Ходили ми походами, тепер ходимо за пільгами

Іван Машталер любить малювати море. Всіх найвідоміших мариністів він «проштудіював» ще в юності. Тоді ж, буквально просто з «корабля на бал», звільнившись зі строкової служби в Морфлоті СРСР у червні 1973 року, потрапив на вступні іспити до художнього училища в Махачкалі. Повернувшись на рідне Поділля, став викладачем образотворчого мистецтва. Нині працює в Кам’янець-Подільській дитячій художній школі. Його вихованці добре знають «слабинку» свого вчителя. Несуть йому все, що тільки не віднайдуть про об’єкт його великої симпатії. У класі на стінах у рамках теж море. Учитель навчив і учнів любити цю стихію. Хтозна, може, Машталеру вдасться виховати нового Айвазовського?!

А море в Івана Машталера справді своє, особливе. Бо саме через нього й доля подільського художника та педагога в останні роки зробила «нестандартний поворот».

Він служив на Чорноморському флоті. 

6 листопада 1970 року молодий подолянин став матросом есмінця «Оживленный». Гордість розпирала груди хлопця: буде чим похвалитися перед земляками в своєму рідному сухопутному Тростянці Городоцького району. У спілкуванні із зовнішнім світом есмінець «ховався» за номерною назвою — «веча» (військова частина) 56087. Івану випало служити на «Оживленном» якраз в один з особливо відповідальних періодів біографії цього судна. Есмінець тоді ввійшов до складу 5-ї радянської Середземноморської ескадри й опинився в дуже небезпечній точці світу — Суецькому каналі, де на той час тривав збройний конфлікт Ізраїлю з Єгиптом, а також перетиналися інтереси багатьох держав, потрясаючи світ вибухами та стріляниною. Постійні бойові тривоги, бомбардування, щоденне скидання протидиверсійною службою гранат за борт «Оживленного», перевезення поранених, а на додачу — жахлива африканська дизентерія у більшості команди...

— Нам видали тропічну форму з короткими шортами, матроси скидалися на піонерів, — згадує Іван Іванович. — Але це була війна, а не гра. Канал, як пиріг фаршем, був начинений мінами, ми по них ходили, щомиті наражаючись на смерть. Це була чужа війна, на яку нас погнали за чужими наказами. Ми не заробляли там гроші, не були найманцями. Українські хлопці, як і російські чи вихідці з інших республік, стали гарматним м’ясом. Усі їх вітчизни були в складі великого агресора — СРСР, у якого в кожному закутку світу були інтереси. Тепер у нас незалежна держава. І хоча на єгипетській війні були її сини, які згідно із законодавством України заслуговують на таку само увагу, як інші учасники бойових дій в інших гарячих точках, чомусь Україні до нас байдуже. Декого з моїх друзів уже немає в живих. У Хмельницькому бореться з недугами інвалід Микола Мержук, тяжко йому без пенсії, а працювати вже не може. Виходить, така ситуація всюди?

У міському управлінні ПФУ підтвердили: Машталер не один, є такі, що судяться з установою. «Але в нас директива згори...»

— Через паспортний стіл нашого міста мене в 1994 році віднайшов однополчанин росіянин Володимир Терентьєв. На той час він уже жив у Криму. А на есмінці служив «секретником», шифрувальником. Саме Володя порадив звертатися за призначенням пенсії раніше досягнення традиційного 60-ліття, підказав, що вийшла постанова про надання статусу учасників бойових дій «єгиптянам». Написав, що вже отримав посвідчення учасника бойових дій, медаль та грамоту й користується різноманітними пільгами. Послухавши друга, я звернувся до військкомату й теж отримав посвідчення. У листопаді 2006 року вийшов на пенсію як учасник бойових дій. Та вже у квітні минулого року управління Пенсійного фонду України в Кам’янці-Подільському надіслало мені листа з вимогою додати довідку військового комісаріату про період (періоди) участі в бойових діях установленого зразка, інакше припинять виплату пенсії. Не допомогла й довідка архіву ВМФ (м. Гатчина). На повторне звернення до Пенсійного фонду заявник знову отримав відмову. А головне управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області навіть надіслало йому копію довідки встановленого зразка, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 року №637 зі змінами від 26.06.2007 року. Суть проблеми в тому, що цей зразок вимагав указати загальну кількість років, місяців і днів, що їх учасник бойових дій провів у «гарячій точці». Архів же ніколи не подає жодної суми, а лише засвідчує участь «від і до», посилаючись на алфавітні картки. Отож хтось (а саме військкомат) мав би зайнятися арифметикою. Український Кабмін не вправі видавати вказівки чи встановлювати зразки Центральному військово-морському архіву іншої держави. В Гатчині, що поблизу колишнього Ленінграда, лише диву давалися, навіщо переписувати ті ж самі довідки. Російським учасникам єгипетської війни не доводилося так оббивати пороги. Найгіршою новиною стало припинення виплат. Адже на цей час виникли нелегкі проблеми зі здоров’ям. Далі донька стала студенткою в Одесі, треба щомісяця підсобити грішми. Та головне — з пенсії завжди підтримував внучку, яка взялася за пензель за прикладом діда. Тепер соромно дитині в очі дивитися.

