Легка атлетика. Чемпіонат у закритих приміщеннях у Доха (Катар) став одним із найневдаліших змагань такого рівня для збірної України. Було здобуто лише одну медаль. «Срібло» виборола олімпійська чемпіонка, п’ятиборка Наталя Добринська (на знімку). По свіжих слідах підсумки виступу нашої команди спробував проаналізувати її тренер Олександр Апайчев.
— Та мінімальна зарплата, яку отримують наші спортсмени, — курям на сміх. У такій ситуації взагалі важко керувати процесом. Якщо б у спортовців була гідна зарплата, то вони в критичній фінансовій ситуації могли б самі собі збори забезпечити. А якщо людина отримує 500 гривень, що я можу спитати з неї?
А що казати про тренерів? Я на чемпіонаті світу розмовляв з людьми, з якими разом працював у Катарі, вони відверто сміються над тим, що ми маємо для підготовки. Що можна вимагати від мене, якщо я взагалі не можу керувати процесом?
Якби спортовець або тренер отримував у мене 3000 доларів або хоча б тисячу, він би розумів, що якщо з нього ці гроші знімуть, то завтра жити не буде за що. А сьогодні йому і так немає за що ні жити, ні харчуватися на належному рівні.
От зараз ми на перше місце нашої підготовки поставили методику тренувань. Це правильно, тому що треба якось змінити ситуацію, що склалася, і тренерам допомагати розвиватися. Але потрібні ще й фахівці з дієтології, фармакології і тощо. Все, чим ми користуємося тепер, — це кам’яний вік. Світ спорту величезними кроками рушив далеко вперед. Як можна провести підготовку, якщо на фармакологію в нас закладено 32 гривні? Сучасному атлетові мало самої лише аскорбінової кислоти, щоб боротися за медалі чемпіонату світу.
Отже, перш ніж вимагати результати, потрібно перевернути з голови на ноги державну політику у розвитку спорту високих досягнень, потрібна державна програма розвитку виду. Вихідці зі спортивної радянської системи поступово сходять з дистанції, фахівці роз’їжджаються. За нашу мізерну зарплату залишаються працювати тільки ентузіасти. І дуже важливо хоча б їх не розгубити.
Звичайно, без державної підтримки нам ніяк не обійтися. Біда не в тому, що у нас бракує баз, а в тому, що навіть ті, котрі ще функціонують, відчувають нестачу обладнання. Де є обладнання — немає стадіонів. Дуже хочеться не жити в борг і не виступати в ролі прохачів з простягнутою рукою.
Приміром, ми приїжджаємо до Ялти на збір, розміщуючись в якомусь санаторії, а нас там відфутболюють, бо гроші ми повернемо їм щонайменше через півроку. Як платимо, так до нас і ставляться. Соромно і за нас самих, і за країну!
Багата країна, а її найкращі атлети, виходить, нікому не потрібні... Даруйте за надмірну емоційність, але, знаєте, накипіло! Однак здаватися я не збираюся!