського флоту (ЗКП) на околицях Балаклави, в урочищі Алсу, починали 1977 року. Але цю дату не варто сприймати як точну. Річ у тім, що «об’єкт 221» був настільки засекречений, що справжнє його призначення стало відомим тільки після розвалу СРСР.

Добре обізнані з «історією питання» люди стверджують, що «прикриттям» будівництва об’єкта була розробка Балаклавським рудоуправлінням ім. О. Горького нового кар’єру на горі Гасфорта приблизно за кілометр від місця зведення ЗКП. Так, мовляв, можна було заплутати іноземні розвідки, які неодмінно мали б зацікавитися: «А з якою, власне, метою в дикі гори ведуть кабель, здатний витримувати напругу 6000 вольт?». Для Морозівки (село й нині налічує ледве два десятки дворів), що отримала тільки на початку 1970-х електричне освітлення — пояснення, погодьтеся, смішне. Інша справа — енерговитратний видобуток мармуроподібних вапняків. Цим можна було пояснити й прокладання посередині Кримських гір залізничної вітки.

ЗКП щосили намагалися сховати. Тому будували його в надрах гори. На поверхні залишалися тільки казарми, гуртожитки, склади, котельні тощо. Сам ЗКП на поверхню землі виходив тільки двома спорудами, замаскованими під двоповерхові будинки незрозумілого призначення з намальованими чорною фарбою на масивних бетонних стінах вікнами (на знімку).

Під землю був захований навіть не чотириповерховий будинок, а, скоріше, цілий мікрорайон: з «вулицями» шириною, що дозволяє проїжджати вантажівці; безліччю маленьких кабінетів і величезних залів; системою інженерних комунікацій; запасами води й харчових продуктів; дизель-електростанціями...

Усе це плюс чотириста осіб персоналу повинні були гарантувати у разі атомної атаки на об’єкт автономне й безпечне існування мешканців цього підземелля не один тиждень. Місце розташування ЗКП і, схоже, навіть технологічні параметри його будівництва ґрунтувалися на... розробленому «американською вояччиною» плані ядерного нападу «Drop shot». Радянська розвідка дізналася, що американці планували скинути на Севастополь дюжину ядерних боєголовок. Виходячи з цих даних, приймали рішення на астрономічні фінансові витрати й товщину захисного шару скельної породи.

У публікаціях в Інтернеті можна знайти твердження, що «вище командування Чорноморського флоту та державна еліта, яка відпочивала в Криму, можливо, зі своїми родинами, могли переміститися в цей притулок і автономно перебувати в ньому близько 30 років, попутно «стріляючи» ракетами у відповідь».

Цитата із книги «Таємниці підземні» севастопольського автора В. Іванова: «Планований секретний об’єкт мав стати найбільшою захисною спорудою на південному стратегічному напрямку. Підземний бункер глибокого закладання, з якого у разі термоядерної війни мало вестися бойове керування флотом».

Результат зусиль цивільних і військових будівельників навіть сьогодні, коли об’єкт розграбовано, вражає уяву нечастих «диких» відвідувачів: площа підземель — більш як 13 500 кв. м (за іншими оцінками — не менш як

22 000), коридори й проходи загалом простягнулися на три з половиною кілометра, а об’єм залів, кімнат та ін. приміщень — більш як 80 000 куб. м. На обшивання бетонних стін сталевими листами товщиною 8 мм витрачено тисячі й тисячі тонн металу (чи не для його доставки побудували «легендовану» залізничну вітку?).

Сьогодні об’єкт справляє гнітюче враження — і не тільки очевидними слідами мародерства та характерним «живописом» на масивних бетонних стінах. Густа, майже доступна «на дотик» тиша в підземеллях — навіть вода, що просочилася, капає без характерного дзвінкого звуку...

...Залишаючи потерну, я обернувся. І раптом зрозумів причину непоясненної тривоги, що переслідувала мене увесь час перебування нашого нечисленного колективу під землею: підземелля дивилося в спини відвідувачів «очима» (див. на знімку).

Севастополь—Морозівка.