Уже майже двадцять років у нашій столиці є театральна премія «Київська пектораль». Попри всі негаразди, вона зберегла престиж і привабливість. І щороку перед Міжнародним днем театру (27 березня) серед театралів починається ажіотаж: кого назвуть володарями «Пекторалі» цього разу?
Утім, в останні два-три роки з’явилася й інша інтрига: яку номінацію скоротять?
Цього року їх може стати менше аж на п’ять. Номінації «за кращу жіночу епізодичну роль» та «за кращу головну жіночу роль» зведено в одну, так само і дві «чоловічі» акторські номінації. Знято зовсім нагороди за кращу сценографію та пластику. А відзнаки за режисерський та акторський дебют також зведено в одну номінацію.
Начальник міського Головного управління культури пані Світлана Зоріна пояснює ці скорочення просто. Мовляв, нагороджувати треба тільки справді «найкращих» і нагороджувати достойно. А якщо їх буде більше, то коштів на достойну нагороду не вистачить. Ідеться нібито про 8 тисяч доларів — на всіх. Отже, краще, якщо номінацій буде, для круглої цифри, вісім, а не десять—дванадцять.
Важко заперечувати проти такої логіки. Але заперечувати таки варто, бо це той випадок, коли «дорожче» насправді означає «дешевше». Ось лише один приклад. Зведення двох «чоловічих» акторських номінацій в одну означає, що зі списку номінантів, ще на самому старті, взагалі зникають кілька блискучих акторських робіт. Серед них — потужна роль молодого Георгія Хостікоєва (вистава Театру на Подолі «Кількість, або Балада про штучне запліднення»), яскраві ролі Станіслава Боклана та Володимира Кокотунова (вистава «Торчалов» у Молодому театрі).
Або ще: як можна було знімати номінацію «за кращу сценографію», маючи розкішне художнє оформлення Оленою Богатирьовою вистави «Примхливе кохання Дроздоборода» в Молодому театрі?
Усе це ролі й вистави, якими ми всі можемо пишатися, якщо, звісно, Київ вважає себе театральним містом. Пані Зоріна нібито саме й дбає про театральний престиж міста, коли каже, що достойні митці мають отримувати достойні нагороди. Але насправді виходить не що інше, як приниження мистецтва. Бо йдеться про навмисне непомічання реальних мистецьких досягнень — заради ефемерного престижу самої премії. Мовляв, приховаємо (самі від себе) кілька хороших спектаклів, зате всі заздритимуть, що в нас он яка «Пектораль» дорога — тисяча доларів в одні руки!
Здається, це просто мимовільне заміщення одних цінностей іншими. Між іншим, за гірших часів «Київську пектораль» видавали мало не кількома ящиками спонсорського пива — однак свого справжнього професійного престижу вона не втратила навіть тоді. Отже, справа таки не в грошах. Їх може бути менше — зате можна буде не соромитися самих себе.
