В’язень власного тіла

Наш співрозмовник має тяжку і, на щастя, не надто поширену в Україні хворобу — так звану слоновість. Через закупорені лімфатичні судини рідина накопичується в різних ділянках тіла, особливо в кінцівках, і вони    стають схожі на слонячі ноги. Все тіло постійно болить, тому що роздуті тканини стискають нерви, як у лещатах. На шкірі утворюється безліч виразок, які сверблять і ниють. Тут і там тіло розростається. Кількакілограмові відростки заважають рухатися й, знов-таки, болять під власною вагою...

— Як було б добре, якби я був просто товстуном! — зітхає Віталій Вікторович.

Для розмови з нами Віталій одягнув довгу футболку, яку пошила для нього мама. А у звичайному житті він не може дозволити собі носити одяг: форма тіла постійно змінюється, і треба перешивати. Крім того, одежа подразнює запалену шкіру. Нарешті, вдягнути, приміром, штани, без сторонньої допомоги немає жодної  можливості.

— Та що там! Я живу сам. Якщо щось упало — підняти вже не можу. Доводиться чекати, коли прийде мама, — з якоюсь винуватою посмішкою каже Віталій. — Якщо я впаду — піднятися не зможу. Проблеми з гігієною — гігантські. Та й взагалі... Як не повернешся — все одно боляче: на шкіру, на м’язи тиснуть мої 250 кілограмів. Ви можете уявити: ви лягли на підлогу, а на вас зверху поклали п’ять мішків із піском. Отак на мене й тисне — постійно. Ні хвилини перепочинку.

Віталій розповідає, що такому, як він, дуже важко розраховувати на співчуття або симпатію людей. Навіть власний син до нього не заходить уже кілька місяців. На дзвінки по телефону і по скайпу не відповідає.

— Можу розраховувати тільки на маму. Але вона в мене — сама інвалід. Українська держава, яку я безмежно люблю, робить вигляд, що мене немає. Пільгами жодними не користуюся. Скрізь вимагають грошей, «благодійних внесків».

Єдиним вікном у життя для Віталія залишається Інтернет.

— Якби не Інтернет, мені був би гаплик. Я б не зміг жити. Я й так іноді замислююся... Але Божа заповідь не дозволяє. Було б добре загинути в бою, — якось навіть весело каже Віталій. — Я сам родом із Донбасу, з Красного Луча. Якби міг, обов’язково зараз пішов би виганяти іноземних зайд з рідної землі. Але куди я можу піти? Смішно...

Попри все це, Віталій намагається зберігати привітність до людей і оптимізм. Спілкується у соцмережах з людьми з різних областей, з різних країн. Обговорює різноманітні теми. Завдяки Інтернету здружився з іншим черкащанином — Олександром Мамаєм. У ньому чоловік знайшов цікавого співбесідника, у багатьох питаннях — однодумця.

Віталій із гордістю каже, що, попри все, живе життям країни, світу.

— Тепер багато керівників мають свою сторінку у Фейсбуці, — розповідає Віталій. — Нещодавно моїй мамі знайома розповіла, що невідомі люди, назвавшись сепаратистами й погрожуючи зброєю, намагалися напасти на магазин в одному із районів Черкас. Я звернувся з цього питання до начальника УМВС. Той подякував за сигнал, пообіцяв розібратися.

Проблеми зі здоров’ям у Віталія розпочалися з дитинства. Спочатку це був цукровий діабет.

— У юнацькому віці, начебто, все владналося, — розповідає Віталій. — Я відслужив у армії, на складі боєприпасів. Там легко тягав важкі ящики зі снарядами. Демобілізувавшись, одружився, у мене народився син. Я навіть донором став! П’ять років здавав кров.

Проте нормальне життя тривало недовго. Поступово почала зростати вага.

— Я не став більше їсти. Навіть обмежував себе. Але місяць за місяцем робився трохи важчим, — згадує наш співрозмовник. — Потім почав збільшуватися тиск, густішала кров...

Ще гірше стало після двох важких стресів. Спочатку сталося розлучення з дружиною, яку Віталій щиро кохав. А потім йому не пощастило — потрапив до рук катів у погонах.

— Почалося з того, що сусід украв у мене холодильник. Звернувся до міліції, але ніхто нічого не розслідував. Я почав скаржитися. А одного разу зіткнувся з одним із слідчих на вулиці. Він надягнув на мене кайданки, викликав по рації «бобік». Мене завезли у якийсь глухий провулок і там били ногами, доки могли. Потім привезли до райвідділу, і я там пролежав усю ніч на холодній підлозі, — розповідає Віталій. — На ранок відпустили. 

Як згодом сказали лікарі, можливо, саме під час того побиття було ушкоджено гіпоталамус — відділ головного мозку, який контролює діяльність ендокринної системи людини. 

— Відтоді я щороку поправлявся на 10—20 кілограмів, — зітхає Віталій. — Намагався лікуватися. Лягав до черкаських лікарень. Але полегшення не наставало. Потім звернувся до київського Інституту ендокринології та обміну речовин. А в Інституті хірургії та трансплантології мені зробили операцію з бандажування шлунку. Проте жодної користі це мені не принесло... 

Рік від року ситуація ускладнювалася. З’являлися грижі. Потім розпочалося розростання тканин, яке робило життя Віталія дедалі важчим. Спочатку «зайве» вирізали хірургічно, а потім і це стало неможливим — виникли проблеми з серцем.

— Тепер мене, по суті, перестали лікувати. Медики тільки знизують плечима, — каже Віталій.

Нещодавно, після звернення до управління охорони здоров’я облдержадміністрації, до Віталія Бабкіна завітало кілька лікарів. Оглянувши його, фахівці запропонували звертатися до спеціалізованих медичних установ у Києві чи навіть у інших країнах.

— Відверто кажучи, я вже й не знаю, куди звертатися, — розповідає наш співрозмовник. — Якби хтось із гарних спеціалістів оглянув мене і розробив план хоч якогось лікування... Але таке враження, що лікарі вже махнули на мене рукою. 

Ті, хто погоджуються допомогти, називають шалені суми — 60 тисяч гривень тільки за перший етап лікування. Оскільки Віталій може розраховувати лише на свою і мамину пенсії, такі цифри для нього є астрономічними.

— Тобто мені запропонували просто чекати смерті, — сумно посміхається Віталій. — Так і мучуся. Болі жахливі. Неможливо ні ходити, ні сидіти, ні лежати. Буває, так болить, що я кричу. Але за стінами мого будинку мене ніхто не чує...

Черкаська область.