Разом із Іваном Машталером іду на прийом до військового комісара Володимира Мороза. Проглянувши документи матроса, він робить висновок: «Ви справді маєте право на отримання пенсії, не розумію, чому припинили її виплачувати». Водночас і він, і його підлеглі запевняють, що жодних інструкцій стосовно заповнення довідки «встановленого зразка» військкомат не отримував. На підтвердження демонструють усі офіційні рекомендації, які надійшли з цього питання. Невже Пенсійний фонд забув повідомити про зміни головному виконавцю? «Усі ці дії, мабуть, «від лукавого», — каже Іван Машталер. — Стільки говорять, що в Пенсійному фонді бракує коштів. Може, через це «єгиптян» «списують з борту»?!

Друзі та знайомі, дізнавшись про несправедливість, яку з Іваном Машталером учинила рідна держава, заохочували його відстоювати свої права, знаходили в Інтернеті витяги із законів. Справді, Постановою Кабінету Міністрів України №63 від 6 лютого 1994 року №63 затверджено перелік держав і періодів бойових дій на їх території. Єгипет є в цьому списку, і з роками та місяцями, які вказано в документі, єгипетські дати бойової біографії матроса Машталера теж збігаються. Матрос нікуди не відлучався зі свого бойового корабля, як свідчить архів. Щоправда, з кожним зверненням архів повідомляє дедалі нові дати. Підтверджує участь у бойових діях есмінця і енциклопедія Чорноморського флоту.

Іван Іванович здивувався, коли у військкоматі його послали шукати правди через... «10-й відділ» (10-те Головне управління Генштабу ЗСУ). Невже чиновники не знають законів? Адже ця установа видає довідки виключно тим, кого залучали залучали 1979 року й після нього, в місця, про які немає інформації в Генеральному штабі Збройних Сил України. Спробував було пояснити це службовцям, та, наткнувшись на перші ж бюрократичні рогатки, махнув рукою: та якось проживу! От і продовжує працювати.

Узагалі-то Іван Машталер, його однополчани, та й усі матроси могли б вимагати відшкодувань ще з однієї причини. Всім, хто служив на «Оживленному» після 1961 року, довелося служити на... забрудненій радіоактивній території. Замість відправити на утилізацію, есмінець деякий час «латали»: вирізали шматки, які найбільше нахапалися радіації. А потім корабель знову відправили на службу «Родіне». Усе це було «абсолютно секретно», згадують колишні члени екіпажу. В Івана Машталера таких мемуарів про улюблений корабель зібралася вже ціла папка.

Нині на слуху історія про аварію атомного підводного човна К-19 («Ленінський Комсомол»). Есмінець і до того брав участь у випробуваннях ядерної зброї на полігоні «Нова земля», підвозив ядерні заряди, перебував у районі вибухів. Про небезпеку ніхто екіпаж не попереджав. Лише якось, після найпотужнішого вибуху, всім наказали сидіти в протигазах майже добу. Після цього рейду офіцерів і надстроковиків загнали дослужувати далеко на Північ, а матросів строкової служби — на господарчі роботи до самої демобілізації. З К-19 довелося знімати тих, хто вцілів під час аварії, зовсім голими забирали їх на борт, у постраждалих була блювота, а дозиметр на палубі зашкалювало. Есмінець доставив їх у госпіталь «Полярний», на Батьківщину. З усіх рятувальників взяли підписку про нерозголошення. Ця катастрофа, кажуть історики, могла стати початком третьої світової війни.

— У Казахстані живе Семен Абдухаліков-Сильченко, якого разом із групою ліквідаторів аварії на К-19 колишній генсек Горбачов висунув на Нобелівську премію миру, — оповідає Іван Машталер, гортаючи саморобну енциклопедію свого есмінця. — Семену наказали супроводити на човен, де міг у будь-яку мить вибухнути реактор, двох ремонтників, одягати на них спеціальні 200-кілограмові костюми, провести їх до відсіку реактора. Тих хлопців уже немає в живих, а Семен ще попри сніп тяжких хвороб, які виникли внаслідок ураження радіацією, тримається. І, як і ми зі «своїм Єгиптом», досі доводить у різних інстанціях свою участь у ліквідації ядерної аварії. Радію за нього, бо нещодавно він таки отримав довідку з Центрального архіву ВМФ, з тієї ж таки Гатчини. Папірець підтвердив, що він — учасник... І ця довідка радує його більше, ніж подання на «Нобеля». Ми досі залишаємося радянським гарматним м’ясом, ми не можемо почуватися людьми, які виконали свій обов’язок, ми не можемо забезпечити собі в старості навіть прості людські потреби. І так буде доти, поки наші незалежні держави не візьмуть на себе клопіт домовитися з Російською Федерацією про видання належних документів. Адже тепер архіви існують і в електронному вигляді.

В Єгипті, за загальним підрахунком, Іван Машталер пробув 14 місяців. А важать вони, як ціле життя.